|
Хоча офіційно традиційні релігії в СРСР ніколи не заборонялися, а віруючих не переслідували за їх переконання, держава створювала умови, які істотно обмежували поширеність релігій, а віруючим інкримінували антирадянську діяльність. Антирелігійна кампанія 1929–1941 років, у результаті якої Десятинна церква припинила своє існування, була третьою і є найбільш руйнівною щодо церковних пам’яток архітектури та мистецтва. Згода Президії ВУЦВК на зачинення Десятинної церкви була отримана 19 вересня 1929 року. Попри прохання Київського окрвиконкому передати приміщення під клуб «Союзу войовничих безвірників» (або СВБ – масової громадської організації, створеної 1925 року), завдяки клопотанню Федора Ернста (який у той час очолював Київську крайову інспектуру охорони пам’яток матеріальної культури), воно не було підтримане. Пропозиції Ернста щодо утворення заповідника «Київський Акрополь», який мав організаційно об’єднати охорону визначних пам’яток храмової архітектури найстарішої частини міста, експозицію музею якого передбачалося розташувати в Десятинній церкві, на жаль, також не реалізувалися. Остаточно Десятинна церква була зачинена 2 жовтня 1929 року і стала однією з перших жертв нової хвилі антирелігійних гонінь. Церква в СРСР була «класовим ворогом», з яким необхідно було вести нещадну боротьбу. І ця боротьба йшла за двома основними напрямами: законодавчому та ідеологічному (який включав і науково-просвітницький аспект). Причому останній напрям у кампанії 1929–1941 років одержав небачений до цього розмах. Беззмінний лідер СВБ Є.М. Ярославський навіть озвучив гасло про другу п’ятирічку 1932–1937 років як «безбожну п’ятирічку» з її кінцевою метою «забути ім’я Бога» в СРСР до 1 травня 1937 року. Індустріалізація зумовила в 1930-х роках масштабні реконструкції практично всіх великих міст СРСР (що стали в цей час індустріальними центрами). Саме внаслідок реконструкційної перебудови Києва (вкрай сумнівній з архітектурної точки зору і так і не завершеної) Десятинній церкві судилося припинити своє існування, поряд з більш ніж 20 храмами, знищеними в Києві в 1929–1936 роках, серед яких – пам’ятки домонгольської доби: Трьохсвятительська церква та Михайлівський Золотоверхий собор. З перенесенням столиці УСРР 1934 року з Харкова до Києва постала необхідність створення урядового кварталу. Територія Старого Києва ідеально задовольняла вимоги щодо нього. Цікаво, що архітекторам, які бали участь у конкурсі, запропонували розробляти проект так, як нібито Трьохсвятительської церкви й Михайлівського собору вже не існує. Заздалегідь суспільству навіювалася думка про нікчемну цінність культових споруд взагалі. Наприклад, у журналі «Соціалістичний Київ» (№ 3, 1933), ще до переносу столиці з Харкова, у статті В. Карєва «Про те, що належить історії…» прямо проводиться антитеза пам’яток старовини та революції: «<…> у нас багато різного мотлоху <…> Однак, захоплюючись охороною пам’яток церковно-феодальної старовини, ми забуваємо про охорону пам’яток, цікавіших для робітничого класу». Безпосередніми ініціаторами знищення Десятинної церкви були київські Міськрада та Міськком КП(б)У в особі голови Р. Р. Петрушанського та секретаря І. А. Сапова, відповідно. Разом з Десятинною церквою пропонувалося заодно знищити й Володимирський собор (який, на щастя, уцілів). Міськрада та Міськком винесли це питання на розгляд ЦК КП(б)У. Звернення адресувалося першому й другому секретарям ЦК КП(б)У С. В. Косіору та П. П. Постишеву, а також Голові Раднаркому УСРР П. П. Любченку (на сьогоднішній день усі вони вважаються головними організаторами Голодомору 1932–1933 років). Мотивувалося руйнування храмів (шляхом розбирання на будматеріали) тим, що «по генеральному плану реконструкции города Киева, утвержденным ЦК КП(б)У Владимирский собор и Десятинная церковь намечены к сносу, как объекты, которые не имеют большой исторической ценности». Звичайно ж, відсутність «історичної цінності» була суто формальним приводом для розбирання Десятинної церкви. А факт того, що на цьому ж засіданні замість Володимирського собору було вирішено розібрати на будматеріали стіну Києво-Братського Богоявленського монастиря XVI ст. є ще одним підтвердженням цьому. Артур Кукуішко |
