Збереження культурної спадщини. Уроки Другої світової війни (частина 1)

Колективні зусилля музейників, бібліотекарів та звичайних громадян, спрямовані на протистояння широкомасштабному розграбуванню та знищенню Третім Рейхом європейської культурної спадщини, є наочним уроком для сучасності. Адже з новим витком російсько-української війни та початком широкомасштабного російського вторгнення в нашому суспільстві гостро постало питання збереження національних культурних та історичних пам’яток. Окупанти нищать не тільки військову, але й цивільну інфраструктуру, грабують бібліотеки і музеї, руйнують культурні та історичні пам’ятки, палять українські книжки, повторюючи тактику культурного домінування гітлерівської Німеччини. У цій статті розглядаються зусилля зі збереження культурної спадщини під час Другої світової війни та в післявоєнний час, наголошується, що культурна спадщина, якій загрожує небезпека під час війни, може бути збережена, якщо професіонали в цій галузі та інші групи, такі як урядові й неурядові організації, науковці і волонтери, співпрацюватимуть між собою.

Західна Європа

У результаті німецької окупації різних європейських країн між 1939 і 1945 роками було повністю втрачено фонди щонайменше чотирнадцяти бібліотек. Наприклад, Національна бібліотека у Варшаві втратила близько 700 тисяч томів, включаючи всі свої рукописи і колекції карт. Напередодні визволення німецька армія спалила основні фонди Варшавської публічної бібліотеки, і приблизно 15 мільйонів з 22,5 мільйона одиниць зберігання у всіх польських бібліотеках було знищено [Blacksell and Born 2002]. Німці також заволоділи 24 тисячами томів після того, як вони спалили Єврейську духовну семінарію в Любліні. У Франції в 1944 році німецькі війська підірвали муніципальну бібліотеку Дьєппа, а муніципальна бібліотека міста Дуай втратила понад 95 відсотків своїх фондів. Більше того, оскільки масштаби втрат приватних бібліотек і колекцій невідомі, ці цифри становлять лише малу частину загальних європейських втрат під час Другої світової війни [Hoeven and Albada 1996]. А втрати тільки бібліотечного фонду в Україні, згідно з висновками Надзвичайної державної комісії для встановлення і розслідування злочинів нацистських загарбників у 1944 році, оцінювалися щонайменше в 50 мільйонів одиниць зберігання [Сообщение ЧГК 1946].

Але значна кількість була збережена, а згодом і репатрійована завдяки колективним зусиллям бібліотекарів, науковців і пересічних громадян. Ще у 1940 році поет і нещодавно призначений бібліотекар Конгресу Арчибальд Макліш згуртовував бібліотекарів США для ведення власної війни проти нацизму через збереження європейської культурної спадщини. У своєму есе «Про професію бібліотекаря» Макліш стверджував, що «в такий час, як наш, коли війни ведуться проти духу і його творінь, зберігання цих записів саме по собі є свого роду війною» [Edsel and Witter 2010]. Заява Макліша знаменна тим, що в ній саме бібліотекарям відводилася активістська роль проти руйнівної сили Третього Рейху.

Але хоча Макліш і відіграв важливу роль у захисті й поверненні урядом США об'єктів та артефактів європейської культурної спадщини, він не був самотнім у своїх зусиллях. Він був членом колективу, відомого як Гарвардська група. У 1940 році ця організація художників, бібліотекарів, музейників та істориків, серед яких було багато викладачів Гарвардського університету, попередила американський уряд про потенційне знищення об'єктів європейської культурної спадщини та артефактів після нацистської окупації Європи. Пол Сакс і Джордж Стаут з Музею Фогга очолили групу, яка мала на меті домогтися від федерального уряду зобов'язань щодо захисту європейських культурних об'єктів, а також зібрати і надати армії інтелектуальні ресурси для підтримки цих зусиль. У листі до уряду Стаут аргументував важливість збереження культурної спадщини, зокрема через її об'єднуючу силу [Rothfeld 2005]..

Успіх Гарвардської групи у впливі на державну політику та використанні можливостей різноманітних осіб, які приймають рішення, підкреслює силу співпраці між бібліотекарями, науковцями та політиками на службі збереження культури. Завдяки особистим контактам члени Гарвардської групи змогли встановити зв'язок і тісно співпрацювати з політиками та іншими урядовцями. На посаді бібліотекаря Конгресу Макліш мав особисті контакти з ключовими посадовими особами в уряді, в тому числі з членами Верховного Суду, Військового департаменту та Державного департаменту. Разом зі своїми колегами він працював над розширенням існуючої урядової політики щодо збереження культурних цінностей. А в 1943 році на прохання голови Верховного суду Харлана Стоуна президент Рузвельт створив Американську комісію з охорони й порятунку мистецьких та історичних пам'яток у районах воєнних дій. Яка в свою чергу сприяла створенню Агентства образотворчого мистецтва та архіву пам'ятників (MFAA), що об’єднала американські й британські війська для виконання спільної місії зі збереження пам’яток та утворення загонів спеціального призначення, відомих як “монументалісти” (monuments men).

Під егідою комісії та відповідно до мандату Агентства, перед «монументалістами» було поставлено таке завдання: звести до мінімуму мародерство та ідентифікувати награбовані нацистами предмети, надавати першу допомогу творам мистецтва й книгам, а також брати участь у відновленні та реституції культурних цінностей. Для досягнення цих цілей комісія працювала над виявленням і призначенням офіцерів і солдатів строкової служби з необхідною кваліфікацією, а також створила два комітети, завданням яких була підготовка інформації, необхідної збройним силам на місцях. Американська рада наукових товариств і Гарвардська група надали армії карти із зазначенням місць розташування культурних об'єктів і пам'ятників, яких слід уникати під час бомбардувань союзників. Агентство також надавало інформацію для ознайомлення військ з місцевою культурою, розуміючи, що такі знання допоможуть їм ефективно захищати культурну спадщину кожної країни. Наприклад, в Італії, де Агентство розпочало свою діяльність, «монументалісти» підготували короткий опис організаційної структури італійського Міністерства культури, щоб допомогти ідентифікувати і знайти відповідальних посадових осіб, які могли б сприяти їхній роботі. Обидві групи також надали співробітникам Агентства назви й місцезнаходження сховищ, які можна було б використовувати для зберігання під час війни. Протягом короткого часу Агентство направило понад 350 осіб до 13 країн світу на «найбільше в історії полювання за скарбами» [Edsel and Witter 2010].

Послання генерала Дуайта Ейзенхауера до військ у червні 1944 року, напередодні вторгнення в Нормандію, також є плодом праці Гарвардської групи. У своїй промові Ейзенхауер поклав на американських солдатів конкретну і життєво важливу відповідальність ‑ вони повинні не тільки розгромити держави Осі, а й захистити культурну спадщину Європи.

Загалом на Західному фронті союзницькі війська розшукали приблизно 1500 сховищ, у яких нацисти зберігали награбоване [Rothfeld 2005]. Утім, робота Агентства не припинилася і з закінченням війни. Наприклад, після падіння Третього Рейху офіцер Агентства капітан Роберт Поузі виявив багато сховищ творів мистецтва в соляних шахтах на південь від Зальцбурга і допоміг повернути картини і книги. У повоєнні роки, завдяки зусиллям Агентства, Рим отримав загалом 26 тисяч репатрійованих предметів, Нідерланди ‑ 78 тисяч, 700 тисяч предметів було відправлено до Прусської державної бібліотеки в Берліні, а 153 тисячі ‑ до Франції [Smyth 1988], у СРСР було повернуто понад 280 тисяч книг та інших культурних цінностей [Мазурицкий 2000]. До кінця 1949 року Агентство у співпраці із союзними військами та місцевими органами влади повернуло загалом 2,8 мільйона одиниць зберігання власникам у чотирнадцяти країнах або відповідальним установам чи особам, якщо первісні власники були невідомі або померли [Rasmusse 2011].

Український досвід у Другій світовій

Після окупації західноукраїнських земель та приєднання їх до УРСР радянська влада почала перебудову культурного життя регіону на свій лад. Загальна кількість музеїв скоротилася, тільки у Львові їх кількість зменшилася з 21 до 7. Розташовані в маленьких містечках музеї ліквідовувалися, а їх фонди перевозилися до обласних центрів. На початок 1941 року в Україні нараховувався 151 музей, де було близько 2,8 мільйона експонатів, а з урахуванням фондів університетських та відомчих музеїв ‑ близько 6 мільйонів [Ткаченко 1996].

Евакуація експонатів українських музеїв на схід відбувалася відповідно до евакуаційної політики радянської влади, однією з характерних рис якої був курс на першочергове врятування матеріальних цінностей і ресурсів оборонного значення. Через це культурні пам’ятки, зважаючи на складні воєнні обставини, були приречені на невивезення. Ніякого загальнореспубліканського плану врятування художніх, історичних та наукових цінностей не існувало. Лише київські музеї опікувалися республіканськими відомствами, яким вони і підпорядковувалися (Управлінням у справах мистецтва при РНК УРСР, Наркоматом освіти УРСР). В інших містах України підготовка та здійснення евакуації музейних фондів покладалися на місцеві органи. Доля експонатів часто залежала від того, чи розуміло партійне й радянське керівництво міст і областей значення збереження культурної спадщини народу [Ткаченко 1996].

