|
Іл. 1. Амфорка з «тайника». Десятинна церква. 1939 р. Дослідження М. Каргера У 1939 році Київською експедицією Інституту археології АН УРСР під керівництвом М. Каргера було проведено дослідження західної частини центральної нави руїн Десятинної церкви, де було відкрито унікальну споруду, що ввійшла в історіографію під назвою «тайник». Цей об’єкт неодноразово привертав увагу дослідників як своїм функціональним призначенням, так і набором унікальних речей [Каргер 1941; Церква Богородиці Десятинна 1996; Козюба 2014; Комар, Козюба 2016], серед яких було виявлено уцілілий горщик досить нетипової форми. Він мав низьку циліндричну горловину з вертикальними, навскіс зрізаними вінцями та два пласких вушка на плічках, декорованих багаторядними врізними лініями та рядом нігтьових вдавлень [Каргер 1950, с. 98]. Аналогічний горщик було виявлено під час розкопок М. Каргера в 1939 році в так званому «житлі художника» [Каргер 1950, с. 22]. Дослідник вважав, що круглі отвори, просвердлені у вушках, призначалися для підвішування посудин, якими послуговувалися як рукомийниками. Також М. Каргер зазначав, що по верхньому краю горщика на однаковій відстані від вушок робили невеликий носик [Каргер 1958]. Цікаво, що на світлині горщиків з даної публікації конструктивна деталь у вигляді носика відсутня, але вона є на рисунку цього горщика у праці 1950 року. Привертає увагу також те, що кількома сторінками нижче дослідник розміщує зображення цього самого горщика як посудини із залишками їжі [Каргер 1950, с. 38]. Відповідно, виникає плутанина, адже навіщо зберігати кашу в рукомийнику чи мити руки з кашника?
Іл. 2. Амфорка із «житла художника». 1939 р. Дослідження М. Каргера Аби розібратися із цими неточностями, слід звернутися до матеріалів археології та етнографії. Сучасні дослідники горщики з вушками невеликого об’єму називають «амфорками». Посудини пляшкоподібної форми загальновідомі як продукція столичних майстрів, тому за ними закріпився термін «амфорки київського типу». Горщики, про які пише М. Каргер, менш поширені й відомі під назвою «амфорки волинського типу». Якщо київські амфорки високі й вузькогорлі, то волинські мають підсферичний корпус і широку циліндричну горловину різної висоти, іноді багато декоровану. Подібні речі трапляються нечасто. Профілювання виробів близьке до матеріалів із с. Автуничі Городнянського району Чернігівської області, але там переважають горщики значно більшого об’єму, що використовувалися для витягування води з колодязя, на дні якого було виявлено багато масивних вушок, в одному з яких навіть зберіглася мотузка [Веремейчик, Готун 1995, с. 91‑92].
Іл. 3. Посуд з колодязя в с. Автуничі Городнянського р-ну Чернігівської обл. Невелику амфорку волинського типу було знайдено в згорілому житлі другої половини ХІ ст. на поселенні Софіївська Борщагівка [Гунь 2018, с. 160]. Корпус посудини орнаментований сімома рядами прямих врізних ліній та п’ятьма рядами хвиль вище. Зазвичай, аби посудина не прилипала, підставку гончарного кола посипали піском, попелом, половою чи товченою сухою глиною. Під час виготовлення цієї амфорки майстер поклав на підставку шматок грубої тканини перехресного плетіння, відбитки якої залишилися на денці.
Іл. 4. Амфорка з поселення Софіївська Борщагівка. 2010 р. Дослідження І. Готуна Схожу амфорку було зафіксовано в одному із жител Х–ХІ ст. Григорівського поселення [Петрашенко 2005, с. 51, рис. 28: 3]. Ще один аналог такого посуду виявлено при дослідженні подвір’я Жидичинського Свято-Миколаївського монастиря в Луцьку [Баюк 2013, с. 179, рис. 5].
Іл. 5. Реставрована амфорка із Жидичинського монастиря в Луцьку. Подібні за профілюванням речі, помилково названі «амфорками київського типу», відомі на городищі Черкасово Оршанського району Вітебської області (Республіка Білорусь), а також неодноразово зафіксовані в с. Друцьк Вітебської області (Республіка Білорусь), де вони вважаються імпортними, завезеними по Дніпру чи його притоках [Левко 2012, с. 195–196]. На жодній із цих амфорок немає носика. Цей елемент найчастіше притаманний столовому посуду, зокрема глекам. Для звичайних горщиків носик, імовірно, міг бути виліплений на замовлення, коли господиня наперед знала, для чого слугуватиме така посудина, тому знахідки вінець з носиками вкрай рідкісні. Повертаючись до питання про функціональне призначення амфорок волинського типу, слід зазначити, що такий горщик, об’ємом близько 1–2 л, з багатим декором, цілком підходить для використання його як столового посуду. Наявність вушок дійсно вказує на те, що амфорку підвішували. Такі горщики, зв’язані докупи, могли стати прототипом «двійняток», у яких носили першу та другу страви. На Чернігівщині горщики об’ємом до 1 л в народі називали «питун», а об’ємом 1–1,5 л – «молошник», на Полтавщині побутувала назва «кашненя», а на Харківщині – «кашник». У посуді такого об’єму зберігали сметану та масло, опускаючи його в колодязь для охолодження, а також варили в ньому їжу для дітей [Про назви… 2011]. На Волині побутували невеликі підокруглі горщики з невисокими прямими вінцями й вушком під назвою «набирахи». Їх використовували для збирання, або, як кажуть поліщуки, «набирання» ягід [Лащук, 1992, с. 80‑81]. Отже, навряд чи можна однозначно сказати, яким було функціональне призначення амфорок волинського типу. Стає очевидним, що вони цілком могли використовуватись для приготування їжі, пиття, подавання напоїв, для зберігання та транспортування продуктів чи навіть як рукомийники. Кожна господиня могла обирати варіант використання горщика згідно з власними потребами. Джерела та література
|
