|
Никон Печерський – визначна особистість в історії Київської Русі: книжник, письменник, історик, чернець-подвижник (один із засновників Києво-Печерського монастиря) – водночас є однією з найтаємничіших постатей. До появи в Печерському монастирі про нього нічого невідомо: ні звідки він прийшов у монастир, ні де перебував до цього, ні де здобув освіту. Нечисленні відомості про Никона містяться в Повісті минулих літ, Житії Феодосія Печерського та Києво-Печерському патерику. І. Малишевський, аналізуючи обставини близьких зв’язків Никона з Тмутараканню, а також схожість традицій влаштування печерних монастирів у Криму й Північному Кавказі та Печерського монастиря в Києві припустив, що він міг походити з цього міста [Малышевский 1878, с. 60]. М. Присьолков висунув гіпотезу, яка ототожнює Никона та Київського митрополита Іларіона, доля якого по смерті Ярослава Мудрого в 1054 році невідома. Дослідник вважав, що Іларіон був усунений з митрополії та прийняв велику схиму з ім’ям Никон у Печерському монастирі [Приселков 1913, с. 104–105]. Проте ця гіпотеза, хоча й вважається більш-менш вірогідною, не є прийнятою серед більшості дослідників. Деякі критики вважають, що, ймовірно, митрополит помер ще за життя Ярослава Мудрого [Турилов, Э.П.Р. 2009, с. 122]. Інші звертають увагу на те, що, згідно з дослідженнями антропологів, Никон помер у віці 55–60 років. Це сталося 1088 року. Таким чином, якщо ототожнити Никона Печерського та Іларіона Київського, то на час обрання на митрополію в 1051 році йому б мало бути трохи більше 20 років, що є, звичайно, неможливим [Жиленко]. Никон був одним з перших сподвижників засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печерського, до якого прийшов не пізніше 1058 року, уже будучи ієреєм та ченцем. Його послухом в обителі за часів Антонія був постриг всіх новоприхожих ченців, серед них – і Феодосія Печерського [Житие Феодосия Печерского]. Саме Никон, поряд із Антонієм, був першим наставником Феодосія. А останній є, по суті, творцем того, що сьогодні відомо як Києво-Печерська лавра. Вплив поглядів Никона на майбутнє влаштування монастиря безсумнівний. Згідно з Житієм Феодосія, Никон мав у монастирі величезний авторитет і його неодноразово названо «Великим» [Житие Феодосия Печерского]. Постриг на початку 1060-х років у ченці великокнязівського управителя, євнуха («каженика») Єфрема та боярського сина Варлаама накликало на монастир Антонія, й особливо на Никона, сильне обурення Великого князя Київського Ізяслава Ярославича (1054‑1078). І хоча гнів князя незабаром змінився на милість, зрештою, конфлікт завершився розгромом чернечої обителі воїнами княжого боярина Іоанна, отця Варлаама. Незабаром після цього, на початку 1061 року, навряд чи за власним бажанням [Шахматов 1908, с. 435], Никон залишив Печерський монастир і вирушив до Тмутаракані. Вірогідно, це був своєрідний компроміс у замиренні між монастирем і Великим князем: вигнання Никона (й одночасне самоусунення від настоятельства Антонія) та зведення на ігуменство Варлаама як представника найближчого оточення Великого князя. Тоді ж Феодосій Печерський був висвячений на ієрея. Так Печерський монастир отримав право на існування. У Тмутаракані Никон знайшов вільне місце поблизу міста, де й облаштувався. Тут він заснував церкву й монастир Пресвятої Богородиці, взявши за зразок Печерський монастир [Патерик Києво-Печерський]. У боротьбі 1064 року за Тмутаракань між двоюрідними братами Глібом Святославичем та Ростиславом Володимировичем Никон підтримав останнього, який і зайняв княжий стіл. У цей час він також зблизився з воєводою Ростислава Вишатою, сином Остромира, посадника Великого Новгорода в 1054‑1057 роках. Д. Лихачов припускає, що саме Вишата повідомив Никону новгородські перекази про покликання варягів, Володимира і Добриню, про сватання Володимира до Рогніди, про перебування в Новгороді Ярослава Володимировича, про Лиственську битву та інші події, які потім увійшли до Повісті минулих літ [Лихачев 1947, с. 88‑102]. У лютому 1067 року Ростислав був отруєний візантійським намісником із Херсонеса. І тоді ж Никон у складі посольства жителів Тмутаракані вирушив до Святослава (який на той час був князем Чернігівським) з дорученням домогтися поставки в місто нового князя ‒ його сина Гліба –замість померлого Ростислава. Дорогою Никон відвідав Києво-Печерський монастир, де ігуменом на той час був Феодосій, який просив Никона повернутися. Супроводивши Гліба до Тмутаракані, Никон залагодив тут монастирські справи і в 1068 році повернувся до Києва. Феодосій вельми зрадів приходу Никона. Згідно з Патериком, «дуже любив його блаженний Феодосій і мав собі як за батька. Тому, коли йшов кудись, доручав йому братію, аби їх повчав і піклувався [про них], бо був він серед них найголовнішим. А також, коли сам повчав братію в церкві духовними словами, то наказував великомудрому Никону, аби читав щось із книг на наставляння братії» [Патерик Києво-Печерський]. У період княжої міжусобиці (1073‑1077), коли Святослав і Всеволод вигнали Ізяслава з Києва, Никон знову був змушений на кілька років виїхати до Тмутаракані. Повернувся Никон до монастиря лише після смерті Феодосія (1074) та повернення на велике князювання Ізяслава в 1077 році. У 1074 році Феодосій на прохання братії перед своєю смертю поставив ігуменом Печерського монастиря Стефана, наказавши йому свято берегти монастирський устав і закінчити будівництво вже закладеної Великої церкви Печерської. Але через 3 роки (у 1078 році) через невідомі причини на вимогу братії він мав скласти із себе начальство над монастирем і піти [Патерик Києво-Печерський]. Деякі дослідники пов’язують вигнання Стефана з тим, що він був прихильником суто аскетичного напрямку чернецтва, на відміну від більш активної життєвої позиції книжників на чолі з Никоном. Розлад почався після смерті прп. Феодосія Печерського, який умів органічно поєднати обидві ідеологічні течії [Приселков 2009, с. 35‑38]. Утім, є підстави припустити, що Стефан мав власні погляди на розвиток чернецтва, які, зокрема, збирався втілити у своїй новій обителі ‒ Кловському монастирі [Жиленко]. Після усунення Стефана ігуменом Печерського монастиря в 1078 році братія обрала Никона, який був ним до смерті в 1088 році. Цей період відзначається продовженням чвар серед ченців, які почалися ще за Феодосія та Стефана. Никон намагався продовжити всі починання Феодосія, його описують як суворого начальника братії, який, утім, швидко міг змінити гнів на милість [Патерик Києво-Печерський; Повість минулих літ]. Під наглядом Никона в 1083 році візантійські майстри прикрасили Велику Печерську церкву іконами та мозаїкою, тут розпочав свою роботу перший відомий давньоруський іконописець Аліпій Печерський. Проте храм не був освячений до смерті Никона, що, вірогідно, було зумовлено напруженими стосунками між митрополією та монастирем. Про книгописну діяльність Никона свідчить Житіє Феодосія. За словами Нестора Літописця, «багато разів» бувало, що Никон сидить і «робить книги», а Феодосій, сидячи поруч, «пряде нитки, що потребує такої справи» [Патерик Києво-Печерський]. Згідно з дослідженнями О. Шахматова, Никон був першим печерським літописцем. Йому також належить гіпотеза про Никона як автора літописного зведення, складеного близько 1073 року [Шахматов 1908, с. 421]. Вона ґрунтувалася на спостереженнях над характером літописних статей та співвіднесеністю їх з даними біографії Никона: київські події викладаються з позицій очевидця в роки, коли Никон перебував у Києві, а події в Тмутаракані – у роки, коли він перебував там. За основу цього зведення взято літопис, створений при Київській митрополії. О. Шахматов визначав його як спеціальний історичний огляд, складений близько 1037 року для Константинопольського патріарха з приводу заснування митрополії [Шахматов 1908, с. 416]. Це літописне зведення він