Будівля Драматичного театру Маріуполя. Фото онлайн-журналу «СВОИ.СITY» Впродовж століть Московське царство, а згодом Російська імперія, потім Радянський Союз намагалися знищити український народ, викорінити саме поняття «українець» з людської свідомості. Методи були найрізноманітніші – від фізичного знищення (найпростіший спосіб) до спроби виховання цілих поколінь людей, які не визначатимуть себе як окрему вільну націю зі своєю мовою та культурою. Наші дідусі й бабусі, наші батьки росли на байках про «братні народи», і багато хто дійсно вірив у це «братерство». Якщо читач не пошкодує часу й дочитає до кінця, він отримає короткий екскурс у минуле, що яскраво демонструє численні спроби стерти український народ з лиця землі. У далекому 1654 році Богдан Хмельницький уклав Переяславську угоду, згідно з якою Московське царство ставало союзником Гетьманщини в боротьбі з Річчю Посполитою. При цьому Українська козацька держава зберігала самостійність. Після смерті гетьмана почався так званий період Руїни, під час якого українські терени перетворилися на об’єкт зазіхань сусідніх держав. У 1667 році між Росією та Річчю Посполитою було укладено Андрусівське перемир’я, яке розділило Україну між двома країнами по Дніпру. В Андрусівському трактаті навіть не згадувалося про те, що 13 років тому українські землі добровільно приєдналися до Московського царства, а йшлося про «землі, відвойовані у Речі Посполитої». Таке формулювання давало право Москві встановлювати на землях свої порядки і закони. У 1683 році було підписано «Вічний мир», що остаточно затвердив насильницький поділ українських земель. Іван Мазепа у своїх універсалах так характеризував російську політику: «Москва хоче спустошити міста, усю старшину запровадити в неволю, козаків повернути в драгуни та жовніри, народ перегнати в московські землі за Волгу, а наш край оселити своїми людьми». У 1707 році було проведено адміністративну реформу, за якою Московська держава поділялася на губернії. Київ став окраїнним форпостом, втративши демократичні принципи місцевого самоврядування, а Петро І поділив міщан, як і все суспільство Московського царства, на “почтеннейшее общество” та “подлых людей”. Подальшими реформами Катерини ІІ було ліквідовано гетьманську владу та козацтво, що повністю знищило залишки української автономії. Після третього поділу Речі Посполитої (1795 рік) ця держава припинила своє існування, а територія Правобережної України та Західної Волині ввійшла до складу Росії. На ці території поширювалася губернська влада і тотальний політичний контроль імперії. З 1805 року Харків, а з 1834 року Київ стають університетськими містами. Київський університет Святого Володимира, що мав стати форпостом російського самодержавства, навпаки, розвивав прогресивні ідеї, базовані на найкращих зразках світової гуманістичної думки. У його стінах почало працювати Кирило-Мефодіївське товариство. Саме при університетах з’являється українська інтелігенція – спочатку нечисленна група освічених містян, яка згодом розширюється за рахунок талановитих людей з різних прошарків населення. Молода українська інтелігенція зосередила увагу суспільства на етнічних ознаках народу – його мові, фольклорі, літературі, історії. Реакція самодержавства на розквіт паростків національної свідомості втілилася у Валуєвському циркулярі 1863 року, згідно з яким заборонялося видання українською мовою наукових, релігійних та освітніх праць, а також діяльність недільних шкіл. Гуртки було розпущено, а багатьох їх членів заслано у віддалені куточки імперії. У 1876 році вийшов Емський указ, що забороняв українську мову в багатьох сферах життя: церква, музика, театр, книгодрукування (заборона ввезення на територію імперії книг, що надруковані українською мовою), заборона публічних виступів українською мовою. Попри заборони, працювала величезна кількість митців, науковців, літераторів, всесвітньо відомим стає театр М. Садовського, де за участі М. Заньковецької ставляться п’єси М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, Лесі Українки. У другій половині ХVІІІ ст. в Російській імперії з’являється інтерес до археологічної науки, починають