Як лікувалися в Давній Русі? (VІІ)

Submitted by admin on Thu, 04/23/2020 - 15:35
 Радзивіллівський літопис (арк. 124)

 Алегоричне зображення морової пошесті в Полоцьку: біси, готові напасти в нічний час на людей, 
 що сховалися в будинках(1092)

 «В лето 6600. Предивно бысть в Полоцку в мечте: бываше в нощи тутон, станяше по улици, 
 яко человеци, рыщу щи беси. Аще кто вылазяше ис хоромины, хотя видети, абие уязвен будеть 
 невидимо от бесов язвою, и с того умре, и не смеяху исходитии с хором»

Середньовічні уявлення про хворобу

У міфологічній свідомості середньовічної людини, не зважаючи на активну критику проповідниками язичницьких забобонів, куди потрапили і традиційні, успадковані від дохристиянської архаїки уявлення про походження хвороб від злих духів чи навроків, на повсякденному рівні практично повністю зберігаються. Хвороба або інша травматична ситуація в анімістичному світогляді символізується, перетворюючись на уявлення про напасті, наслані чаклунами, мерцями, нижчими міфологічними персонажами, навроками, наговорами тощо. Вона персоніфікується в образах черв’яка, який точить людину, стріли, удару, уколу, що раптово потрапили в тіло, або навіть більш персоніфіковано в певних істотах із власним ім’ям. Усе це базується на уявній дуалістичній картині світу, коли існує поляризований світ «своїх» і «чужих», де перші в будь-якому випадку будуть добрими прибічниками, а другі – злими й підступними ворогами.

Християни середньовіччя не відкидали ні теологічного пояснення хвороби, ні традиційних вірувань. Натомість середньовічна свідомість поєднувалаобидва ці світи, християнський і архаїчний,які співіснували, активізуючись відповідно до потреб певного моменту. Тільки у видозміненій християнством анімістичній картині світу місце добрих і злих духів уже займають «біси» та святі охоронці чи заступники – ангели, святі, мученики, праведники.

Народна культура сприймає християнські установки по-своєму, ніби «опрофанюючи» сакральне. Усе єство середньовічної людини вимагало отримання практичної користі від своїх дій. Так з’являються дидактичні оповідки про дивовижні зцілення після щирого каяття й молитви. Міфологічна свідомість вимагала персоніфікації та матеріалізації віри, і хвороби постають у образі змієголової істоти, бісів і дів-трясовиць, а процес зцілення підкріплюється застосуванням святої води, єлею, фізичного контакту з мощами й реліквіями.

Загалом під час розгляду подібних питань ми опиняємося перед проблемою, у якій християнське віровчення накладається на міфологічну свідомість середньовічного суспільства. У такій ситуації, за висловом А. Я. Гуревича, магія, яку церква гонить у двері, повертається в її власну практику через вікно.

Магічною була не тільки свідомість темних і неосвічених мас, по суті, такою ж була свідомість і духовенства, скільки б цю магію не «очищували» від клейма язичництва. І скільки б церковні повчання не намагалися витіснити «нехристиянські» (а по суті, просто такі, що не відповідали церковному догмату) елементи середньовічного повсякдення, вони залишалися, знайшовши іншу, більш благопристойну форму, таку, що не викликала прямих заперечень церкви.

Уявлення про хворобу, її причини, персоніфікацію, прояви, шляхи зцілення знайшли християнське пояснення. Окрім власних традиційних уявлень про злих духів, пристріт, ворожбу та заговори, давньоруське суспільство отримало ще й цілий пласт «нижчої» християнської культури з Візантії. Носіння хрестиків, образків, амулетів, віра в чудодійну силу мощей і реліквій, уся ритуальна практика церкви розмивала кордони міфологічного й релігійного. Святі, які за християнським уявленням були подвижниками й мучениками, у народній уяві поставали чудодійниками, помічниками і цілителями.  

Наталя Хамайко,
провідний науковий співробітник Музею історії Десятинної церкви

 

Категорию: