|
Частина 5 З першої половини ХІХ ст. дедалі більшого поширення набувало виробництво полив’яного посуду. На території Лівобережної України найбільшим його виробником було с. Опішне на Полтавщині. Така кераміка не лише мала привабливий вигляд, а й була досить гігієнічна та зручна в догляді. У той час майстри та споживачі ще не знали, що полива була небезпечною для здоров’я людей. До її складу входив оксид свинцю, який розчинявся в кислому та солоному середовищі (борщ, квашені овочі, квас, тощо), а також під час тривалого готування страв на вогні чи зберіганні продуктів у полив’яному посуді. Якщо свинець варити в горщику протягом двох діб, він перетворюється на сірувато-зелену пудру. Це і є оксид свинцю. Щоб вкрити ним посудину, її поверхню спочатку змащували жиром, потім притрушували «пудрою», після чого вдруге випалювали. За температури понад 1000 °С молекула оксиду свинцю знаходить собі парну молекулу оксиду алюмінію, яка є у глині, завдяки чому й створюється скловидна плівка, яка блищить і не пропускає води. Відрізнити посуд, вкритий свинцевою поливою можна за чорними цяточками, які видно неозброєним оком на скловидній плівці. Це і є ті небезпечні молекули свинцю, які не вступили в хімічну реакцію під час випалу [Трохимчук 2016].
Іл. 1. Жорна для розмелювання свинцю. с. Опішне, Полтавщина. У результаті повільного отруєння сполуками свинцю українці страждали від анемії, паралічу, болю в суглобах, пошкодження печінки, нирок та інших органів. Вирізняли навіть окреме захворювання – свинцеву коліку, що проявлялася болем у животі, сильною нудотою, закрепом. Лікарі почали активно виступати за встановлення контролю щодо побутового використання окисів свинцю. У пресі почали з’являтися повідомлення про те, як уникнути отруєння поливою. «Полтавські губернські відомості» 1848 року радили: «Перш ніж використовувати на ділі цей посуд, необхідно налити в нього води (до якої добавляється 20-та частина її ваги кухонної солі та 30-та частина оцту) і варити цю суміш півгодини. Після цього треба знову помити посуд» [Пошивайло 1993, с. 235].
Іл. 2. Купи накопаної глини на подвір’ї гончаря. Полтавщина. 1893 р. Свідчення респондентів вказують на те, що люди, які користувалися полив’яним посудом у домашньому господарстві майже нічого не знали про шкідливі для здоров’я властивості свинцевої поливи і навряд чи використовували запобіжні заходи в домашньому господарстві, адже дії щодо первісної обробки нового глиняного посуду були спрямовані переважно на зменшення його вологопроникності. Ганна Хмелик із с. Опішне розповідала: «Картоплю з салом тушили в макітерці. Можна і в горщечку, але в макітерці найкраще, тільки в полив’яній, бо неполив’яна вбирає жир. Для смальцю макітерка була полив’яна, можна й іншу посудину, якби полив’яна» [Щербань 2017, с. 194]. Дехто із селян, як і самі майстри, таки зважали на чутки про небезпечність поливи: «Помідори і огірки солили у макітрах великих, всередині неполив’яних, бо в полив’яних не можна» [Щербань 2017, с. 194]. Але переважна більшість вважала, що такий посуд зручний, якісний і не приховує жодної небезпеки: «Вже більше двадцяти років солю огірки в полив’яній макітрі і нічого не робиться»; «Варили борщ у полив’яних і череп’яних горщиках. В основному варили у полив’яних. У череп’яних горшках варили борщ, тільки він стоїть не довго, у полив’яних довго стоїть»; «Смалець зберігали у полив’яних глечиках і макітрах. Олію – у полив’яних глечиках, маленьких, як тикви. Смажили засмажку у полив’яних риночках з ручками і носиком для зливання» [Щербань 2017, с. 194, 195]. Необізнаність і нерозуміння хімічних процесів призводили до впевненості, що від солоного чи кислого може зіпсуватися сама посудина.
Іл. 3. Частина інтер’єру хати гончаря. Під стелею – полиці з посудом. Гончар з Полтавщини Іван Рябокінь згадував: «Посуди не було тоді, робили полив’яні макітри. Солили огірки в них. Свинець він із сполукою введений із черепком із піском, нема там нічого вредного. Стекло ж получається. І получається, що і квас був, і груші були – ну солоне було, ну хоть би шо тому горщику» [Щербань 2017, с. 195]. Незважаючи на популяризаторські зусилля лікарів, обсяги виробництва полив’яного посуду зростали, а випадки побутового отруєння свинцем ставали дедалі частішими. У 1906 році на засіданні Полтавського товариства лікарів було заслухано доповідь про хронічне отруєння свинцем у губернському місті. Доповідач кілька років досліджував хімічний склад полив глиняного посуду, купленого на ярмарках, і дійшов висновку, що значна кількість виробів містить легкорозчинний свинець. Особливо багато його було в кераміці, виготовленій у 1904 році на Полтавщині. Товариство рекомендувало, щоб «губернське земство взяло на себе турботу, по-перше, про запровадження санітарного нагляду за посудом, що виробляється в Опішному, і, по-друге, про постачання гончарям доброякісної в санітарному відношенні поливи» [Пошивайло 1993, с. 236]. Практичного значення ці рішення, на жаль, не мали. Надалі також траплялися часті отруєння свинцем. Особливо масові вони були в 1925–1926 роках, коли гончарі застосовували для глазурування відходи промислового виробництва з домішками свинцю. Гончар Іван Решта стверджує, що перевірити якість нового полив’яного посуду можна за допомогою молока чи квашеної капусти. Ці продукти почорніють через наявність дуже високої дози свинцю, який виділяється у кисле середовище. З часом продукти темнітимуть значно менше, але отруту в собі все одно такий посуд міститиме. «За царських і радянських часів були навіть спеціальні інспектори, які ходили селами і штрафували гончарів за використання свинцю. Але тим не менш заборонити цю технологію неможливо» [Трохимчук 2016]. Гончарі та їх родини також страждали від свинцевих отруєнь, часто значно більше, ніж покупці посуду. Умови життя майстрів були складними. Зазвичай виробництво кераміки відбувалося в однокімнатній хаті, де проживала вся сім’я: «У цій хатинці вміщаються: лавки, піл з постіллю, полиці для висушування горщиків, круг, мисник, костер (купа) глини, прилавок, де хазяйка, коли випадає вільний час, пряде чи шиє. У цьому приміщення важко повернутися». «В єдиній хаті, де в один і той же час вимішують глину, готують їжу, формують на крузі вироби і перуть білизну, доглядають дітей, сушать на полицях посуд і виймають з печі хліб – постійний безлад. В хаті – вогкість і мокрота. Жодна річ не має свого місця. Лави, піч, стіл, підлога – все зайнято сирим посудом. І серед цього безладу живе, дихає сирістю (і свинцевими випарами, якщо перепалюється свинець для поливи), спить, де і як прийдеться, сім’я гончаря з малими дітьми» [Метка 2007, с. 50].
Іл. 4. Інтер’єр хати гончаря. с. Олешня, Чернігівщина. 1908 р. У другій половині ХІХ ст. тривалість життя гончарів була 37–38 рокыв. Перепалюючи свинець та глазуруючи посуд, майстри постійно вдихали пари та пил отруйної речовини, тому переважна більшість їх родин потерпала від хвороб легенів. Зберігся опис загального вигляду гончаря Олексія Білокорового із с. Гаврилівка Харківської області, що займався полив’яним виробництвом: «Весь його зовнішній вигляд вказував на хворобливий стан організму: жовте, зів’яле обличчя, нечітка мова, згаслий погляд, нескоординовані рухи, а також загальна слабкодухість та дратівливість» [Метка 2007, с. 50]. Майстри також скаржилися на головний біль, задишку, оніміння пальців, набряки ніг. У багатьох із них була присутня деформація грудної клітки, хребта, ступень. Збереглися також цікаві свідчення гончаря Федора Лихацького із Харківщини: «Раніше у мене не було окремої гончарні. Працював у хаті. Від цього пропадали і телята, і віці. Тільки овець пропало штук 30. Чи зайде кішка в хату, коли палять свинець, чи свиня, теля, чи ягня – усе псувалось і пропадало. Коли ж влаштував гончарню окремо від хати, то не впускав нікого, коли палиться свинець. Я й жінка одягаємо губку, яка прикриває ніс і губи. Через неї і дихаємо. Це врятувало нас від дії свинцю» [Метка 2007, с. 50]. На жаль, такими запобіжними заходами користувалися лише одиниці майстрів, решта ж ігнорувала всі застереження лікарів та дослідників-хіміків. Окрім глазурування, гончарі використовували свинець для «ремонту» бракованих виробів. Дещо попсований глиняний посуд одразу не викидали. Наприклад, тріснуті під час випалювання вироби замазували сумішшю з рівної кількості «масткої» глини і перемеленого свинцю, а потім випалювали [Щербань 2017, с. 196]. У таких випадках навіть неполив’яний посуд ставав небезпечним.
Іл. 5. Син допомагає гончареві знімати з круга горщики. У 20–30-х роках ХХ ст., коли за радянських часів почалася боротьба з кустарним виробництвом як формою малого бізнесу, влада почала забороняти використання окисів свинцю, хоча альтернативи гончарям запропоновано не було. Зафіксовано випадки, коли фінансові агенти приходили до артілей чи до гончарів додому і розбивали полив’яний посуд, виготовлений для продажу [Метка 2007, с. 51]. Таким чином, необізнаність населення та неспроможність влади забезпечити майстрів якісною сировиною призвели до масового отруєння свинцем. Робота із цією речовиною та складні умови життя призводили до передчасних пологів, високої дитячої смертності, найвищі показники якої фіксувалися в родинах гончарів-мисочників, які постійно мали справу з поливою. Лише поява окремих майстерень покращила загальний побут і позитивно вплинула на здоров’я гончарів та їх родин, але в цілому проблема побутового отруєння свинцем зберігалася ще багато десятиліть. На сучасному ринку представлено значний асортимент харчових полив, які не містять свинцю й абсолютно безпечні для здоров’я. Як барвники використовують оксиди кобальту, хрому, марганцю, заліза, які дають насичені сині, зелені, червоні, коричневі кольори. Сучасні майстри відмовилися від використання нехарчової поливи, але при низькотемпературному випалі можливе виділення молекул металів-барвників, що токсичні для організму людини. Якщо покупець бажає убезпечити себе від можливого неякісного товару, краще купити димлену (випал у безкисневому середовищі, що дає насичений чорно-синій відтінок) або молочену (посуд вмочується в молоко і пропікається, набуваючи рівномірного коричневого відтінку) кераміку, яка не лише абсолютно екологічна, але й дуже приваблива. Джерела та література 1. Метка, Л. 2007. Умови життя та домашнього виробництва у сім’ях слобожанських гончарів. Етнічна історія народів Європи, 22. Київ: УНІСЕРВ, с. 48–54. 2. Пошивайло, О. 1993. Етнографія українського гончарства. Лівобережна Україна. Київ: Молодь. 3. Трохимчук, О. 2016. 4 поради, як купити безпечний гончарний посуд, щоб не отруїтися свинцем. ВГОЛОС.ZT 4. Щербань, О.В. 2017. Еволюція традицій використання глиняного посуду в народній культурі харчування українців Наддніпрянщини другої половини ХІХ – початку ХХІ ст.: дисертація д-ра іст. наук, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Інститут народознавства НАН України. Мар’яна Гунь |
