1031-річчя Хрещення Київської Русі князем Володимиром Святославичем (до історії Хрещення)

Submitted by admin on Sun, 07/28/2019 - 12:58

За візантійськими джерелами, уже в 60-х роках ІХ ст. русини «прийняли до себе єпископа» з Константинополя (так повідомляє «Окружне послання» патріарха Фотія) [6, с. 69–84]. Щоправда, не всі історики пов’язують цю звістку з Києвом: альтернативне тлумачення стосується так званої Причорноморської Русі, яка гіпотетично існувала в східному Криму й на Тамані [4, с. 151]. Водночас під омофором Константинопольського патріарха відбувалося хрещення дунайської Болгарії (в умовах збройного тиску з боку Візантії). Згідно з повістю «Повістю минулих літ» (945), серед дружинників київського князя Ігоря було чимало християн [7, с. 11–30].

Дбаючи про міжнародне визнання своєї держави, Ігорова вдова княгиня Ольга відвідала Константинополь та прийняла хрещення з ім’ям Олена. Західні хроністи зазначають, що на зламі 50–60-х років Х ст. княгиня запросила на Русь місіонерів з Німеччини (підпорядкованих Римському єпископу), однак їхня проповідь не мала успіху [1, с. 118–119, 266–270, 303–304]. Оскільки «Повість» натякає на зверхнє ставлення візантійців до Ольги [7, с. 37], історія з німецькими місіонерами може свідчити про балансування Русі між Візантією та Священною Римською імперією з метою отримання найвигідніших умов організації церковного життя [1, с. 306].

Перебравши від Ольги державне управління, її син Святослав висловив небажання хреститися, але поховав матір згідно з її заповітом – за християнським звичаєм (969) [7, с. 37–39]. Тим часом від римського духовенства хрестилися князі Польщі (965) й Угорщини (975) [8, с. 341]. Після смерті Святослава (972) та війни між його синами (978), у якій загинули двоє з трьох, Володимир Святославич узяв собі за дружину вдову брата Ярополка, котра була полоненою Святославом візантійською черницею [7, с. 45–46]. В історіографії висловлювалася думка про лояльність Ярополка до християнства та наміри цього князя охрестити Русь [5]. Спогади про Ольгу та спілкування з дружиною-християнкою, ймовірно, вплинули й на Володимира [2, с. 29, 43].

У 983 році київські язичники вбили двох варягів – батька й сина: перший з них служив у військовій дружині і був таємним християнином (після тимчасового перебування у Візантії), але коли на його дитину випав нещасливий жереб, за яким її мали віддати в жертву язичницьким богам, – відкрив свою віру та рішуче відмовив [7, с. 49–50]. «Повість минулих літ» стверджує, що зруйнований вбивцями двір варягів стояв якраз на місці майбутньої Десятинної церкви [7, с. 49], проте за даними археологічних досліджень храм збудовано на території язичницького некрополя [11], – тож зв’язок трагедії зі святинею радше символічний [2, с. 46–47]: смерть мучеників спонукала князя по-новому оцінити християн – уже не як «чужинців» або «слабких» [4, с. 146–147].

Релігійні пошуки з метою консолідації Русі (один зі шляхів такої консолідації бачили в заміні регіональних племінних культів на загальнодержавний) та активні дипломатичні контакти із сусідами (котрі вже сповідували монотеїстичні релігії) мали наслідком обрання Володимиром (та політичною елітою країни) християнства під юрисдикцією Константинопольського патріарха, без перетворення держави на васала візантійського імператора. Пропонований хозарами юдаїзм князь відкинув з огляду на крах їхнього каганату, іслам волзьких болгар – через вимогу радикального зламу багатьох традицій, церковну юрисдикцію Риму – через обов’язковість богослужіння латиною та утиски німцями західних слов’ян. Натомість Візантія сприяла поширенню церковнослов’янської писемності, і хоча сприймала опікувані патріархом народи як підлеглих імператора, проте через географічну відстань не могла б задовольнити подібних амбіцій щодо Русі (іл. 1, 2) [4, с. 147–148, 156, 165–171, 180–181].


 Іл. 1. Князь Володимир слухає проповідь церковного вченого з Візантії.
 Мініатюра з Радзивіллівського літопису XV ст. (арк. 58)

 Іл. 2. Відрядження послів Русі до сусідніх країн
 для вивчення традицій монотеїстичних релігій.
 Мініатюра з Радзивіллівського літопису XV ст. (арк. 58)

Коли в 986–987 роках візантійські імператори Василій ІІ та Константин VIII потребували союзницької допомоги Києва (передбаченої угодами з попередніми князями) для придушення заколоту Варди Фоки, київський князь зажадав руки їхньої сестри – порфірородної Анни – та висловив готовність прийняти хрещення. Вимога Володимира була безпрецедентною для європейської дипломатії того часу, і такою ж – через скрутне становище імперії – стала згода імператорів: вони порушили заповіт Константина VII Порфірородного – не віддавати доньок, народжених від діючих імператорів, за правителів «варварських» держав. Розгром заколотників відбувся – за участі київського війська – 989 року [4, с. 181–210].

