|
Віталій Козюба (провідний науковий співробітник Науково-дослідного відділу фондів МІДЦ) Коло наукових інтересів: історична топографія Давнього Києва, історична географія Київської землі, давньоруська архітектура, історична демографія У 2005–2011 роках Архітектурно-археологічною експедицією Інституту археології НАН України (керівник Г.Ю. Івакін) разом з колегами з Державного ермітажу (Санкт-Петербург, Росія) та Інституту українознавства ім. Крип’якевича (Львів) були проведені масштабні дослідження Десятинної церкви та окремих прилеглих до неї ділянок. Як результат, було отримано багато нової наукової інформації, яка суттєво доповнила наші знання з історії цієї непересічної пам’ятки, а з деяких питань вказала на помилковість сталих уявлень про історію цієї території, план та архітектуру першого кам’яного храму Русі. На сучасному етапі постало питання про музеєфікацію залишків Десятинної церкви. Очевидно, воно може бути вирішене лише в толерантному дусі врахування побажань і зауважень усіх зацікавлених сторін – науковців (насамперед археологів, які володіють найбільшими знаннями щодо пам’ятки), музейників, архітекторів. Серед майбутніх складових музейної експозиції мають бути не лише самі фундаменти храму, які відносяться до кінця Х ст., першої третини ХІІ ст. та другої чверті ХІХ ст., але й інші нерухомі об’єкти, виявлені та досліджені під час останніх розкопок (іл. 1). Найдавнішим нерухомим об’єктом на території Десятинної церкви є глинобитна піч зі слов’янського житла VІІІ ст. Її було виявлено влітку 2009 року в розкопі № 7 у центральній частині північної галереї, у третьому із заходу членуванні останньої. Об’єкт розташований на глибині 1,9 м від сучасної поверхні. Його розміри – 0,9 х 0,9 м. Піч орієнтована устям на південь. Задня, північна, частина печі частково – на 0,2 м – зрізана поперечним фундаментним ровом галереї кінця Х ст. Від печі збереглася ліва (західна) стінка розміром 0,55 х 0,35 м та міцний черінь 0,6 х 0,5 м (іл. 2). Права сторона печі не була досліджена, оскільки заходила в бровку розкопу. Збережений бік печі являє собою материковий суглинковий останець, який із внутрішнього боку обмазаний глиною і пропечений до червоно-помаранчевого кольору. У конструкції печі зафіксовано сліди її ремонту [1, с. 169–170]. Виявлена піч розташовувалася в заглибленому житлі, яке, за знахідками кераміки з його заповнення та самої печі, попередньо датується першою половиною VІІІ ст. Об’єктів цього періоду виявлено всього декілька за весь час археологічних досліджень Києва. Музеєфікація цієї знахідки може стати унікальною не тільки для нашого міста, але й для усієї Східної Європи. До давньоруського етапу функціонування Десятинної церкви відноситься великий блок (1,1 х 0,8 х 1,0 м) стінової кладки ХІ ст., який пов’язаний з добудовами чи перебудовами собору в часи Ярослава Мудрого. Блок знайдено 2007 року в ямі, розташованій із внутрішнього боку південно-східного кута Десятинної церкви ХІХ ст. Яма містилася майже по центру об’єму південної галереї, навпроти південного входу до церкви. Її призначення та час потрапляння до неї блоку не з’ясовано, але матеріалів, датованих періодом, пізнішим ніж ХІІІ ст., в об’єкті не виявлено. Блок був пропущений під час розкопок 1938–1939 років, хоча ця ділянка входила до дослідженої площі. Блок при падінні пробив підлогу і потрапив до якоїсь заглибленої камери, можливо, на зразок згаданого нижче «тайника». Верх блоку розташований на глибині близько 2 м від сучасної поверхні. Виявлений блок являв