|
Частина 3
Іл. 1. Гончарі на ярмарку [Щербань 2017, с. 458] З давніх-давен у традиційній культурі українців було визначено низку правил поводження з гончарним посудом, частина з яких мала раціонально-практичне призначення, а решта поєднувалася з магією та вірою в потойбічні сили. Ці дії були пов’язані з жінкою-господинею, яка мала виключне право використання посуду в домашньому господарстві і забезпечувала його тривале функціонування, що сприяло добробуту родини. Розподіл обов’язків між чоловіком та жінкою відображено в народних прислів’ях: «Чоловікові – мішок, а бабі – горщок»; «Не так чоловік з мішком, як жінка з горшком рознесуть з дому» [Пошивайло 1993, с. 229]. Перший контакт власника з новою керамікою відбувався під час купівлі її в гончаря на базарі. У народі вважалося, що горщики мають голос, дарований їм вогнем, тому казали, що потрібно «пізнати горнець по голосу» [Пошивайло 1993, с. 229]. Господині завжди легенько стукали по посудинах. Вони вірили, що глухий звук буває в горщика, і борщ у ньому буде невдалим, а дзвінкий звук – у горщиці, і все, зварене в цій посудині, буде смачним. Такі дії були досить раціональними, адже горщик з якісним випалом завжди матиме механічну та термічну міцність і не трісне під час приготування страви. Майстри с. Бубнівка на Вінничині перевіряли свою продукцію після випалу, беручи посудину в ліву руку і стукаючи по ній правою: «Коли цілий, тоді кажут, дзвонит; а гинший хрипит, це дрантивий горщик або дрантива миска; зараз не той в неї голос, не дзвонит». Про добре випалений посуд ще казали: «Вийде з горна такий, як дзвін» [Шульгіна 1929, с. 145].
Іл. 2. Жінка обирає новий посуд [Щербань 2017, с. 458] По всій території України була поширеною цікава традиція купівлі глечика, пов’язана з так званим пупом – циліндричним виступом на внутрішній поверхні денця, що міг сягати висоти 3 см: «Його не беруть за вінця, а опускають всередину руку і піднімають, нащупуючи, чи є на дні пуп, оскільки наявність цього пупа обіцяє гарний збір сметани» [Пошивайло 1993, с. 230]. Жителька с. Бубнівка Тетяна Ганчар розповідала: «Ладущика треба з пупом. То добрий буде на спрат. Такий пуп в середині у дні стремит; так і роблять з пупами гладущики навпроти сметани, то й тоді буде багато сметани, як пуп є. Пуп викрутюється на дні. Гиначих гладущиків не роблять, бо гиначих баби не купуют. А як пуп є, то лакомо їх купуют, лакомі баби на ці гладущики з пупами». Проте, коли буває значний попит на посуд, особливо перед великими релігійними святами, тоді всякий гладущик добрий: «Як робит на ярмарок, то усяке пускає в щот: бо на ярмарку всяке хоче купити, і як нема з пупом, то вже бере, який несут» (Софія Ганчар) [Глиняний глечик 2011]. На Поділлі жінки, перевіряючи наявність пупа, примовляли: «До половини сметани, до половини сиру, а сироватки нема, бо з’їсть дурна» [Пошивайло 1993, с. 230].
Іл. 3. Чи є в цього ладущика пуп? Окрім пупа, на нижній частині ручки глеків гончарі залишали відтиск вказівного пальця, що звався «міткою». Дослідники відносять ці знаки до пережитків старовинних землеробських культів, пов’язуючи пуп із чоловічим началом, а мітку – з жіночим, хоча витоки цієї традиції залишаються невідомими. О. Бобринський наводить факти про те, що на території Білорусі та Росії відомостей про виготовлення посуду з пупами не зафіксовано, а за етнографічними даними традиція нанесення на посуд символів родючості відома поки що тільки в Україні [Бобринский 1993, с. 132]. Господині вважали, що пуп забезпечував утворення сметани, а мітка мала визначати її рівень у горщику, хоча практично це не доведено. Часто майстри виліплювали пупи тільки тому, що жінки більше купували такий посуд і платили дорожче. Вони називали пупи «жіночими вигадками» або ж пов’язували з чаклунством [Бобринский 1993, с. 123–125]. Окрім згаданих магічних знаків, гончарі Лівобережної України робили глечики з хрестиками – після виготовлення посудини майстер прокреслював невеликий рівнокінцевий хрест на шийці. Вважалося, що знак вбереже молоко від відьом і забезпечить гарний удій корові. Самі ж гончарі знову казали про те, що роблять це через вищий попит: «на базарі їх краще купували», «баби завжди надавали їм перевагу», «баби за такими глечиками страшенно побиваються» [Щербань 2015, с. 199].
Іл. 4. Глечик із хрестиком [Щербань 2017, с. 455] Гончар із с. Шатрище Новгород-Сіверського повіту розповідав, що хрестики він зображав лише раз на рік – «в збірну чи Федорову суботу» (субота першого тижня Великого посту), поки в церкві правилась служба, що могла тривати від 30 хв до 2 год. [Щербань 2015, с. 199]. Зрозуміло, що кількість такого посуду була обмежена, і коштував він значно дорожче, ніж звичайний. Отже, пупи, мітки і хрестики на посуді ХІХ – початку ХХ ст. були символами охоронної магії та достатку, хоча витоки їх появи потребують подальших досліджень. Існують досить цікаві свідчення Софії Ганчар про те, що горнята для сметани робилися на «слимаках» – залишках глини після виготовлення партії посуду: «Горня на сметану заказуют, то з самого того слимаку, що збирається з пальців, тоді, бач, буде так сметану збирати; тоді сметану збирає, як слимаки з пальців обирає» [Шульгіна 1929, с. 168]. Ще однією традицією супроводжувалася купівля посуду для молочних продуктів. Обравши горщик і взявши його до рук, господиня мала заплатити, не торгуючись: «І торгуваться ні, ти взяла в руки, й казав гончар кільки, то ти бери, не торгуйся, і на землю не клади» [Пошивайло 1993, с. 230]. Купівля-продаж горщиків мала й інші варіанти обрядових дій. Вважалося дуже добрим знаком, якщо в посудину потрапляло сіно з воза гончаря. Його не можна було витрушувати аж до повернення додому. На Поділлі щойно куплений посуд жінки спеціально перекладали соломою, а в Гомельській області при купівлі глечиків жінки брали з воза гончаря сіно і вкладали в посуд – «щоб сметана собиралася» [Пошивайло 1993, с. 230]. Сіно та солома в українському фольклорі постають символами родючості та достатку. Відомо багато прикладів їх обрядового використання: обкручування сіном плодових дерев, щоб давали кращий урожай, використання сушених трав у весільній обрядовості тощо. Отже, ідею достатку та багатства, магічну дію сіна чи соломи жінки підсвідомо переносили на гончарний посуд, намагаючись передати «родючість» горщикам. Таким чином, уже під час завершальних етапів виготовлення, а також під час купівлі-продажу глиняних виробів, вони мали набувати певних магічних властивостей, покликаних забезпечити і убезпечити їх вміст.
Джерела та література 1. Бобринский, А. 1993. О двух символах плодородия на украинской керамике. Українське гончарство: Науковий збірник за минулі літа, 1. Київ, Опішне, с. 120–135. 2. Глиняний глечик [online]. 2015. Блог етнологині Олени Щербань. olenasunny.blogspot.com 3. Пошивайло, О. 1993. Етнографія українського гончарства. Лівобережна Україна. Київ: Молодь. 4. Шульгіна, Л. 1929. Ганчарство в с. Бубнівці на Поділлі. Матеріяли до етнології, ІІ. Київ: Всеукраїнська академія наук. 5. Щербань, О. 2015. Народна «магія у виготовленні та побутовому використанні глиняного посуду Наддніпрянщини (кінець ХІХ – перша половина ХХ століття). Народознавчі зошити, 1 (121), с. 195–205. 6. Щербань, О.В. 2017. Еволюція традицій використання глиняного посуду в народній культурі харчування українців Наддніпрянщини другої половини ХІХ – початку ХХІ ст.: Дисертація д-ра іст. наук, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Інститут народознавства НАН України.
Мар’яна Гунь |
