Частина 1
Іл. 1. Дівчина розвішує глечики для просушування [Щербань 2017, с. 463] Побутує думка, що професія гончаря таємнича, пов’язана з магією, потойбічними силами, нечистю. Про це свідчать численні етнографічні матеріали, зокрема приказки, повір’я, казки. Свого часу людям важко було усвідомити, як можна з нічого зробити щось, зі шматка звичайної глини виготовити міцний посуд, тому майстер, котрий цим займався, вважався чарівником, а іноді й Богом, здатним одухотворити неживі предмети. В Україні, Росії, Румунії побутують казки про людей, зліплених із глини й оживлених у печі, вірування в те, що з глини й води виготовляється тіло, а з вогню й повітря воно отримує душу. Майстри Чернігівщини під час підрахунку випаленого посуду називали його «душами», а не штуками [Пошивайло 1993, с. 38]. Процес випалу кераміки в горні ототожнювався з дією божественного або ж пекельного полум’я і викликав страх перед невідомим. Дехто з дослідників вважає, що поєднання слів «горно» і «чари» зумовило формування назви цієї професії [Лащук 1968, с. 3]. Поступово архаїчні погляди на роль гончаря в суспільстві нівелювалися, і майстрів почали ставити на один щабель з іншими професіями (згадаймо відому приказку «Не святі горшки ліплять»), але яскраві пережитки язичницьких вірувань збереглися до нашого часу. Саме тому різноманітний гончарний посуд, виконуючи утилітарні функції, ніс ще й глибоке сакральне навантаження і використовувався в численних народних звичаях і обрядах, зокрема, у календарній обрядовості землеробського циклу.
Рис. 2. Дівчина несе куплений посуд додому [Щербань 2017, с. 459]. Весняна обрядовість починалася з пробудження природи та співання веснянок. Як тільки розтавав сніг і ставало тепло, молодь починала збиратися на вулицях, співати, танцювати, знайомитися. Дівчата, зазвичай, ходили лише на ту вулицю, на якій жили, а ось парубки могли впродовж ночі обійти все село. Ці гуляння мали на меті не лише розваги, але й знайомства, з подальшим укладенням шлюбу [Агапкина 2000, с. 22–24]. Саме в цю пору незаміжні дівчата Чернігівщини, Полтавщини, Черкащини варили кашу. Процес відбувався вночі, без свідків. У вогонь підкидали ключки (палиці з гакоподібним завершенням, за допомогою яких тягали воду з колодязів). Ключка, імовірно, виступає аналогом дерев’яної кочерги, що була обереговим елементом домашньої магії і часто фігурувала в народних переказах, захищаючи від стихійного лиха, пристріту, нечисті [Рахно 2012 с. 232–235], тому спалювання цих речей під час приготування каші також мало нести оберегове значення. У спогадах Лідії Шпигоцької (Полтавщина) зафіксовано, що калачниці (дівчата, що запрошують на весілля) носять у руках ключку, прикрашену стрічками, і калач [Щербань 2017, с. 435], що свідчить про подальше використання ключок у весільній обрядовості. Горщик з кашею, ложкою та ключками закопували на вулиці, при цьому наспівували: Закопали горщик каші, (Пошивайло 1993, с. 258). Павло Чубинський також зафіксував дійство закопування каші: «Вкрали дівки ложку в парубка, швірень од білої кобили і яйце з-під білої квочки, що сидить. Зварили кашу проти неділі вночі, вкинули те яйце, тією ложкою помішали й закопали, – де збирається вулиця, забили там і той швірень, і ту ложку, та ще й потанцювали на тому місці. То де вже ходить – не ходить парубок, а туди так, як цуркою тягне, – таки мусить прийти на шкворівщину» [цит за: Щербань 2017, с. 300]. Іноді в злакову кашу додавали мак, рака чи ракову клешню, щоб хлопців було багато, як маку, і щоб вони трималися дівчат, як рак клешнею: Закопали горщик каші [Щербань 2017, с. 301].
До нас, до нас, парубочок, [Пошивайло 1993, с. 258]. У Лубенському повіті на Полтавщині зафіксовано протилежне мотивування пісень, присвячених закопуванню горщика: Що на нашій улиці Горщок каші, горщок каші На тім кутку, в Горнанівці, Горщок каші, горщок каші, А котра закопала, [Пошивайло 1993, с. 258]. У першому випадку мовиться про жіночу шлюбну магію, покликану допомогти дівчатам успішно вийти заміж, привабивши хлопців проводити час саме на їхній вулиці, у другому ж – навпаки: у чаклунські дії вкладено негативний зміст, вони мають віднадити парубків, і ці дії супроводжуються прокльонами. Це пов’язано із жіночим суперництвом, яке втілювалося і в інших обрядах. Щоб зурочити сусідню вулицю, дівчата носили навколо неї мотовило, а потім тричі перекидали його через голову «щоб та вулиця перекинулася», або ж втикали в землю голку без нитки, примовляючи: «так як ця голка гола, щоб так на вулиці було голо» [Агапкина 2000, с. 25]. Окрім вечорниць, у звичаї закопувати горщик з кашею етнографи вбачають прояви старовинної землеробської обрядовості, покликаної збільшити врожайність, принести жертву землі. Подібні ритуали зафіксовано дослідниками і в країнах Західної Європи, де горщики з різними стравами закопували в садах, на подвір’ях, під фундаментами, що вважалося їжею для духів, будівельними жертвами тощо. Глиняний посуд у всіх випадках постає як особлива річ, що з’явилася із землі, пройшла через вогонь і служила людям для їх добробуту («Із землі вийшов, покормив усіх, напоїв, а як вмер, то його і не поховали») [Пошивайло 1993, с. 339]. Тому горщик, наповнений кашею, безсумнівно, поставав у свідомості наших пращурів як ознака достатку й гарного врожаю, адже земля, так само, як і посудина, має повнитися щедрими плодами. Сучасне суспільство може розглядати гончарний посуд як яскраве культурне явище, як прояв мистецтва, але дослідження забутих традицій дозволить глибше зрозуміти особливості культурно-історичного розвитку українців. Період веснянок та землеробських ритуалів завершувався циклом великодніх свят, мова про які піде в наступній статті. Джерела та література
Мар’яна Гунь |