Згідно з «Повістю минулих літ», князь охрестився та вінчався з Анною в належному до Візантії кримському місті Корсуні, який взяв облогою. Не згадуючи про заколот у Візантії, літописець зображує взяття Корсуня як підставу для висунення вимог до імператорів про шлюб з принцесою і датує подію 988 роком [7, с. 61–67]. Інше давньоруське джерело – «Пам’ять і похвала Володимиру» Якова Мніха – відображає альтеративний переказ і стверджує, що Володимир ходив на Корсунь «третього року» після хрещення, маючи на меті переселити на Русь християнське духовенство, а також попрохав у «царів» (імператорів) руки їхньої сестри – «аби себе більше спрямувати до закону християнського» (оспівуючи діяння князя, автор за причину кампанії прийняв її наслідки) [9, с. 529–530]. В історіографії набула популярності гіпотеза, за якою похід спровокувала затримка імператорами відрядження Анни до майбутнього чоловіка (іл. 3, 4) [4, с. 184, 212–222].


 Іл. 3. Посли Русі за богослужінням у Константинополі.
 Мініатюра з Радзивіллівського літопису XV ст. (арк. 59 зв.)

 Іл. 4. Хрещення князя Володимира у кримському Корсуні.
 Мініатюра з Радзивіллівського літопису XV ст. (арк. 62 зв.)

Під тим самим 988 роком «Повість минулих літ» сповіщає: Володимир «повелів поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню віддати», а головного ідола – Перуна – «прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори», аби потім кинути в Дніпро; також оголосив по всьому місту: «Якщо не з’явиться хто завтра на ріці – багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, – то мені той противником буде»; наступного дня відбулося хрещення киян на Дніпрі; ще один наказ князя – «робити церкви і ставити на місцях, де ото стояли кумири», зокрема, на місці київського капища Володимир звів церкву свого небесного покровителя (за хрестильним ім’ям) – святого Василія Великого; надалі, князь почав «ставити <…> церкви <…> і людей на хрещення приводити по всіх городах і селах», і «став <…> у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне» [7, с. 66].

Переваги, що їх надало Русі прийняття християнства (посилення внутрішньої єдності, перехід до більш високої культури, підвищення міжнародного престижу), жодним чином не виключають щирості навернення Володимира на рівні приватного світоглядного пошуку [10, с. 18]. Принаймні джерела свідчать про доброчесні вчинки князя як неофіта: літопис, «Слово про Закон і Благодать» Київського митрополита Іларіона, «Пам’ять» Якова Мніха та навіть сучасник і недоброзичливець Володимира хроніст ТитмарМерзебурзький розповідають про щедрі милостині київського правителя [7, с. 70–71; 1, с. 270–274, 318–324; 9, с. 527; 3, с. 181], «Повість минулих літ» також відзначає небажання Хрестителя Русі запроваджувати смертну кару для розбійників за зразками візантійського законодавства [7, с. 71].

Владислав Дятлов
провідний науковий співробітник
Музею історії Десятинної церкви


Джерела та література

1. Древняя Русь в свете зарубежных источников. – Москва, 1999.
2. Дятлов В. КрестительКиевской Руси. – Киев, 2015.
3. Иларион, митрополит. Слово о Законе и Благодати // Прометей (историко-биографический альманах серии «Жизньзамечательных людей. – Москва, 1990»). – Вып. 16. – С. 176–187.
4. Карпов А. Владимир Святой. – Москва, 2004.
5. Котляр М. Ф. Ярополк Святославич // Енциклопедія історії України. – Київ, 2013. – Т. 10. – С. 758.
6. Кузенков П. В. Поход 860 г. на Константинополь и первоеКрещение Руси в средневековыхписьменныхисточниках // ДревнейшиегосударстваВосточнойЕвропы. 2000 г. – Москва, 2003. – С. 3–172.
7. Літопис Руський / [пер. з давньорус. Л. Є. Махновця]. – Київ, 1989.
8. Норман Дейвіс. Європа. Історія. – Київ, 2006.
9. Похвала равноапостольному князю Владимиру и житие его, сочинение мниха Иакова // История Русской Церкви. – Москва, 1995. – Кн. 1. – С. 525–533.
10. Ранчин А. Борис и Глеб. – Москва, 2013.
11. Хамайко Н. Камерні поховання некрополя Десятинної церкви: проблеми інтерпретації // OpusMixtum. – Київ, 2014. – № 2. – С. 137–147.

Категорию: