Пам'ятні дати 2021 року | 190 років від дня народження МИКОЛИ ЛЄСКОВА

Submitted by admin on Sun, 02/14/2021 - 16:47

Вид на Київ з лівого берега Дніпра. 1861 р.

 
Пам'ятні дати 2021 року


 
190 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ЛЄСКОВА
 
(16.02.1831 – 05.03.1895)


Микола Семенович Лєсков. 1860 р.

Микола Семенович Лєсков – письменник відомий, не обділений увагою дослідників і улюблений читачами. Достатньо переглянути результати пошуку в Інтернеті, щоб переконатися, що лєсковіана – один з потужних напрямів літературознавства, представлена десятками дисертацій, сотнями опублікованих досліджень, презентацій, наукових збірників, матеріалів конференцій, присвячених Лєскову, і навіть досить повною статтею у Вікіпедії. Можна позаздрити і водночас поспівчувати тим, хто має намір продовжити та поглибити вивчення творчості Лєскова: освоїти цей науковий материк – непросте завдання.
Мета нашої відносно невеличкої замітки гранично скромна – нагадати про ювілей чудового письменника, який був тісно пов'язаний з Києвом і створив своєрідний, піднесений і разом з тим іронічний образ міста середини XIX століття, згадати про деякі (далеко не всі) факти київської епохи його життя.
Перш ніж перейти до них, відзначимо, що в Лєскова був неповторний, старанний, розумний і душевний біограф – його син Андрій Миколайович, який за документами величезного архіву письменника, за спогадами особистими і членів сім'ї написав книгу про свого батька. Ми будемо спиратися на неї, а також на деякі дослідження, перелік яких наведено в кінці статті.

***


Андрій Миколайович Лєсков
(1866–1953)

«Расскажу нечто про киевских оригиналов, которых я знал в дни моей ранней юности и которые, мне кажется, стόят внимания, как личности очень характерные и любопытные», – так починається один з найвідоміших і захоплюючих творів про Київ середини позаминулого століття – «Печерские антики». Лєсков завершив роботу над «отрывками из юношеских воспоминаний» (це підзаголовок «антиков») у грудні 1882 року. Вони були написані для «Киевской старины», відразу передані до редакції і швидко надруковані у 2–4-му номерах журналу за 1883 рік. З тих пір чудові, неповторні образи, створені Лєсковим, незмінно перебувають у галереї колоритних київських диваків, де до них приєдналися персонажі-оригінали С. Ярона та О. Паталєєва, «київські типи» О. Купріна та школярі К. Паустовського, «цікаві люде» І. Нечуя-Левицького.
Навіть у 1926 році «великий днепровский город, переживший беду» (О. Мандельштам), зберігав памʼять про «лесковские анекдоты». Секрет довговічності цих образів простий – Лєсков писав про Київ як про рідне, значуще, улюблене місто. «Меня в литературе считают “орловцем”, но в Орле я только родился и провел мои детские годы, а затем в 1849 году переехал в Киев», – так, скоромовкою згадавши місце народження, він поспішав перейти до розповіді і роздумів про місто, яке залишило незабутнє враження в його пам'яті та творчості.
В іншому (більш ранньому) своєму творі – «Детские годы» – Лєсков згадував, як уперше «увидел блестящий крест Киевской печерской лавры и вслед за тем передо мною открылись киевские высоты со всею чудною нагорною панорамою этого живописного города. Я с жадностию обозревал это местоположение и находил, что братья Кий, Щек и Хорев обладали гораздо более совершенным вкусом, чем основатель Москвы боярин Кучка и закладчики многих других великорусских городов. При самом первом взгляде на Киев делается понятно, почему святые отшельники нашей земли избирали именно это место для перехода с него в высшие обители».
Вісімнадцятирічний Лєсков приїхав до Києва з Орла, де він, не довчившись у гімназії, встиг попрацювати в палаті кримінального суду. Восени 1849 року Микола подав прохання про переведення до штату Київської казенної палати, у грудні 1849 року запит було задоволено, і з лютого 1850 року почалася його служба помічником столоначальника по рекрутському столу ревізького відділення. Забігаючи наперед, скажемо, що він вдало просувався по службі: у червні 1853 року був переведений у 


колезькі реєстратори, а в жовтні того ж року призначений столоначальником Київської казенної палати.
Отже, наприкінці 1849 року відбувся переїзд майбутнього письменника до Києва, і вибір цього нового місця проживання був невипадковим – у Києві жив дядько Лєскова по материнській лінії Сергій Петрович Алферьєв (1816–1884). Алферьєв був медиком – практикуючим лікарем-терапевтом, педагогом, непересічним ученим-епідеміологом. У 1846 році він став професором Київського університету, в 1850 році – деканом медичного факультету, мав чин дійсного статського радника. Алферьєв жив на той час на вулиці Малій Житомирській, 11 (забудова не збереглася), тут оселився й Микола Лєсков. «Я жил в Киеве в очень многолюдном месте, между двумя храмами – Михайловским и Софийским, – и тут еще стояли тогда две деревянные церкви. В праздники здесь было так много звона, что бывало трудно выдержать, а внизу по всем улицам, сходящим к Крещатику, были кабаки и пивные, а на площадке балаганы и качели», – писав Лєсков наприкінці 1880-х років в оповіданні «Фигура».

Сергій Петрович Алферьєв із сестрами

Переїзд з Орла до Києва – з його університетом, старовинними пам'ятками, святинями, чудовою природою – зіграв колосальну роль у долі Лєскова. «Париж после Петербурга, как и Петербург после Киева не поражали его так, как поразил Киев после Орла», – писав Андрій Лєсков у біографії батька.

«Город стоит на правом, крутом берегу, <…> и объявился пред нами весь чудный пеозаж: древние храмы, монастыри святые со многими святых мощами; сады густые и дерева таковые, как по старым книгам в заставках пишутся, то есть островерхие тополи. Глядишь на все это, а самого за сердце словно кто щипать станет, так прекрасно!» («Запечатленный ангел», 1873), – ці рядки народилися вже після того, як Лєсков залишив Київ, образ якого залишився з ним назавжди.

Син Лєскова відзначав, що роки, прожиті в Києві, стали «как бы “университетскими” его годами. Но только “как бы”». Студентом він так і не став, але вчився багато і багато чому. Польська мова, іконопис, спілкування з оточенням професора Алферьєва, читання релігійних, філософських праць – усе йшло в скарбничку знань, формувало погляди, допомагало вибрати подальший життєвий шлях. У «Детских годах» слова героя твору – це визнання самого Лєскова: Київ «в течение десяти лет кряду был моею житейскою школою».

Він освоював не тільки «високі» сфери життя. Енергійна натура прагнула пізнання різних його сторін. Неймовірна спостережливість отримувала багату «поживу» в товаристві київських «низів». Уже ставши письменником, Лєсков зі знанням справи описував грандіозні гулянки в трактирі Рязанова на Трухановому острові та бійки студентів з юнкерами, у яких і сам брав участь, і «пансіони» на Андріївському узвозі. Ось чому створені ним образи, їхня мова, риси, поведінка такі живі й достовірні.

Тим часом, як ми пам'ятаємо, Лєсков успішно служив, отримував підвищення, оскільки був сумлінним, старанним працівником. «Очень молодым человеком, почти мальчиком, я начал мою службу в Киеве», – писав він в оповіданні «Владычный суд». Йому доручалися справи, які вимагали «много усилий. Целые дни, иногда с раннего утра до самых сумерек <…>, надо было безвыходно сидеть в присутствии, чтобы разъяснять очередные положения приводимых лиц и представлять объяснения по бесчисленным жалобам, а также подводить законы, приличествующие разрешению того или другого случая. А чуть закрылось присутствие, начиналась самая горячая подготовительная канцелярская работа к следующему дню. <…> Во все это время я не жил никакою человеческою жизнью, кроме службы: я едва имел час-полтора на обед и не более четырех часов в ночь для сна».

Як тільки трудове напруження спадало, Лєсков з невгамовною енергією пізнавав Київ, його вулички, будинки, сади, людей. Завдяки оточенню свого дядька Алферьєва і власній товариськості, Лєсков познайомився з художниками І. Гудовським (який пройшов через Лаврську іконописну майстерню, а потім був «вольноприходящим» учнем Академії мистецтв) та М. Сажиним (Академію мистецтв закінчив вільним слухачем, 1855 року отримав звання академіка).

М. Сажин. Вигляд Університету Св. Володимира з ботанічного саду.
1846 р.

Завдяки Сажину Лєсков познайомився з творчістю Шевченка та полюбив її. Роки потому в Петербурзі Лєсков відвідував уже смертельно хворого поета, брав участь у його похороні, перебуваючи в рідних у Каневі, ходив на могилу Шевченка. Захищаючи народну пам'ять про поета, Лєсков написав зворушливу статтю «Забыта ли Тарасова могила?» і «маленький фельетон» «Вечная память на короткий срок», де після сатири на тодішніх газетярів висловив дуже вірні думки про те, як упорядкувати Тарасову гору. Любов до України Лєсков зберіг до кінця життя. «После Украины уже нет равного уголка в России», – писав він родичу в 1887 році. Це було сказано через тридцять років після першого тривалого від'їзду з Києва, який став прологом переїзду Лєскова до Петербурга.

У травні 1857 року він подав прохання про звільнення і на три роки облаштувався в Пензенській губернії, де його родич (чоловік тітки) «дядько Шкотт» запропонував йому роботу в штаб-квартирі англійської компанії «Шкотт і Вількепс».

Але комерційні справи не були його покликанням, і навесні 1860 року Лєсков повернувся до Києва. З 15 вересня він знову вступив на службу, цього разу – в канцелярію київського військового, подільського і волинського генерал-губернатора. З 1852 року цей пост займав І. Васильчиков, який, на відміну від попередника Д. Бібікова, мав прекрасні людські якості. Пізніше в оповіданні «Владычный суд» Лєсков не без іронії зобразив Васильчикова, але зазначив «тихое спокойствие его доброй совести». З таким начальником перед Лєсковим відкривалася перспектива зробити неабияку кар'єру.

З поверненням до Києва поновилися відносини з гуртком молодих університетських професорів, зокрема з доктором медицини О. Вальтером, з яким також підтримував зв'язки видатний економіст І. Вернадський — видавець «Указателя экономического, политического и промышленного». Спілкування з професорами Київського університету сприяло ознайомленню Лєскова зі статистикою, соціологією, філософією, політичною економією. Київ загострив і поглибив спостережливість Лєскова, а трирічні ділові мандрівки дали багатий досвід, практичне знання всіх верств населення в найрізноманітніших місцевостях країни. Усе це заклало основи для його літературної роботи.

Замість продовження благополучної та перспективної служби, 29 листопада 1860 року Лєсков, за власним бажанням, знову був «по болезни уволен от службы». «На рубеже четвертого десятка лет смутно и неуверенно, но уже начинало расти предощущение истинного жребия», – писав Андрій Лєсков, маючи на увазі початок літературної діяльності свого батька.

Перша для Лєскова «проба пера» (поки що не художнього, а публіцистичного), мабуть, відбулася саме в київський період, 18 червня 1860 року: в журналі «Указатель экономический» була без підпису надрукована кореспонденція про продаж у Києві, у книгопродавця С. Літова, Євангелія російською мовою, а не слов'янською, до того ж по сорок копійок замість 

виставленої на обкладинці книги ціни в двадцять. 21 червня кореспонденція з'явилася в «С.-Петербургских ведомостях», але вже з підписом – «Николай Лесков».

Незабаром за пропозицією видавця київського журналу «Современная медицина», професора О. Вальтера, були надруковані полемічні статті: «Заметка о зданиях», «О рабочем классе», «Несколько слов о врачах рекрутских присутствий» та ін. В «Указателе экономическом» зʼявилися замітки про поганий благоустрій Києва, про відкриття там абонемента на книги, про популярні лекції професора Вальтера в анатомічному театрі університету та ін.

