|
Археологічні розкопки на території давньоруських міст виявили залишки майстерень, що виготовляли різноманітні предмети зі скла. Скло могли або варити безпосередньо в самій майстерні, або використовували привізну сировину – зливки готової скляної маси. Продукція виробничих комплексів мала масовий характер і широкий ринок збуту. Сам процес виробництва скляних предметів доволі складний, він включає наявність спеціалізованих конструкцій і сировини, дотримання температурного режиму, навички роботи зі скляною масою та інструментами. Усе це створювало передумови для розповсюдження скляних предметів з невеликої кількості центрів виробництва для забезпечення населення ремісничою продукцією. Численний інформаційний матеріал для вивчення склоробного виробництва отримано під час досліджень культурних шарів Києва ХІІ – початку ХІІІ ст., особливо його торгово-ремісничого району – Подолу. Це пояснюється статусом міста як адміністративного, економічного й культурного центру, його соціально-економічним та культурним розвитком, активною внутрішньою та міжнародною торгівлею, що й створювало сприятливі умови для розвитку ремесла. За період дослідження київського Подолу зафіксовано близько десяти склоробних комплексів ХІІ – першої половини ХІІІ ст.: на розі вулиць Героїв Трипілля та Волоської (1950), на вулицях Щекавицькій (1981–1982), Нижній Вал (1987, 1989), Оболонській (1989, 1993.), Межигірській (1989–1990), ряд комплексів на вулиці Набережно-Хрещатицькій (1985, 2007, 2008). Доказом існування місцевого виробництва, пов’язаного зі склом, можуть бути залишки виробничого устаткування (печей, інструментів, тиглів), сировини, виробничого браку або самі вироби. Однак доволі складно зафіксувати ремісничий комплекс з усіма переліченими складовими: печі знайдено в зруйнованому стані, інструменти склороба (стрижні для накручування скляної маси, пінцети, ножиці, трубочки, формочки та тиглі) використовували і в ювелірній справі, тому такі інструменти не завжди можна з упевненістю віднести саме до склоробного виробництва. З іншого боку, певні ознаки, як, наприклад, ошлакованність внутрішньої поверхні й склоподібні наліпи на поверхні печей, тиглі з прикипілими залишками скляної маси, напівфабрикати, можуть вказувати на наявність виробничого комплексу. Ретельний аналіз згаданих ремісничих комплексів київського Подолу дозволив зробити певні висновки. Майстерні розташовувалися на території садиб та були частиною житлово-господарських комплексів. У випадках, де була можливість дослідити конструктивні деталі майстерень, приміщення являли собою дерев’яні споруди, у кутах яких були зафіксовані печі виробничого призначення. Принаймні чотири ремісничих комплекси мали по кілька печей (майстерні на вулицях Нижній Вал, Межигірській, Набережно-Хрещатицькій, 21). Щодо локації майстерень, їх місцезнаходження зафіксовано переважно в безпосередній близькості до водних артерій, що зумовлено небезпекою виникнення пожежі під час виробничої діяльності. Досліджені печі являли собою невеликі глинобитні, овальні в плані, конструкції із залишками збереженого склепіння та череня, з ошлакованою внутрішньою поверхнею, іноді вкриті шаром різнобарвної скляної маси та крусти (іл. 1).
Іл. 1. Конструкція горна склоробної майстерні на вул. Нижній Вал, 43. Печі мали розмір: 1,40 ×0,74 ×0,38 м; 1,5 м; 1,75 м; 3,0 ×1,1–1,4 м; 3,5 ×3,7 м. Переважно їх використовували для розігріву скляної маси та подальшої її обробки з метою виготовлення скляних предметів. Винятком є піч із майстерні другої половини ХІІ ст. (вул. Нижній Вал, 41), де, ймовірно, варили скляну масу. Відтак у київських майстернях могли як безпосередньо варити скло та виготовляти різноманітні вироби, так і використовувати готову скляну масу у вигляді привізних зливків (з натрієвого і / або свинцевого скла), отриману, можливо, шляхом обміну (це майстерні з неповним виробничим циклом, які кількісно переважали). Про це свідчать пристосовані до вже готової скломаси тиглі, а також уламки скляної маси з довільно гранованими поверхнями чи відколоті від цілого зливку (іл. 2).
Іл. 2. Зливки товарної скляної маси: Форма тиглів вказує на їхнє виробниче призначення: у формі горщиків – для варіння скла, тиглі-миски – для розплавлення та підігріву скломаси, мисочки з перегородками – для розплавлення готової скломаси та декорування поліхромних виробів (іл. 3, 4).
Іл. 3. Фрагменти тиглів із залишками скляної маси.
Іл. 4. Фрагменти тиглів з наліпами скла з майстерні У ході дослідження хімічного складу скла встановлено, що київське склоробство базувалося на свинцевому (із вмістом свинцю 50 % й більше) та калієво-свинцевому склі (із вмістом свинцю 15 % та 25–33 %). Про це свідчать знахідки сировини (свинцеві брилки та плитки (іл. 5), відколи скла) і необхідне для виготовлення скломаси устаткування (окисли свинцю покривають внутрішню поверхню уламків посудин), а також аналізи скла готової продукції.