собою основу двохуступчатої арки. П’ята арки складена з типової для кінця Х ст. плінфи розміром 0,31 х 0,31 х 0,25 м зі скошеними торцями. Початок арки складений із прямокутної плінфи розміром 0,35 х 0,24 х 0,25–0,3 м з прямими торцями [2, с. 129–130, рис. 6]. Блок виконаний у техніці кладки зі схованим рядом. Широкі шви розчину мають характерну вузьку (0,5 см) підрізку у вигляді фасок з обох боків. На лицьовій поверхні блоку збереглися залишки фарбування широкими діагональними смугами, вірогідно, колись червоного кольору (через процеси окислення він виглядає чорним) орнаментального розпису, виконаного після часткової втрати лицьової поверхні затірки швів розчину (іл. 3). Цей блок є найбільшим серед уламків стін Десятинної церкви, що дійшли до нашого часу. Інший об’єкт для експонування – так званий «тайник», який уперше було відкрито ще 1939 року під час розкопок М.К. Каргера. Він розташований у західній частині центрального нефа і являє собою вертикальну камеру-колодязь, майже квадратний у розрізі, розміром приблизно 1,6 х 1,5 м, заглиблений у землю на 4,5 м від рівня давньої підлоги церкви (іл. 4). У «колодязі» на глибині близько 2 м його стінки мають сліди обпалення вогнем, які, вочевидь, пов’язані з експлуатацією об’єкта [2, с. 129, рис. 4]. По боках «тайник» має дві досить великі ніші. Вірогідно, у ХІ–ХІІІ ст. його використовували як таємну скарбницю, у якій у разі ворожих нападів зберігали найцінніші реліквії храму. Під час облоги Десятинної церкви монголо-татарами в грудні 1240 року в цьому «тайнику» сховалося кілька людей, які загинули під час раптової руйнації собору. У західній частині Десятинної церкви на глибині близько 2 м збереглися залишки цегляної калориферної печі, яка слугувала для обігріву собору під час служб у зимовий період. Вона відноситься до середини –другої половини ХІХ ст. Опалювальна конструкція мала розміри близько 5 х 3 м (іл. 5). Від неї залишилася кладка стін у 3–5 рядів цегли, 2 канали та 2 топкові камери, входи до яких закривали масивні металеві дверцята, що збереглися [2, с. 127, рис. 2]. Внутрішня поверхня стінок об’єкта набула внаслідок експлуатації чорного кольору (іл. 6). Можна припустити, що від печі відходило кілька калориферних каналів, по яким гаряче повітря циркулювало під підлогою «спасівського» храму. Подібний спосіб опалення добре відомий на прикладах Успенського собору Києво-Печерської лаври та Михайлівського Золотоверхого собору. При можливій музеєфікації перелічених об’єктів треба детально проробити всі питання, пов’язані з їх реставрацією, консервацією та умовами експонування. Серед останніх – співвідношення рівня підлоги музею і глибини розташування названих нерухомих об’єктів, забезпечення недопущення фізичного контакту відвідувачів музею із цими експонатами, спеціальне освітлення тощо. Як бачимо, запропоновані до музеєфікації нерухомі об’єкти репрезентують різні етапи історії як самого храму, так і Старокиївської гори, і, безперечно, можуть викликати велику зацікавленість у майбутніх відвідувачів Музею історії Десятинної церкви. Література 1. Івакін Г. Ю., Козюба В. К., Комар О. В., Манігда О. В. Розкопки 2009 р. на Старокиївській горі поблизу Десятинної церкви // Археологічні дослідження в Україні 2009 р. – К. ; Луцьк, 2010. – С. 169–172. 2. Івакін Г. Ю., Манігда О. В., Іоаннісян О. М., Йолшин Д. Д., Зикін П. П., Лукомський Ю. В. Архітектурно-археологічні дослідження Десятинної церкви 2007 р. // Археологічні дослідження в Україні 2006–2007 рр. – К., [2009]. – С. 127–132. |