Після перших публікацій питання було вирішене – наприкінці 1860 року Микола Лєсков переїхав до Петербурга, щоб присвятити себе літературній праці.

Але Київ не тільки не був забутий, навпаки, саме в 1860–1880-х роках Лєсков став одним з небагатьох авторів, хто «ввів» Київ у літературний простір, зробивши його головним героєм цілого ряду своїх знакових художніх творів – «Запечатленный ангел», «Мелочи архиерейской жизни», «Владычный суд», «Печерские антики». У них автор вловив і показав характер міста, його оригінальні риси. Засновані на спогадах молодості, «київські» твори Лєскова, який добре знав місто, дають дуже багато для розуміння Києва, реалій його життя.

Утім, не будемо забувати, що перед нами не мемуари в точному значенні слова, а літературні твори, у яких пам'ять автора чудово співіснує з вигадкою, необхідною для вирішення художніх завдань. От, скажімо, хвилинна згадка Києва в зовсім «не київському» творі-оповіданні «Импровизаторы», написаному 1892 року у зв'язку з епідемією холери і чутками, які супроводжували її. У розповідь вставлений такий «спогад»: «Я сам помню, как в давние времена в Киеве польский актер Рекановский играл роль в какой-то малороссийской пьесе, где после происшедшего в семье горя жена начинает выть, а муж бросает ее за руку на пол и говорит: “Мовчи, бо скорбь велыка!” И после этих слов настала пауза, и театр замер, а потом из райка кто-то рыдающим голосом крикнул: “Эге! це не ваш Шекспыр!” И мнение о Шекспире было понижено до бесконечности». Андрій Лєсков зазначив, що насправді тут не спогад, а «беллетристика, в которой не разберешь, где кончается память и начинается творческое ее обогащение». Як би там не було, але погодьтеся, прочитавши ці кілька рядків, відчуваєш атмосферу і дух київського театру лєсковського часу.

Перебуваючи в Петербурзі, Лєсков не тільки пам'ятав про Київ і писав про нього, він неодноразово відвідував місто своєї юності, зокрема в 1875, 1880 і 1881 роках. Тут жили його рідні (мати, дядько Алферьєв, сестри, брати) і хороші знайомі (серед них – професор Київської духовної академії та Київського університету Ф. Терновський, він вивчав історію Києва й опублікував багато цінних документів; Ф. Лебединцев, який 1880 року повернувся до Києва і готував до видання «Киевскую старину», та ін.).

У ці роки в Києві з'явилися нові лєсковські адреси. Письменник зупинявся на Михайлівській, 21. Тут у десятикімнатній квартирі на першому поверсі проживав його брат, Олексій Миколайович, який пішов слідами Алферьєва і став медиком. А сам Алферьєв до 1877 року жив у прекрасному особняку на одній із кращих вулиць Києва – Ярославовому Валу. На самому його початку, під 3-м номером, у садибі, що належала Алферьєву, 1858 року за проектом архітектора Ф. Голованова було зведено будинок, який, на щастя, зберігся (зараз там розташована резиденція посла Індії). Проте в 1877 році Алферьєву довелося продати будинок за борги, але 1875 року, приїхавши до Києва, Лєсков, напевно, провідував тут дядька, гуляв по Старому Києву.

Особняк на вул. Ярославів Вал, 3

Андрій Лєсков детально згадував у своїй книзі літо 1880 року, яке він провів «среди достаточно многочисленного своего родства на Украине». Наприкінці липня «все, кто случился о ту пору из Лесковых в Киеве, торжественно и радушно встречали на вокзале “старшего в роде”» – Миколу Семеновича Лєскова. Було багато зустрічей, спогадів, розповідей.

Під час приїзду 1881 року Лєсков відвідував Михайлівський Золотоверхий монастир, Софійський собор, їздив у Видубицький монастир, милувався краєвидом з Аскольдової могили, цікавився відкриттям древніх фресок, реставрацією іконопису. Відвідав на Подолі бібліотеку Духовної академії, не забув і букіністів, які сиділи навколо неї.