проводитись перші розкопки багатих античних та скіфських пам’яток, а також верхнього міста в Києві. Наукових методів досліджень на той час ще не існувало, це були грабіжницькі експедиції, що шукали скарби й відправляли їх до Москви чи Петербурга. Багатющі сторінки нашої історії потрапили туди ще до Першої світової війни. Вершиною антиукраїнського наступу була заборона відзначення 100-річчя з дня народження Т. Шевченка. Чорносотенні організації «Союз русского народа», «Двуглавый орёл» влаштували анти шевченківську демонстрацію в Києві. Було заборонено служити панахиду Т. Шевченку в Софійському соборі. Вийшли спеціальні урядові циркуляри про заборону відзначати ювілей Кобзаря у вищих і середніх спеціальних закладах, народних училищах; здійснювати відправи, вивішувати портрети Шевченка в школах. Поліція пильно стежила за виконанням заборонних циркулярів, але тисячі людей вийшли на вулиці міст, а перед зачиненими дверима Софійського собору народ співав «Заповіт». Перша світова війна дещо сповільнила національний рух, який піднявся з новою силою після повалення імперського режиму. Масштабна національно-визвольна війна завершилася перемогою більшовиків та утворенням Радянського Союзу в 1922 році. Реалії соціалізму й тоталітаризму відомі вже кожному з нас, тому зупинятися на них детально немає сенсу. Слід резюмувати глобальне спотворення історичних реалій, знищення старовинних храмів, вивезення культурних цінностей та створення потужної пропаганди, що возвеличувала спільну історію «братніх» народів. Друга світова війна внесла свій вклад у знищення української культурної спадщини. Німеччина проводила планомірну політику, спрямовану на знищення рис самоідентифікації окремих народностей. А. Розенберг казав: «Достатньо знищити пам’ятки культури народу, щоб уже в другому поколінні він припинив своє існування як нація». Ще до нападу на СРСР він подав А. Гітлеру детальний план вивезення до Німеччини культурних цінностей слов’янських народів. На окупованих територіях дві третини всіх культурних втрат колишнього СРСР у Другій світовій війні складають втрати України. Під час цієї війни за межі нашої держави було вивезено і значну кількість етнокультурних цінностей. Було знищено та пограбовано понад 70% музейних колекцій, серед них – зібрання найбільших в Україні історичних музеїв – Київського, Дніпропетровського, Харківського і Львівського. Частина речей таки потрапила за кордон, значною мірою в приватні колекції, частину було знищено в процесі транспортування під час бойових дій. Попри неймовірно складні історичні обставини, Україні вдалося зберегти народність, здобути незалежність, почати розвиватися як вільна європейська країна. Але 24 лютого 2022 року наша держава була атакована «братнім» народом, який вирішив «розпочати війну, аби зупинити війну». Ворог давно перестав бомбардувати об’єкти критично важливої інфраструктури. Він перейшов до планомірного винищення українського народу та його культурних цінностей. Впродовж трьох тижнів було знищено історико-архітектурний музей «Садиба Попова» в Запорізькій області, будівлю музею українських старожитностей Василя Тарновського в Чернігові, краєзнавчий музей Охтирки (Сумська обл.), історико-краєзнавчий музей в Іванкові на Київщині, Харківський художній музей. Пошкоджено стародавні храми Чернігівщини, Київщини, Житомирщини, Харківщини, Донеччини. У містах та селах знищуються архітектурні історичні будівлі, школи, дитячі садочки, лікарні. Знищення культурно-історичної спадщини дає змогу співвідносити російську агресію з нападом нацистської Німеччини, але Росія зайшла значно далі, влаштувавши геноцид українського народу. Під цілеспрямованими обстрілами, окрім мирних громадян, гинуть люди з обмеженими можливостями, вагітні жінки та діти. Авіаудари по Маріупольському пологовому будинку, «Охматдиту» та будівлі Драматичного театру в Маріуполі показали справжнє обличчя цієї війни. Жоден міжнародний суд ще не вигадав вироку, якого достойні нелюди, здатні на такі вчинки. Але ми віримо в нашу перемогу, у наші Збройні сили та в нашу Україну! Нехай ця війна стане останньою переможною війною в нашій історії. Слава Україні! Мар’яна Гунь |
