Частина 4Властивості нового посуду залежали від способу первинної обробки його господинею. Ці дії були спрямовані на збільшення водовідштовхувальних властивостей кераміки, наданню посудині приємного запаху, аби покращити смак страви, що буде готуватися, але протягом століть вони набули оберегового змісту, покликаного надати горщику магічні властивості та уберегти його вміст від злих сил. Найпростішим способом було вимивання глиняного посуду холодною або гарячою водою для нейтралізації запаху. Опішненські жінки висловлювалися так «щоб не душив». Новий горщик могли ставити в жар на кілька годин, «щоб «уварився». Або ж просто наливали в нього води та лишали на дві-три години. При цьому могли вкидати кріп: «воно тоді пахне гарно». Ще новий горщик випарювали водою із содою (на 10 літрів води столова ложка харчової соди) [Щербань 2017, с. 190].
Іл. 1. Нижня частина горщика з плямами після обварювання. Найчастіше нову посудину змочували й ополіскували всередині та зовні рідким розчином житнього борошна, після чого залишали в натопленій печі на ніч. Уранці, вийнявши горщик із печі, його не обмивали, а відразу ставили готувати в ньому борщ. Інший спосіб обробки – попереднє розжарювання горщика в печі і подальше змочування борошняним розчином [Пошивайло 1993, с. 231–232]. Окрім житнього борошна, використовували рідку пшеничну кашу, гречану полову, відвар картоплі чи цукрових буряків [Щербань 2017, с. 191], головки льону чи лляну макуху, що їх подрібнювали, просіювали через сито та змішували з борошном [Бобринский 1968, с. 17]. Доволі складний спосіб підготовки горщика зафіксовано в с. Межиріч на Черкащині. Його натирали зовні і зсередини обчищеною цибулиною, попередньо вмочивши її в борошно, потім старим салом. Насипали в горщик кілька жмень пшона, лушпиння з картоплі, усе це заливали гарячою водою і ставили варитися в піч. Отриманий відвар виливали, вимивали горщик і двічі закип’ячували в ньому воду [Щербань 2017, с. 191]. Нові глечики часто обмивали молоком: «Білі глечики нові викачували в молоці. І вилиє його господиня геть, потім висмажить в печі: ставить порожній у натоплену піч. А ще глечики мазали на денці старим салом і ставили в гарячу піч. Тоді він пахучий-пахучий. Тоді мити його краще і застойка краща» [Пошивайло 1993, с. 232].
Іл. 2. Сучасна білоглиняна кераміка. На Полтавщині вважалося, що обробка глечиків молоком гарантувала господиням швидке утворення «застойки», максимальне зсідання вершків, а змащування салом приводило до високої жирності молочних продуктів: «Коли глечик готовий, висохнув, то ще гарячий вимащують всередині і зовні свяченим салом – сметана краще перебирається. Взагалі при поганому зборі сметани досвідчені господині радять вимазувати глечики свяченим салом» [Пошивайло 1993, с. 232]. На Поділлі також зафіксовано аналогічні традиції: «Як так налляти молока, то тільки буде вода, гет усього забере, а як він уже вивариться, вимаститься, то він уже не бере нічого, якщо з пупом роблений ладущик, то він уже не бере нічого, а той, що без пупа, так і виварений бере» [Шульгіна 1929, с. 169].
Іл. 3. Господиня перевіряє вміст глечика, винесеного з погреба
За традицією сало, яким обмащували молочний посуд, мало бути освяченим саме на Великдень. На Волині жінки сім років підряд носили освячувати один і той самий шматок сала, і лише після цього вимащували ним гладишки для молока. На Поділлі та Київщині вважалося, що сала не люблять чорти, тому воно визнавалося одним з оберегів від нечистої сили [Рахно 2012, с. 320–321]. Господині зазвичай обварювали лише «білий» посуд, а «чорна» кераміка гартувалася способом димлення. При завершенні випалу в горно підкидали дрова й чекали, поки піде дим, а потім герметично закривали опалювальну споруду й засипали горно землею. Через добу посуд виймали. За цей час він набував чорного кольору із синюватим відтінком завдяки утворенню в горні безкисневого середовища й відновленню вуглецем окисів заліза. Завдяки хімічній реакції змінювалася щільність кераміки і зникала пористість. Майстри рідко пов’язували задимлення з якістю продукції. Вони вважали, що господиням більше подобається чорний колір, тому такий посуд краще розпродується [Милюченков 1984, с. 95].
Іл. 4. Сучасний димлений посуд з Полісся [за: Гончарство 2017] Для обробки посуду населення Лівобережної України використовувало, окрім борошняного розчину та жиру, різноманітні відвари. Однією з найпоширеніших трав, яку жінки наділяли чудодійними властивостями, є чистотіл звичайний. У народі його називають «глекопар», «глечкопар», «гладушник», «гладишник», «молошник», що чітко відображає спосіб побутового застосування рослини: відваром чистотілу парили глечики, що видається цілком раціональним, зважаючи на виражені антимікробну та протизапальну дії чистотілу. В оброблених глечиках гальмувався розвиток молочнокислих бактерій, і молоко довго не скисало [Пошивайло 1993, с. 233]. Ще глечики парили маренкою запашною, парилом звичайним, парилом волосистим, материнкою звичайною. У народі ці трави також називали «глекопар» чи «гладишник». Ці рослини мають антисептичну дію, а їхній аромат мав покращувати смак молока. З подібною метою на Поліссі використовували чебрець, яким не лише парили посуд, але й обкурювали житла та корівники [Рахно 2012, с. 319]. У відварі оману високого, або ж дивосилу, який у народі низивають «сідач», випарювали глечики, у яких погано зсідалася сметана. Ще, за спостереженнями Павла Чубинського, цією травою в окремі дні годували корів, щоб масло було жовтим, а відваром обмивали вим’я, щоб молоко краще зсідалося [Пошивайло 1993, с. 233]. У Куп’янському повіті на Харківщині до глечиків клали свіжу або сушену череду і дрібні тріски верболозу, заливали окропом і давали настоятися. На території Білорусі, окрім уже згаданих трав, використовували ялівець, вощанку малу, золототисячник парасольковий, бедринець ломикаменевий. Останній вважався ліками від серцево-судинних та жіночих хвороб, пошесті, отруєнь та приворотів. У Польщі глечики випарювали копитняком європейським та кропивою жалкою, вважаючи, що від цього в них прибуде сметана. У лужичан (корінне слов’янське населення, що проживає на Південному Сході Німеччини) нові горщики виварювали любистком, глухою кропивою і подорожником, а відвар давали випити худобі. Щоб уберегти молочні горщики від відьом, їх виварювали кропом, тмином і гвоздикою [Рахно 2012, с. 324–325]. Окрім дій, пов’язаних із хімічними властивостями різних речовин, виконувалися оберегові ритуали. У Куп’янському повіті на Харківщині наприкінці ХІХ ст. новий горщик перед приготуванням у ньому страви хрестили й малювали на його зовнішній поверхні крейдою чи вугіллям п’ять хрестиків. Ці символи мали захистити вміст посудини і магічно сприяти достатку [Рахно 2012, с. 319]. Ужиткові властивості горщиків також визначалися емоційним станом господині, яка вперше варила страву в новій посудині: «А оцей так довго не закипає. Та це вже через мене. Я його як становила в піч, виварувать, зновка ще, так не засміялася, а він тепер і не закипає швидко. От чавун оцей, як становила виварувать, так сміялася, аж реготала, так що швидко кипить». Сміх, уособлюючи протилежність смерті, мав надати новому об’єкту життєвої енергії і охороняти його від усього лихого та потойбічного [Пошивайло 1993, с. 236, Рахно 2012, с. 316]. Як свідчать зібрані на обширних територіях етнографічні дані, процес введення нового горщика в домашнє господарство був притаманний багатьом народам протягом століть. Окрім практичного змісту надання посудинам водовідштовхувальних властивостей та міцності, ритуальні дії були спрямовані на одне й те саме – набуття певних благ, охорону від злих сил та життя в достатку. Джерела та література 1. Бобринский, А. А. 1968. О древнерусской обварной керамике. Славяне и Русь. Москва: Наука, с. 17–24. 2. Гончарство в Украине. Как творят красоту. 2017. IGotoWORLD 3. Милюченков, С. А. 1984. Белорусское народное гончарство. Минск: Наука и техника. 4. Пошивайло, О. 1993. Етнографія українського гончарства. Лівобережна Україна. Київ: Молодь. 5. Рахно, К. 2012. Перунове полум’я. Міфологія та обрядовість слов’янських гончарів. Полтава: АСМІ. 6. Чамковский, В. 2018. Гончарство в Городной. [online]. Брест: Беларусь сегодня. 7. Шульгіна, Л. 1929. Ганчарство в с. Бубнівці на Поділлі. Матеріяли до етнології, ІІ. Київ: Всеукраїнська академія наук. 8. Щербань, О.В. 2017. Еволюція традицій використання глиняного посуду в народній культурі харчування українців Наддніпрянщини другої половини ХІХ – початку ХХІ ст.: дисертація <…> д-ра іст. наук, Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, Інститут народознавства НАН України. Мар’яна Гунь |