Але поїздки приносили й відчуття жалю, він з болем говорив про втрату містом того неповторного обличчя, яке так добре знав і любив. Із сумом слухав Лєсков скарги книгопродавця Оглобліна на Хрещатику на мертвотність міста і на повну відсутність у ньому інтересу до книги.

У цих прогулянках письменника «по всем этим, столь памятным и любезным ему смолоду, местам» його супроводжував син Андрій, який помічав, як зі змінами в місті змінювалося й ставлення Лєскова до Києва: «Киев уже не влечет, а только гневит. Не спасают дела и родственные чувства. Старое увядает. Новому расцветать не по летам», – справедливо зазначив Андрій Миколайович. Дійсно, відіграли свою роль не тільки метаморфози в місті, а й похилі роки Лєскова, які не покращили його характеру, а натомість загострили різкість, нетерпимість, дратівливість.

Утім, місто (точніше – городяни) і справді давали привід для критики. Лєсков, який пам'ятав Київ середини століття, з гіркотою спостерігав (за словами його сина-біографа), у яку апатію занурювалося київське суспільство, «чуждое помыслам о чем-либо, кроме неустанного приумножения прибытков». Це помічали багато хто, здатні не тільки дивитися, але й бачити. Давній київський приятель Лєскова, ректор Київської духовної академії Філарет (Філаретов), підтверджуючи враження Лєскова, писав йому: «Не дивитеся сему – банковое направление все заело. В Киеве ничем не интересуются, кроме карт и денег».

І все таки публіцистичні викриття відступали у творах Миколи Лєскова перед силою пам'яті, вдячної Києву за чудові роки та життєві «університети». Ми можемо знову і знову переконуватися в цьому.

Перечитайте Лєскова, насолодіться видами того міста, яке спричиняло «безумный восторг», пофілософствуйте разом з лєсковськими простими й мудрими персонажами, на кшталт «всегда разумного и всегда трезвого» куренівського оригінала, «которого фамилия была Вигура, но все называли его “Фигураˮ», згадайте київських «антиков»: Кесаря Берлинского, «приснопамятного» Аскоченського — людину великого обдарування і не менших дивацтв, «попа Юхвима» Ботвиновського, майже легендарного завдяки доброті, самовідданості й безтурботності, «такого человека, каких родится немного и которых грешно и стыдно забывать».

Десятинна церква. З гравюри 1888 р.


 

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

Аннинский Л. Лесковское ожерелье. Москва, 1986.
Евдокимова О. В. «Юношеские воспоминания» Н. С. Лескова о Киеве («Печерские антики»). Русская литература. 2000. № 1. С. 132–142.
Имена улиц: Лескова – Большая Шияновская.
Кадомська М., Малаков Д. Прогулянка в минуле і сучасне старовинної вулиці. Прорізна. Ярославів Вал: культурологічний путівник. Київ, 2010. С. 126–253.
Кальницький М., Товстенко Т., Федорова Л. Житловий будинок <…> серед. 19 ст., <…> Вул. Михайлівська, 21. Звід пам'яток історії та культури України: Енциклопедичне видання. Кн. 1: Київ. Ч. 2: М–С. Київ, 2004. С. 659–660.
Кот Л. «Снилась мне золотая Украина...» Киев глазами Николая Лескова. День. 17 мая 2002.
Лесков А. H. Жизнь Николая Лескова: По его личным, семейным и несемейным записям и памятям: в 2 т. Москва, 1984. (Литературные мемуары).
Соболевская Г. И. Образ Киева в мемуаристичных повестях Н. С. Лескова 1870–1880-х годов.
Червинский П. «Город мне этот очень дорог...».
Эйхенбаум Б. «Чрезмерный» писатель (К 100-летию рождения Н. Лескова). Эйхенбаум Б. О прозе. Ленинград, 1969. С. 327–345.

Категорию: