|
Минуло 82 роки після закінчення радянсько-фінської, або Зимової, війни 1939 – 1940 років, яка має чимало паралелей із сучасною російсько-українською війною, причому російські нацисти працюють за одним і тим самим сценарієм. Так само, як сьогодні кремль вимагає позаблокового статусу України та її гарантій не вступу до НАТО, так і тоді, 1939 року, СРСР прагнув відсунути радянсько-фінський кордон якомога далі від Ленінграда, пояснюючи це тим, що гітлерівська Німеччина може використати територію Фінляндії як плацдарм для нападу на Радянський Союз. Абсолютно ідентичним є і такий штамп, як «асвабадітєлі». Як тодішня радянська пропаганда виправдовувала війну необхідністю звільнення фінського народу, так і сьогоднішню агресію путін виправдовує потребою «демілітаризації» та «денацифікації» України. Натомість – бомбардування міст і сіл та жорстокі вбивства мирних жителів. Потік брехні з боку путінських окупантів, бравурність російських військ, фантазії путіна про бліцкриг, переоцінка своїх військових можливостей і недооцінка Українських збройних сил та небувалий патріотизм українців – усе це, зрештою, привело до деморалізації та колосальних втрат російської армії. Отже, «військової прогулянки» Україною у росії, як виявилося, не вийшло, як і далекого 1939 року у Фінляндії. Після Лютневої революції 1917 року Велике князівство Фінляндське в односторонньому порядку відновило свої привілеї, яких його позбавив цар після подій революції 1905 року. Було знову скликано сейм, призначено нового генерал-губернатора, проголошено закон про відновлення автономних прав, що його згодом заблокував Тимчасовий уряд. Ба більше, російські війська зайняли будівлю сейму і розпустили урядовців. Але вже за кілька місяців, після краху Тимчасового уряду, сейм збирається знову і проголошує незалежність Фінляндії. Водночас, за підтримки численної російської армії, ліві сили та партії організовують у країні червоні загони і проголошують Фінляндію соціалістичною робітничою республікою. Як і в тогочасній Україні, у Фінляндії починається «громадянська» війна, підтримана, з одного боку, більшовицькою Росією, а з другого, – Німецькою імперією. Проте, на відміну від українців, фінам у той час вдалося консолідуватися і дати відсіч російським загарбникам та комуністам. Останнє місто, що його займали комуністи на кордоні з Росією – Виборг, – було звільнено у квітні 1919 року. Згодом, у 1920 році, у Тарту було укладено мир з Росією, а 1932 року підписано договір з СРСР про ненапад. Але сталінська імперія не розпрощалася з думками про загарбання Фінляндії. Сталін неодноразово заявляв, що Радянський Союз лише терпить існування незалежної Фінської держави, що її незалежність була подарована Росією. У 1939 році Москва пояснювала свої дії міркуваннями про національну безпеку, насамперед прагненням відсунути кордон подалі від Ленінграда. Офіційна російська історіографія стоїть на цьому й сьогодні. Так, ще 2013 року «великий історик» путін на зустрічі з російськими військовими істориками заявив, що Радянський Союз почав Зимову війну, щоб виправити помилки, допущені при визначенні кордону з Фінляндією після 1917 року. Згідно із секретними протоколами до пакту Молотова–Ріббентропа, Фінляндію було віднесено до сфери впливу Радянського Союзу. Цьому передували місяці таємних переговорів із фінським керівництвом, у яких радянські представники – насамперед агент НКВС Борис Ярцев – наголошували на потенційній можливості нападу на Фінляндію німецьких військ, у разі чого СРСР також оголосить війну і введе свої війська, щоб «забезпечити свій північний кордон біля Ленінграда», що Червона Армія не пасивно чекатиме за кордоном, а швидше «рушить назустріч ворогові». Фінські представники запевнили представника СРСР, що Фінляндія дотримується політики нейтралітету і що країна чинитиме опір будь-якому збройному вторгненню. Ярцев запропонував Фінляндії поступитися деякими островами у Фінській затоці вздовж морських підступів до Ленінграда або здати їх в оренду СРСР, але Фінляндія відмовилася. Переговори тривали майже весь 1938 рік безрезультатно. Фінська сторона сприйняла радянські вмовляння досить