називав «древнейшим», оскільки первісно вважав його найдавнішим давньоруським літописом, і ця назва збереглася в історії літописання, хоча сам О. Шахматов невдовзі дійшов висновку про існування літописання більш раннього часу. Никон доповнив цей твір власними спогадами та хронологічними розвідками за різними писемними джерелами, а також народними переказами [Лихачев 1947, с. 87]. Точність датування, безперечно, свідчить про те, що Никон надавав великого значення хронології і будував виклад подій, розташовуючи їх за роками. За Д. Ліхачовим, причини цього перелому в літописанні зрозумілі. Никон перебував у конфлікті з Київськими князями Ізяславом і Святославом. Тому для нього був неприйнятним візантійський спосіб розташування історичного матеріалу за царювання монархів. Та й самі межі князювань в обстановці міжусобиць, що почалися, ставали дедалі менше й мене визначеними. Ось чому Никон у своєму прагненні до хронологічної точності оповідання дійшов нового способу накладання літописного матеріалу за річними статтями й визначав їх не князюваннями, а роками від «створення світу» [Лихачев 1947, с. 85‑86]. Поєднавши усні перекази ‒ київські, києво-печерські, північночорноморські, новгородські ‒ з даними «найдавнішого» літописного зведення 1037 року, Никон склав першу системну працю з історії Київської Русі. Саме він надав своєму твору тієї форми літопису, яка стала частково традиційною, саме він розташував матеріал за річними статтями та скористався багатьма особливостями форми усних творів, які він так широко залучав для заповнення нестачі писемних джерел. За словами Д. Ліхачова, «Никон значною мірою був творцем самої форми літописного оповідання» [Лихачев 1947, с. 90]. З іменем Никона також пов’язане створення літописної оповіді про мучеництво Бориса та Гліба. Час ігуменства Никона знаменний ще однією подією: саме в цей час, вірогідно, почалася літературна діяльність найвідомішого печерського письменника та історика домонгольської доби – Нестора Літописця. І саме за його ігуменства в Печерському монастирі Нестор Літописець написав перше з відомих нині поширених агіографічних творів – «Читання» про святих Бориса та Гліба. М. Каргер назвав Никона першим археологом Києва. На його думку, «Давній Київ знайшов свого першого історика та археолога в особі Никона. Йому – скромному печерському літописцеві – наша наука завдячує чудовою за своєю цілісністю та правдивістю реконструкцією зовнішності найдавнішого міста, яке вже для самого літописця було далеким історичним минулим» [Каргер 1955, с. 71]. Допитливий і ясний розум, глибоке усвідомлення важливості й відповідальності створення об’єктивної правдивої історії свого народу, різнобічна освіченість і загострена патріотична спрямованість, уміння пов’язати минуле свого народу з його сьогоденням ‒ усе це дає підстави зарахувати Никона Печерського до ряду найяскравіших дослідників і діячів культури Київської Русі. Джерела та література Жиленко, І. Святиня. Історія Києво-Печерської лаври ХІ–XVII століть, 1. izbornyk.org.ua Житие Феодосия Печерского. lib.pushkinskijdom.ru Каргер, М. К. 1955. К характеристике древнерусского летописца. Труды Отдела древнерусской литературы, XI. Москва; Ленинград, с. 59‒71. Лихачев, Д. С. 1947. Русские летописи и их культурно-историческое значение. Москва; Ленинград. Малышевский, И. И. 1878. Евреи в Южной Руси и Киеве в X–XII веках. Киев. Патерик Києво-Печерський. litopys.org.ua Повість врем’яних літ. litopys.org.ua Приселков, М. Д. 2009. Нестор-летописец. Опыт историко-литературной характеристики. Санкт-Петербург. Приселков, М. Д. 1913. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси X‒XII вв. Санкт-Петербург. Турилов, А. А., Э.П.Р. 2009. Иларион. Православная энциклопедия, XXII. Москва, с. 122‒126. Шахматов, А. А. 1908. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. Санкт-Петербург. Артур Кукуішко |
Никон Печерський. Гравюра Леонтія Тарасевича
