|
Путівники по Києву ХІХ – початку ХХ ст. наводять певну інформацію щодо «стасівської» церкви, збудованої на місці давньоруської споруди, зокрема, стосовно її інтер'єру. Освячена 1842 року, церква не мала значних прибутків і вже за 15 років (1857) її інтер'єр потребував оновлення, на яке виділив кошти імператор Олександр ІІ. У другій половині ХІХ ст. до первісних трьох приділів (центрального – Різдва Пречистої Богородиці, північного – св. Миколи, південного –св. Володимира) додали четвертий, теплий – свв. Петра і Павла, облаштований у північно-західному куті храму (перед тим висловлювалася ідея утеплення Микільського приділу, що не була реалізована). Дозволу на утеплення (з огляду на застуди кліриків у зимовий період) Микільського приділу (коштом старости, полковника Миколи Якимовича Гудим-Левковича) громада парафії прохала в керівництва Київської єпархії у 1858 році, відповідне клопотання збереглося у фондах ЦДІАУК.
У межах основного об'єму споруди внутрішню поверхню стін було вибілено, центральну ж баню розписано (склепіння й простінки між вікнами) – композиція зображувала Господа з янголами на тлі світлої блакиті неба. Для підлоги «стасівської» Десятинної церкви було використано матеріали підлоги давньоруського храму. За найяскравішу частину правила інкрустація перед головним престолом та за ним. Головний іконостас у стилі ампір мав яскраву позолоту, більшість із його ікон були репліками ікон пензля В. Л. Боровиковського в Казанському соборі Санкт-Петербурга. У Микільському приділі в іконостасі було розміщено ікону св. Миколи, вшановану ще в попередній «могилянській» Десятинній церкві XVII ст. та овіяну легендами (про нібито походження з Херсонеса Таврійського, де охрестився Володимир, або з Микільської церкви на Аскольдовій могилі, де нібито перебували мощі княгині Ольги до перенесення в Десятинний храм). Іконостас із попередньої «могилянської» церкви повністю або частково зберігався (зокрема, вціліли Царські врата) спочатку у вівтарі «стасівської» церкви, а після облаштування теплого Петропавлівського приділу (посвята мала нагадувати про однойменний теплий приділ у колишній «могилянській» Десятинній церкві) був перенесений туди, збережені ікони відображали сюжети «Про Заможного й Лазаря», «Соломонів Храм», «Божу Матір на святій горі Афон», «Хрещення Русі». У ризниці зберігалися предмети богослужбового призначення, пожертвувані імператором Миколою І та прикрашені емблемами ордену св. Володимира, а також пожертвувані ктитором «стасівської» церкви О. Аннєнковим. У Володимирському приділі, біля південної стіни, над місцем, де під час будівництва «стасівської» церкви приховали саркофаг, виявлений розкопками 1823–1826 років і атрибутований деякими авторами князеві Володимиру, влаштували надгробок з темно-сірого мармуру, із бронзовим позолоченим та срібним декором, написом про заслуги св. Володимира й легендарну історію його мощей, зображенням спочилого князя, низкою емблем («Всевидюче Око», щит, зірка, князівська шапка, зодіакальні знаки місяців хрещення та кончини Володимира, вензеловане ім'я князя тощо). У Микільському приділі, біля північної стіни, за зразком кенотафу св. Володимира, містився надгробок св. Ольги, який мав нагадувати про давньоруську літературну тезу щодо перепоховання мощей Ольги князем Володимиром у Десятинній церкві. Саме неподалік цього місця в землі в 1823–1826 роках було знайдено саркофаг із жіночим похованням, що його деякі дослідники атрибутували як саркофаг св. Ольги. У 1908 році його перенесли до «стасівської» церкви. «Ольжин» надгробок був вкритий срібною дошкою-мощевиком із частками мощей Києво-Печерських та інших святих, зверху над ним була розташована ікона св. Ольги у вигляді мироносиці. Ця ікона була реплікою (з відмінностями) образу св. Марії Магдалини пензля живописця Метиса (попри легенду про нібито написання в Константинополі незабаром після хрещення Ольги). Окрім ікон св. Миколи, св. Володимира, св. Ольги, описи «стасівського» храму звертають увагу на ікони св. Климента Римського та свв. мучеників Феодора та Іоанна Варягів; наявність першої була зумовлена літописною тезою про вивезення Володимиром мощей Климента з Корсуня (Херсонеса) до Києва і гіпотезою істориків ХІХ ст. про існування в Десятинній церкві Х ст. приділу на честь св. Климента; наявність другої – з літописною легендою про вбивство киянами-язичниками двох варягів-християн на місці майбутньої побудови Десятинного храму (983). У вівтарі «стасівської» церкви містилася шафа з археологічними знахідками з розкопок Десятинної церкви 1823–1826 років. Наприкінці ХІХ ст. шафу перенесли ближче до правого криласу, а на початку ХХ ст. встановили у теплому Петропавлівському приділі. Таким чином, інтер’єр «стасівської» церкви поєднував низку типових для храмової архітектури першої половини ХІХ ст. ознак з рисами ексклюзивного меморіалу св. Володимира і св. Ольги. Владислав Дятлов |
Проект утеплення Микільського (північного) приділу «стасівської» церкви 1858 р.
Автор – київський єпархіальний архітектор П. Спарро
(ЦДІАУК, ф. 127, оп. 876, од. 212, арк. 2 зв.–3)