прохолодно, оскільки жорстока колективізація, репресії, терор та чистки в сталінському Радянському Союзі не сприяли довірі. Більшість фінської комуністичної еліти в Радянському Союзі було страчено під час Великої чистки, що ще більше зіпсувало імідж Сталіна у Фінляндії. Тим часом Фінляндія намагалася домовитися про план військової співпраці зі Швецією та сподівалася спільно захищати Аландські острови. Радянський Союз та нацистська Німеччина підписали пакт Молотова–Ріббентропа у серпні 1939 року. Публічно це був договір про ненапад, але він включав секретний протокол, згідно з яким, країни Східної Європи було поділено на сфери інтересів. Фінляндія потрапила до радянської сфери. Уже 1 вересня 1939 року Німеччина почала вторгнення до Польщі, а за два дні Великобританія і Франція оголосили війну Німеччині. 17 вересня Радянський Союз слідом за Німеччиною вдерся до Східної Польщі. Естонія, Латвія та Литва невдовзі були змушені прийняти договори, які дозволяли СРСР створювати військові бази на їхній території, що фактично означало капітуляцію. Але, на відміну від трьох балтійських країн, Фінляндія одразу розпочала поступову мобілізацію під виглядом «додаткової перепідготовки». Офіційним приводом до війни стала радянська провокація 26 листопада 1939 року в районі радянського села Майніла неподалік кордону з Фінляндією. Радянський прикордонний пост начебто був обстріляний фінською стороною, унаслідок чого, згідно з радянськими повідомленнями, загинуло чотири та поранено дев'ять прикордонників. Пізніші дослідження, проведені фінськими й російськими істориками, дійшли висновку, що обстріл був здійснений з радянського боку кордону підрозділом НКВС під керівництвом начальника НКВС по Ленінградській області, комісара держбезпеки 2-го рангу Сергія Гоглідзе (після Фінської війни отримав орден Червоного Прапора, а в 1953 році був розстріляний разом з Берією), з метою надати СРСР «casus belli» та як привід для виходу з пакту про ненапад. Народний комісар закордонних справ СРСР Молотов одразу заявив, що інцидент був фінською артилерійською атакою і зажадав, щоб Фінляндія вибачилася за інцидент і відвела свої війська за лінію 20‑25 км від кордонів. Фінляндія заперечувала відповідальність за напад, відкинула вимоги та зажадала створення спільної фінсько-радянської комісії для вивчення інциденту. У свою чергу Радянський Союз заявив, що відповідь Фінляндії була ворожою та відмовився від договору про ненапад і 28 листопада розірвав дипломатичні стосунки з Фінляндією. Упродовж наступних років радянська історіографія описувала інцидент виключно як фінську провокацію. Сумніви в офіційній радянській версії, як і зміни в історіографії, виникли лише наприкінці 1980-х років, під час політики гласності, але були остаточно відкинуті сучасними путінськими «істориками». Суперечки поміж істориками точилися і з приводу справжніх цілей війни. Радянська і путінська історіографії продовжують стверджувати, що причиною була лише тривога за близькість Ленінграда до кордону. Але вже те, як оперативно радянське керівництво призначило новий маріонетковий уряд новоствореної «Фінляндської Демократичної Республіки» на чолі з більшовиком Отто Віллє Куусіненом, свідчить про протилежне. До того ж ще в травні 1939 року на XVIII з’їзді Комуністичної партії СРСР Сталін інтерпретував резолюцію з’їзду перед Центральним Комітетом, де підсумував, що у СРСР є два роки на те, щоб відновити кордони Російської імперії, включаючи балтійські країни, Польщу до Варшави, а також Фінляндію і Бессарабію, що тоді входила до складу Румунії. Коментарі Молотова про зміну влади у Фінляндії в листопаді 1939 року, ще до початку війни, також підтверджують думку про завоювання (що, до речі, перегукується із заявами сучасного путінського керівництва). Молотов заявив, що нове керівництво держави «буде не радянським, а незалежною демократичною республікою. Ніхто не збирається встановлювати там владу СРСР, але ми сподіваємося, що це буде уряд, з яким ми зможемо домовитися, щоб забезпечити безпеку Ленінграда». Перед початком війни радянське керівництво очікувало повної перемоги протягом кількох тижнів. Очікування Сталіна