ЗНИКЛІ ХРАМИ УКРАЇНИ

Серед монастирів Чернігово-Сіверщини періоду Гетьманщини поблизу сотенного містечка Сосниця був невеличкий монастир ‑ Сосницько-Рувимська пустинь (Рувимська Сосницька пустинь, Рувимська Спаська пустинь). Монастир проіснував з 1708 по 1745 роки як окрема обитель, з 1745 по 1786 роки – як приписаний до Рихлівського монастиря.

Історія обителі від свого заснування та «легалізації» саме як монастиря ‑ малодосліджена в сучасній історіографії. Спроба написати ґрунтовну історію монастиря належить Філарету (Гумілевсвькому) у ХІХ ст. [Рувимская Сосницкая 1865, c. 174‑176; c. 347‑352].

Початок історії монастиря пов’язаний з балканським емігрантом – преосвященним Рувимом, сербом, що народився у Герцеговині, неподалік міста Колошино (Колашин). Він постригся в ченці в сербському монастирі Студениця [Опись 1781, арк 7об]. З 1680 по 1692 рік був єпископом Сербської православної церкви у м. Ниш [Ђокић, Јањић 2014, c. 90]. У цей період на території Балкан відбувались активні бойові дії.

У 1689 році Рувим, єпископ Нишсько-Лесковацький, утік з міста Ниш до міста Цетинє, де знайшов притулок у Цетинському монастирі разом з митрополитом Віссаріоном [Ђокић, Јањић 2014, c. 90].

Згодом Рувим вирушив на територію Гетьманщини, куди, за припущенням Філарета (Гумілевського), прибув не пізніше 1701 року [Рувимская Сосницкая 1865, c. 174]. Певний час Рувим проживав у Макошинському монастирі, який управлявся також емігрантом з Балкан Никодимом (митрополитом Призренським). Коли Макошинський монастир придбав у своє володіння хутір поблизу села Ядут, Рувим випросив у Никодима дозвіл проживати на цьому хуторі [Рувимская Сосницкая 1865, c. 174‑175].

Пізніше Рувим купив земельну ділянку неподалік сотенного містечка Сосниця Чернігівського полку (іл. 1). Тут 1708 року за допомогою благочинства він побудував скит.

Іл. 1. Видова перспектива м. Сосниці середини ХVII ст. з головної вулиці фортеці. Рисунок О. Бондаря [Бондар 2015, с. 87]

З цього часу, фактично, починається історія монастиря. Місце, на якому створювалась обитель, було розташоване на підвищенні правобережної тераси, над заплавою р. Убідь, на північний схід від міста Сосниці. Тут Рувим розпочав процес будівництва майбутнього монастиря. Спершу зводив житлові споруди (келії) та інші будівлі, дерев’яну церкву (на честь Преображення Господнього). Дозвіл на будівництво її як домової було отримано від чернігівського архієпископа Іоанна. Проте дозволу на організацію власне монастиря не було. Фактичне перетворення свого маєтку на монастир Рувим проводить самочинно, не звертаючись за дозволом до місцевого православного духівництва. Новостворена обитель починає розростатися володіннями (лісами, гаями, сінокосами тощо). Частину подарували люди, щось купив сам Рувим (млини на р. Убідь, р. Пісня, хутір Яремовщина з озером Берестовицею). У новостворену пустинь починають стікатися люди. Приблизно в 1712 році сюди приїхав Іоасаф (Зотович), також балканський емігрант Сербської православної церкви. Згодом Рувим посвятив його в архімандрити і він став наступником у новоствореному монастирі [Рувимская Сосницкая 1865, c. 175‑176].

Рувим шукав протекції та певної легалізації для своєї обителі в середовищі козацької старшини. Гетьман І. Скоропадський виявив прихильність до емігранта і подарував йому село Мале Устя (Устечко), розташоване неподалік Сосниці.

У 1718 році Рувим, заїхавши до м. Ромен, відчуваючи наближення смерті, звернувся до гетьмана І. Скоропадського з проханням протекції його монастирю та майбутньому настоятелю Іосафу [Рувимская Сосницкая 1865, c. 175]. Після смерті, у 1719 році тіло Рувима було поховано у «своєму» монастирі [Опись 1781, арк. 7 об].

Гетьман у грудні 1718 року (1719?) видав універсал про взяття Сосницького монастиря з усіма його мешканцями та архімандритом Іоасафом, а також землями, угіддями та селом Мале Устя під «свою оборону» [Рувимская Сосницкая 1865, c. 175‑176].

У лютому 1720 року І. Скоропадський видав ще один універсал, яким затвердив за Рувимською пустинню купчі й дарчі записи на землю [Рувимская Сосницкая 1865, c. 350]. В описі Рувимської пустині серед документів на володіння згадуються універсали гетьмана за 1713, 1718, 1720 роки, що підтверджували права на угіддя та землі [Описание 1781, арк. 7].

Коли призначений новим настоятелем Сосницького монастиря Іоасаф (Зотович) розпочав процес затвердження прав на землі та володіння в російській колегії іноземних справ, то з’ясувалося, що монастир нелегальний. Виявилося, що дозволу від місцевого духівництва на «устройство» монастиря в Рувима не було, не мав він права і на висвячення в архімандрити та постриг тут у ченці.

Російський цар Петро І у своєму указі до чернігівського архієпископа Антонія від 4 травня 1720 року звелів Іоасафу «архімандритом не бути і не писатися», а перебувати до наступних розпоряджень у монастирі і називатися «строителем» та бути під чернігівською кафедрою [Рувимская Сосницкая 1865, c. 350‑351].

Монастир отримав легалізацію та продовжив своє існування в підпорядкуванні чернігівської кафедри з 1720-го по 1749 рік. Про життя монастиря майже не збереглося інформації. За дослідженням Філарета (Гумілевського), з документів відомі імена настоятелів пустині після Іоасафа (Зотовича): у 1725 році ‑ це Ісая (Заславський), у 1738 році ‑ «строитель» Костянтин, у 1743‑1744 роках ‑ «строитель» Іов (Малієвський) [Рувимская Сосницкая 1865, c. 352].

У 1749 році російська імператриця Єлизавета Петрівна видала грамоту, у якій приписала Сосницько-Рувимську пустинь з усіма її землями до Свято-Миколаївського Пустинно-Рихлівського монастиря [Мельхиседек 1844, с. 16‑24], що був розташований у Понорницькій сотні Чернігівського полку (іл. 2).

Іл. 2. Свято-Миколаївський Пустинно-Рихлівський монастир у ХVIIІ cт. Реконструкція за М. Цапенком та К. Лопялом

Окремо було прописано, що призначати в ігумени Рихлівського монастиря можна було тільки ченця з братії обох монастирів, і вище ігумена нікому та ніколи в монастирі «начальником не бути». Керувати саме Рувимським монастирем мав намісник з постриженців Рихлівського монастиря, за вибором братії з дозволу Рихлівського ігумена.

На момент припису Сосницького монастиря до Рихлівського Рувимську пустинь очолював «строитель» Іов [Рувимская Сосницкая 1865, с. 352], а Рихлівський монастир очолював намісник Іосиф [Мельхиседек 1844, с. 22].

У 1759 році в Рувимській пустині за допомогою Рихлівського монастиря було перебудовано Спасо-Преображенську церкву, яку звів ще єпископ Рувим [Опись 1781, л. 7 об.].

За описом Спаського Сосницько-Рувимського монастиря 1781 року (іл. 3), в обителі була дерев’яна Спасо-Преображенська церква, три дерев’яні келії та огорожа. Тоді намісником сосницько-рувимським був ієромонах Кіпріан.

Іл. 3. Опис Спаського Рувимо-Сосницького монастирю 1781 року (фрагмент)

У селі Мале Устя, що належило Рувимській пустині, на 1781 рік була однопрестольна дерев’яна церква в ім’я святої мучениці Парасковії [Опись 1781, л. 7 об. ‑ 8], де правив один священник [Опис 1931, с. 317]. Село було розташоване на протоці річки Пісня, що виходила з річки Убідь. При селі був один монастирський млин та одна винокурня.

За описом Новгород-Сіверського намісництва (1779‑1781 рр.) Сосницькому монастирю належало: у Сосниці 6 дворів, 6 хат; хутір Сосницко-Рувимського монастиря (за 2 версти від самого монастиря), у ньому 1 хата; село Мале Устя (за 5 верст від Сосниці), у ньому підданих монастиря 18 дворів, 19 хат; у селі Чорнотичі без дворів 1 хата [Опис 1931, с. 316‑317].