Іл. 5. Свинцеві зливки з майстерні на вул. Набережно-Хрещатицькій, 9 Свинцеве скло мало доволі широкий ареал розповсюдження в середньовіччі (пов’язаний, зокрема, зі Східним Середземномор’ям та Візантією); його могли імпортувати у вигляді дисків та зливків на територію Київської Русі і /або варити на місці будівництва храмів. До того ж доступна для варіння такого скла сировина – свинець (на відміну від природної соди чи золи рослин певних видів) – та проста технологія варіння (за температури від 800ºС) сприяли розвитку місцевого склоробства для виготовлення продукції широкого асортименту. Із калієво-свинцевим склом майстер міг робити більшу кількість технологічних операцій: видування, лиття, витягування та навивку. Це сприяло виготовленню різноманітних предметів: посуду, віконного скла, прикрас (браслети, персні, вставки та намистини). Калійне скло могло з’явитися внаслідок використання візантійського рецепту, де золу рослин посушливої зони в давньоруському варіанті було замінено на золу рослин континентальної зони – поташ (доступне для місцевих майстрів джерело лужної сировини). При додаванні оксиду свинцю в’язкість скла зменшувалася, унаслідок чого воно ставало більш універсальним у ході подальшої обробки. Різниця вмісту свинцю (15 % та 25–33 %) була зумовлена бажанням зробити виробництво більш дешевим. Для майстерень київського Подолу характерна вузька спеціалізація виробничих комплексів, про що свідчить присутність лише одного або кількох видів продукції (здебільшого це прикраси, наприклад, намистини та браслети, що надходили на ринок великими партіями). Майстерні виготовляли скляні намистини: монохромні, відділ «круглі» (кулясті, зонні, кільцеподібні, еліпсоїдні, циліндричні, грушоподібні, зрізано-біконічні, гвинтоподібні, багаточастинні пронизки та бісерні намистини зонної форми), відділ «ребристі» (зонні, циліндричні); поліхромні (вічкові зонної форми з трьома опуклими вічками, намистини зонної, циліндричної та грушоподібної форми зі спіральним, петелькоподібним та зигзагоподібним орнаментом) (іл. 6).
Іл. 6. Типи намистин з території київського Подолу Серед виробів також – браслети: круглі гладкі, кручені, іноді декоровані краплинами з непрозорого скла або непрозорими смугами, перевитими навколо джгутів браслетів; персні пласко-опуклі; вставки до перснів пласко-опуклі круглі та овальні у плані. Для комплексів характерна серійність виробництва індивідуальним способом. Такі майстерні використовували єдиний технологічний прийом: забір, витягування та навивка скляної маси навколо інструменту певного діаметра. Іноді для виготовлення намистин використовували всю довжину стрижня, унаслідок чого намистина на краю стрижня не мала наскрізного отвору. Особливо сліди технології виробництва простежено на деяких типах намистин – зонних, кільцеподібних, гвинтоподібних та грушоподібних. Останні два типи нечисленні – можна вважати, що це наслідок недороблених, несформованих та нероз’єднаних намистин зонної і кільцеподібної форми та багаточастинних пронизок. Простежено також тенденцію до використання скляної маси певних кольорів: кожна майстерня виготовляла прикраси «своєї» кольорової гами, наприклад, синя–блакитна–зелена (майстерня на вул. Нижній Вал, 43), жовта–зелена–блакитна–фіолетова (майстерня на вул. Набережно-Хрещатицькій, 9), зелена–жовта–коричнева, зелена–жовта–червона (майстерні на вул. Оболонській, 11, а також район уздовж вулиці Набережно-Хрещатицької). Для ремісничих комплексів Подолу притаманне також таке явище, як багатопрофільність майстерень, пов’язаних із поєднанням споріднених виробничих процесів – ювелірної справи та склоробства. Ювелірні майстерні спеціалізувалися не тільки на виготовленні прикрас із металу, а й на виробництві емалі, предметів зі скла, декоруванні поливою керамічних виробів, обробці бурштину, виготовленні лаків і оліфи, наприклад, майстерні на вул. Щекавицькій, 25–27 (дослідження 1981–1982 рр.) та Оболонській, 12 (1993 р.). Пояснюється це як технологічними, так і економічними аспектами. Склоробство являло собою нескладні технологічні операції з рідким склом, що не потребували спеціального досвіду, якщо майстер володів навичками роботи з кольоровим металом, на відміну від скловаріння, що потребувало вже спеціальних знань. Дослідження київського Подолу показали, що з ХІІ ст. з’являються спеціалізовані майстерні з виробництва прикрас. Численні сліди виробництва скляних речей – розвали горен і печей, сировина, тиглі, інструменти (залізний пластинчастий пінцет, кований конічний стрижень), а також виробничий брак і готова продукція (намистини, браслети, персні, вставки до них, фрагменти скляних посудин) вказують на розповсюдження цього ремесла та зростання потреб ринку в даних виробах. Джерела та література Безбородов, М. А. 1969. Химия и технология древних и средневековых стекол. Минск. Бобровский, Т. А., Зоценко, В. Н., Трухан, А. П. 1990. Отчёт об археологических исследованиях Почайнинского отряда Подольской постоянно действующей экспедиции ИА АН УССР за 1989 г. по улице Нижний Вал, 43. Фонд экспедиции. Богусевич, В. А. 1954. Археологічні розкопки в Києві на Подолі (розкоп на розі вулиць Героїв Трипілля і Волоської). Археологія, ІХ, с. 42–53. Богусевич, В. А. 1957. До історії склоробного виробництва в Київській Русі. Нариси з історії техніки, 4, с. 134–144. Богусевич, В. А. 1954. Мастерские XI в. по изготовлению стекла и смальты в Киеве. Краткие сообщения Института археологии УССР, 3, с. 14–20. Гончаров, В. К. 1950. Райковецкое городище. Киев. Гупало, К. Н., Ивакин, Г. Ю. 1980. О ремесленном производстве на Киевском Подоле. Советская археология, 2, с. 203–219. Гупало, К. М., Івакін, Г. Ю., Сагайдак, М. А. 1979. Дослідження Київського Подолу (1974–1975 рр.). Археологія Києва (дослідження і матеріали), с. 38–62. Журухіна, О. 2010. Скляні вироби з розкопок 2008 року на Київському Подолі. Ант: Вісник археології, мистецтва, культурної антропології 2009–2010, 22–24, с. 74–77. Журухина, Е. Ю., Храмченкова, Р. Х. 2012. Стеклоделательные мастерские Киевского Подола. Филология и культура, №3 (29), с. 226–234. Зоценко, В. М., Брайчевська, О. А. 1993. Ремісничий осередок XI–XII ст. на Київському Подолі. Стародавній Київ. Археологічні дослідження 1984–1989 років, с. 43–103. Зоценко, В. М., Сергєєва, М. С. 2008. Звіт Центру археології Києва про археологічні дослідження на ділянці будівництва у кварталі, створеному вул. Набережно-Хрещатицька, Волоська, Іллінська і Борисоглібська (за адресою Набережно-Хрещатицька, 21). Фонд експедиції. Ивакин, Г. Ю., Степаненко, Л. Я. 1985. Раскопки северо-западной части Подола в 1980–1982 гг. Археологические исследования Киева в 1978–1983 гг., с. 77–105. Калюк, А. П. 1987. Киевские мастерские восполняющего производства смальт. Актуальные проблемы историко-археологических исследований: тезисы докладов VІ Республиканской конференции молодых археологов, Киев, с. 65–66. Калюк, А. П. 1991. Охранные исследования НПК «Археолог» в Киеве в 1989 году. Проблеми вивчення та охорони пам’яток археології Київщини: тези доповідей І науково-практичної обласної конференції, присвяченої 140-річчю з дня народження В. В. Хвойки. Білогородка, жовтень 1991 р., с. 43–45. Сагайдак, М. А., Сергеева, М. С., Михайлов, П. С. 1997. Новые находки древнерусского ремесла в Киеве. Древности 1996, с. 31–37. Сергеева, М. С. 1991. Стекольная мастерская на северо-западной окраине Подола. Проблеми вивчення та охорони пам’яток археології Київщини: тези доповідей І науково-практичної обласної конференції, присвяченої 140-річчю з дня народження В. В. Хвойки. Білогородка, жовтень 1991, с. 76–78. Сергєєва, М. С., Журухіна, О. Ю. 2018. Глиняні форми для виготовлення скляних посудин (за даними розкопок середньовічного виробничого комплексу Київського Подолу). Археологія і Давня історія України, 4 (29), с. 119–124. Столярова, Е. К. 2015. О признаках местного производства стекла (на примере Древней Руси). Стекло Восточной Европы с древности до начала ХХ века, с. 336–343. Столярова, Е. К. 2016. Стекло средневековой Москвы XII–XIV века. Москва. Тараненко, С. П., Журухіна, О. Ю. 2012. Склоробні майстерні 11–13 століття Подолу Києва на археологічній карті. Старожитності Вишгородщини: збірка тез, доповідей і повідомлень 18-ої наук.-практ. конференції. Вишгород, 2012, с. 162–171. Щапова, Ю. Л. 2004. Византийское стекло: Очерки истории. Москва. Щапова, Ю. Л. 1968. Мастерская стеклодела в древнем Любече. Славяне и Русь, с. 230–238. Щапова, Ю. Л. 1983. Очерки истории древнего стеклоделия (по материалам долины Нила, Ближнего Востока и Европы). Москва. Щапова, Ю. Л. 1978. О химии и технологии стекла. Естественные представления Древней Руси, с. 74–81. Щапова, Ю. Л. 1968. Скляні браслети Київщини. Археологія, ХХІ, с. 106–116. Олена Журухіна |
Related Posts
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 