щодо швидкого радянського тріумфу підтримували Андрій Жданов та Климент Ворошилов. Але були й сумніви. Генерал 7-ї армії, що пізніше наступала на Карельському перешийку, Кирил Мерецков доповідав: «Місцевість майбутніх операцій розчленована озерами, річками, болотами і майже суцільно вкрита лісами... Правильне використання наших сил буде ускладнене». Проте ці сумніви не знайшли відображення в розгортанні військ Мерецкова, і він публічно оголосив, що фінська кампанія триватиме не більше двох тижнів. Радянських солдатів навіть попередили, щоб вони помилково не перетинали кордон зі Швецією. А керівник Ленінградського військового округу Андрій Жданов замовив Дмитру Шостаковичу святковий твір «Сюїта на фінські теми», який мав прозвучати під час параду Червоної Армії в Гельсінкі. Проте сталінські чистки 1930-х років спустошили офіцерський корпус Червоної Армії: до числа ув'язнених та розстріляних увійшли три з п'яти маршалів, 220 із 264 командирів дивізій і вище, і 36 761 офіцер усіх рангів. Залишилося менше половини всіх офіцерів. Їх зазвичай заміняли офіцери менш компетентні, але віддані своїм начальникам. Командирів частин контролювали політичні комісари, схвалення яких було необхідно для затвердження та ратифікації військових рішень, які вони оцінювали за їхніми політичними перевагами. Подвійна система ще більше ускладнила радянську систему командування та анулювала незалежність командирів, починаючи від некомпетентності офіцерського складу і негативного відбору до подвійного керівництва бойовими діями, коли офіцери лише виконують накази, які надходять до них зверху. Бойові дії розпочалися 30 листопада 1939 року. Радянські війська з 450 тисячами вояків, у складі 25 дивізій та бригад із 2268 танками, 3500 гарматами та мінометами, а також 1590 літаків перейшли кордон Фінляндії на півострові Кар’яла. Фінська ж армія налічувала 265 тисяч воїнів і складалася з 9 дивізій, у яких було 26 танків, 485 гармат і мінометів та 235 літаків. Але при такому переважаючому співвідношенні сил офіційна Москва все одно звинувачувала в нападі Фінляндію. Потік брехні з радянського боку не вщухав з першого дня війни. Зранку 30 листопада радянські війська бомбили Гельсінкі та Виборг. У перший же день було вбито більше сотні мирних громадян та зруйновано понад 50 будівель. У цей же час Молотов заперечував будь-які бомбардування та запевняв, що радянські літаки скидають лише вантажі з гуманітарною допомогою. У свою чергу, у відповідь на вимогу президента Рузвельта від 2 січня наносити удари лише по військовій інфраструктурі, маршал Ворошилов наказав у той же день почати бомбардування всіх фінських міст. Він заявив, що це «переконає фінський народ здатися». Але бомбардування призвело до протилежного – ще більше фінських чоловіків добровільно пішло до армії, а жінок – на допоміжні служби. На міжнародній дипломатичній арені Молотов продовжував переконувати світ у тому, що «Радянський Союз не перебуває у війні з Фінляндією і не загрожує фінському народу. Радянський Союз – у мирних стосунках із Демократичною Фінською Республікою, з урядом якої 2 січня було укладено договір про взаємодопомогу та дружбу». Утім, незважаючи на всі ці заяви, СРСР виключили з Ліги націй. Сама ж війна, на яку, за словами майбутнього маршала артилерії, а на той час комкора 7 армії Миколи Воронова, було відведено не більше 10 днів, розтягнулася на 104. І зовсім не виглядала як переможний марш «найбільш миролюбної, найбільш героїчної, могутньої, оснащеної передовою технікою» радянської армії та тріумф її зброї. Уже з перших днів війни моральний стан радянської армії, або ж «політморс» (скорочено від «політико-моральний стан особового складу»), був невисоким. Навіть та невелика частина розсекречених документів НКВС періоду фінської кампанії рясніє повідомленнями про спроби радянських бійців здатися в полон або перейти на бік фінів, починаючи з першого ж дня війни. І ще більше було повідомлень про «контрреволюційну агітацію» та дезертирство. Тим часом радянські танкові клини не могли зробити на пересіченій місцевості того, що німецькі танки могли зробити на польських рівнинах. Фінська армія