У 1786 році під час секуляризації церковних володінь російською імператрицею Катериною ІІ було заплановано ліквідувати Рихлівський та Рувимський монастирі. Згідно з наказом Катерини ІІ від 10 квітня 1786 року, вотчини українських (гетьманських) монастирів з «посполитими людьми» відійшли до казни, частина монастирів була закрита [Картины 1911, с. 127]. Утім, Рихлівський монастир завдяки втручанню графа Петра Олексійовича Рум’янцева-Задунайського не був закритий. За протекцією графа монастир був збережений як найкращий у регіоні, хоча й втратив значну частину земельних володінь. Після секуляризації у володінні Рихлівського монастиря залишились ліс, сінокос і декілька озер. Для нього було встановлено кількість у 15 осіб «чернецтвуючих» [Мельхиседек 1844, с. 42‑45]. Рувимська пустинь, відповідно до наказу, була закрита – «упразднена» [Картины 1911, с. 130].

Наприкінці XVIII ст. у Сосниці було вісім міських церков ‑ дві кам’яні в середині фортеці, решта шість – у неукріпленій частині міста. Серед них – Преображення Господнього (закритого) Сосницько-Рувимського монастиря [Карповський 1902, с. 208‑209]. Відомо, що на місці закритого Сосницького монастиря храм стояв до 1800 року, поки не був перенесений до села Мітченки на Чернігівщині [Сосницько Рувимська Пустинь 1990, с. 763].

На початку ХІХ ст. Сосницька фортеця, як і більшість інших фортець, була ліквідована, а укріплення знівельовані. Було створено нову систему вулиць, що збереглася й на початку ХХІ ст. [Бондар 2015, c. 89].

На сьогоднішній день решток від колишнього монастиря в сучасній Сосниці не збереглося, відсутня й точна інформація про його колишнє розташування.

Проте локалізація монастиря можлива. За словами В. В. Супруна ‑ директора Сосницького краєзнавчого музею ім. Ю. С. Виноградського [1], найвірогідніше, Рувимська пустинь була розташована в районі сучасної вул. Корнєва та провулка Корнєва, 2 (іл. 4. ІІІ).

Іл. 4. Варіанти місцезнаходження Сосницько-Рувимської пустині.
І – на фрагменті плану – м. Сосниця 1799 р.;
ІІ – на фрагменті плану – м. Сосниця 1803 р.;
ІІІ – на плані – м. Сосниця кінця ХVIII – початку ХІХ ст.
Промальовка О. Бондаря

Дана версія локалізації обителі виглядає доволі ймовірною. На терасі над заплавою річки Убідь, поряд із сучасною забудовою, розташоване діюче кладовище, і ця ділянка фіксується на карті Сосниці 1799 року з позначкою храму (іл. 4. І). На карті Сосниці 1784 року ця територія містилася за межею міста, а вже на карті 1803 року ‑ на самій околиці, і ця ділянка відведена під кладовище (іл 4. ІІ).

Можливо, цвинтар, що фіксується на картах, почав формуватися саме як монастирський. Відомо, що Рувим був похований у 1719 році в самому монастирі. Припустимо, що за час існування Сосницько-Рувимської пустині тут сформувався монастирський цвинтар, який і після закриття монастиря міг продовжувати функціонувати, перетворившись на міське кладовище.

Джерела та література

Бондарь, А. 2015. Сосницкая крепость в XVII‑XVIIІ вв. Gardarika, Vol. (4), Is. 3, p. 84‑90.

Ђокић, Н., Јањић, Д. 2014. Неколико питања везаних за историју Нишке епископије од почетка XVI века до стварања бугарске егзархије средином XIX века. Баштина, 37. Лепосавић, с. 85‑122.

Карповский, Д. 1902. Топографическое описание города Сосницы. Труды Черниговской губернской Архивной коммисии, 4. Чернигов, с. 207‑211.

Картины церковной жизни Черниговской епархии из IX-вековой ее истории. 1911. Киев.

Мельхиседек (Сокольников) 1844. Краткое историческое описание Рыхловской пустыни. Москва.

Опис Новгородсіверського намісництва (1779‑1781). 1931. Київ.

Опись. 1781. ДАЧО (Державний архів Чернігівської області), ф. 679, оп. 1, спр. 1276, арк. 1‑8.

Рувимская Сосницкая пустынь (продолжение). 1865. Прибавление к Черниговским епархиальним известиям. 1 июня, с. 347‑352.

Рувимская Сосницкая пустынь. 1865. Прибавление к Черниговским епархиальним известиям. 15 марта, с. 174‑176.

Сосницько Рувимська Пустинь. 1990. Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. Київ.

Роман Луценко
провідний науковий співробітник
науково-дослідного відділу
історико-археологічних досліджень
Музею історії Десятинної церкви