успішно чинила опір на лінії Маннергейма, яка спиралася на озера та ліси. Оборонна лінія завширшки 135 км та завглибшки 15‑60 км була побудована в 1927–1939 роках на перешийку Кар’яла між Фінською затокою та Ладозьким озером за допомогою німецьких, британських, французьких та бельгійських військових інженерів, які мали досвід будівництва укріплень. На початку війни всі спроби Червоної армії прорватися через оборонну лінію зазнавали невдач. Десятки радянських танків залишалися лежати спаленими перед позиціями фінів. Дешеве та неякісне радянське мастило тверділо на морозі, виводячи з ладу техніку. Радянські військові, не маючи зимової форми, замерзали до смерті. До того ж, використовуючи свою перевагу в знанні місцевості, фіни наносили нищівні удари по червоноармійських колонах, а добре замасковані снайпери завдавали непоправних втрат ворогу. Проте, незважаючи на героїчну оборону фінів, радянським військам під керівництвом Мерецкова все ж таки вдалося прорвати оборонну лінію у двох місцях із п'ятої спроби 13 та 17 лютого. А 28 лютого дійти до передмістя Виборга. Тривала війна й на іншому фронті – дипломатичному. 19 грудня прем'єр-міністр Франції Даладьє запропонував британсько-французькій Вищій військовій раді направити до Фінляндії військові сили. 5 лютого 1940 року були сформовані експедиційні сили чисельністю 13 000 осіб, до складу яких увійшло по одній бригаді французької та британської армій. Ще одна бригада складалася з польських солдатів, більшість із яких щойно перейшли на територію Франції після завершення окупації Польщі радянсько-німецькими силами. 16 лютого, коли конвой з експедиційними силами покинув Глазго, британський уряд звернувся до Норвегії та Швеції з проханням пропустити їх. Проте 25 лютого в Копенгагені міністри закордонних справ Швеції, Норвегії та Данії ухвалили декларацію про нейтралітет щодо Фінської війни. 27 лютого шведський уряд відмовив у розміщені корпусу на своїй території. 2 березня британський та французький уряди звернулися з повторними запитами до Норвегії та Швеції. Наступного дня шведський уряд, цього разу разом з Норвегією, знову відмовив у проханні. Корпус повернувся на Британські острови. Через місяць він був розгорнутий у Норвегії, тепер уже проти німців. Світ же був близький до того, щоб побачити Німеччину та Радянський Союз на одному боці у Другій світовій війні. На початок березня фінська армія та економіка були знесилені. Після прориву лінії Маннергейма і вичерпання всіх можливих шляхів пошуку міжнародної підтримки, окрім невеликих загонів добровольців та постачання зброї, фінський уряд, дізнавшись про відмову Швеції та Норвегії, звернувся до Сталіна з проханням про перемир'я 7 березня 1940 року. Переговори розпочалися наступного дня в радянській столиці. На готовність радянського уряду негайно розпочати переговори значною мірою вплинула готовність вступити у війну Британії та Франції, а також втрата великої частини боєздатної армії. Мирний договір, підписаний 12 березня прем'єр-міністром Фінляндії Рюті та радянським народним комісаром закордонних справ Молотовим і який завершив 104-денну війну, не був сприйнятий у Фінляндії як поразка, оскільки дозволив уникнути втрати незалежності. Маннергейм, котрий, як колишній царський полковник, був знайомий з імперським мисленням Росії, зіграв важливу роль в укладенні мирної угоди без попереднього перемир'я: він вважав, що негайний мир дасть менше шансів для можливих радянських провокацій і відновлення війни, ніж перемир'я. Побоювання Маннергейма підтвердилися: 13 березня, наступного дня, після підписання мирного договору, радянські війська підступно ввірвалися до Віїпурі. Мерецков стверджував, що не був поінформований про мирну угоду. Московський мирний договір оголосив про припинення воєнних дій. Карельський перешийок з містом Виборг, острови Виборзької затоки, міста на західному та північному берегах Ладозького озера та деякі острови у Фінській затоці, губернії Салла та Куусамо на півночі та частина архіпелагу Каластаві – загалом понад 40 тисяч км² – були приєднані до Радянського Союзу. Порт Ханко на однойменному півострові, який захищає вхід до Фінської затоки, було передано Фінляндією в оренду Радянському Союзу на 30 років за ціною 8 мільйонів марок на рік. Фінляндія також зобов'язалася забезпечити залізничний транзит між Радянським Союзом і Швецією та відновити економічні відносини з СРСР. Добровольців довелося вивести із Фінляндії. Після Московського мирного договору 423 тисячі людей були змушені залишити свої домівки та переселилися в ті райони Фінляндії, які не потрапили під окупацію. Радянсько-фінський уряд, сформований 28 листопада 1939 року, діяв на радянській території до 1956 року, коли Радянська Карелія була «понижена» з республіки-члена в автономну територію, а уряд Куусінена було розпущено. Сам Куусінен був «депортований» до Сибіру. У Зимовій війні, за радянськими даними, було вбито 24923 та поранено 43577 воїнів фінської армії, радянська армія втратила 48745 осіб убитими, 158863 пораненими та тисячі зниклими безвісти. У книжці «Зимова війна Фінляндії 1939‑1940» (Bloomsbury, USA 2018) наводяться інші цифри. Згідно з ними, фінська армія втратила 66400 осіб, з яких 21396 загинули геройськи, 43557 були поранені, 1032 пропали безвісти та 402 замерзли до смерті. Радянська армія втратила 333084 солдати, з них 84994 убитих, 186584 поранених, 51892 зниклих безвісти та 9614 обморожених. Радянське політичне керівництво вважало невдачею те, що воно не змогло анексувати всю Фінляндію, адже Сталін нав'язував повну анексію в травні 1939 року. Тому Росія мобілізувалася там, де була впевнена в успіху. У період із квітня по липень 1940 року СРСР вдалося сформувати народні уряди в трьох країнах Балтії, які незабаром після цього подали заяви про вступ до Радянського Союзу. Литва стала радянською республікою 3 серпня 1940 року, Латвія – 5 серпня 1940 року, Естонія – 6 серпня 1940 року. До кінця березня радянське військове командування почало розробляти плани окупації всієї Фінляндії. Червона Армія, згідно з фінськими джерелами, почала формувати наступальні з'єднання вздовж фінського кордону до кінця весни 1941 року, але німецький напад 22 червня перешкодив цьому. 22 червня 1940 року Франція капітулювала перед Німеччиною, яка негайно анексувала Ельзас-Лотарінгію. 26 червня Радянський Союз опублікував ноту про повернення від Румунії Бессарабії (нині Молдова), що належала Росії до 1918 року, та північної Буковини, частини колишньої Австро-Угорської імперії, як «компенсації за 22 роки окупації». Румунський уряд відступив, і 30 червня Червона Армія вторглася в обидві історичні провінції. Це на якийсь час відвернуло увагу радянського політичного та військового керівництва від Фінляндії. З іншого боку, Фінляндію теж не влаштовував Московський мир. З лютого 1941 року почалися військові переговори між верховним командуванням німецької армії та фінським генеральним штабом. 15 червня фінські війська, дислоковані в Лапландії, перейшли в підпорядкування дислокованої там німецької норвезької армії. Але все це було пізніше. А на момент завершення війни в СРСР перестали співати пісні про «Суомі-красуню». Карело-Фінську республіку Куусінена, як уже йшлося вище, тихо розпустили. Звільнених фінами полонених розвезли по таборах та й взагалі намагалися не згадувати про цю війну. Проте радянські газети з радістю та ентузіазмом доповідали населенню, що з «фінськими фашистами» покінчено, що радянська армія мужньо відкинула їх від воріт Ленінграда, і більше вони не становлять загрози для його мирних жителів. У радянському суспільстві домовилися між собою вважати закінчення війни беззаперечною перемогою. Інша справа, що весь інший світ у цю перемогу не повірив, та побачив, що могутня та непереможна радянська армія зовсім не така сильна, як вона сама себе вважала. Джерела та література Семиряга М. И. Тайны сталинской дипломатии 1939–1941. Москва : Высшая школа, 1992. Finland – The struggle for independence. Encyclopedia Britannica. Markku Onttonen. Talvisodan henki (The Spirit of the Winter War). 2009. Ravasz Istvan. Finland's struggle for independence from 1917 to 1945. 2003. Vesa Nenye, Peter Munter, Toni Wirtanen, Chris Birks. Finland at War: The Winter War 1939–40. Bloomsbury, USA, 2018. Ілля Ткаченко
|