Можливість підготуватися до вивезення була тільки в центральній, південній і східній частинах України. Але цю можливість використовували не надто активно. Що й не дивно, адже 1941 року радянська доктрина ґрунтувалася на принципі «спаленої землі» ‑ нищити все, що може дістатися ворогу, не рахуючись із втратами. А популярна в радянській літературі теза стосовно успіхів евакуації культурних цінностей – «усе найцінніше було врятоване» ‑ не відповідає дійсності. Дуже багато унікальних, рідкісних речей і збірок після відступу радянських військ залишилися в музеях напризволяще. Державні органи не використали всіх можливостей для врятування музейних фондів. Постійне зволікання з прийняттям рішень щодо початку евакуації, відмови у виділенні транспортних засобів для евакуаційних потреб музеїв, неорганізованість призводили до того, що вивезення експонатів розпочиналося незадовго до окупації міст ворогом і проходило в напівфронтових умовах. Унаслідок цього частина евакуйованих матеріалів або губилася в дорозі, або зазнавала пошкоджень, а деякі з колекцій трагічно загинули [Горбик і Кот 1996].

Якісній евакуації українських музеїв заважали як ці об'єктивні обставини, так і суб'єктивне ставлення військового й цивільного керівництва. Воно не цінувало культурних цінностей, навіть у їх пропагандистському сталінсько-ленінському розумінні. Так, наприклад, директору Сумського художнього музею, який хотів отримати залізничні вагони для перевезення колекцій, сказали: «У нас тут війна, не лізьте зі своїми картинами». А Олександр Довженко у Щоденнику згадує випадок у Чернігівському історичному музеї. Через бомбардування там загорівся підвал зі скарбами XVII століття. Перший секретар обкому Федоров сказав: «Нехай горить, не гасіть!» [Гасиджак 2014].

Харківська картинна галерея добре підготувала до евакуації свої фонди та експонати Музею Тараса Шевченка. Але транспорту для них ніхто не надав. Директору музею Петру Кривену довелося самому домовлятися про все із залізницею. Йому дістався лише один вагон, і в результаті було вивезено 4 тисячі експонатів із 35 тисяч підготовлених [Гасиджак 2014]. Уже в дорозі вагон із цінностями Харківського історичного музею було знищено бомбами. Загинув і сам директор музею [Гасиджак 2014].

Знаменита Севастопольська діорама загинула через те, що її заборонили евакуювати: мовляв, нехай піднімає бойовий дух військових.

Уже в евакуації музейники також стикалися з проблемами. Складність в організації догляду та контролю за експонатами полягала в тому, що вони були розпорошені на великій території. Тому уряд і відповідні відомства УРСР направляли в міста, у яких зберігалися предмети, своїх уповноважених, а в Уфі, де перебував основний масив евакуйованих матеріалів, організували дві державні установи ‑ Картинні фонди художніх музеїв України та Музейні фонди України Наркомату освіти УРСР, що мали забезпечити їх облік, охорону та збереження. Завдяки цим заходам цінні музейні експонати й колекції були збережені, а згодом повернені в Україну, за деякими винятками.

Ті ж музеї та бібліотеки, що перебували в окупації, були взяті під контроль спеціальними німецькими службами, зокрема підрозділами Оперативного штабу райхсляйтера Розенберга. Після чого припинився відкритий грабунок експонатів, що мав місце в перші тижні окупації. Проте практикувалася видача мистецьких творів за розписками для кабінетів і квартир вищого начальства [Ткаченко 1996].

Співробітники Оперативного штабу здійснювали облік об’єктів культури, що ставали «власністю» Рейху, науково їх опрацьовували, намагалися сконцентрувати кращі збірки в одному місці шляхом реорганізації музеїв, влаштування виставок. Частину матеріалів окупанти вивозили до Німеччини, однак у 1941‑1942 роках ці операції не були масовими і здійснювалися, як правило, таємно. Деякі з музейних експонатів під час окупації знищувалися, але переважно з ідеологічних міркувань, тобто твори та предмети мистецтва, що символізували більшовицьку владу, а також так зване “дегенеративне” мистецтво [Ткаченко 1996].

Певної системи в організації роботи музеїв у цей період не було. Великі відмінності в цій справі спостерігаються не тільки в різних частинах розділеної нацистами України, а й у різних містах. Це залежало від наявності фондів, кадрів, ініціативи з боку окремих представників української інтелігенції та відповідних відділів міських управ, підтримки німецьких властей. Музеї мали допомагати нацистській пропаганді в ідеологічній боротьбі з більшовизмом, забезпечувати збереженість фондів, облік експонатів, бути місцем проведення «культурного дозвілля» для німецьких солдатів і офіцерів, підтримувати в національно орієнтованої інтелігенції ілюзію щодо можливості культурного відродження під німецьким керівництвом.

Найбільше музеїв під час німецької окупації діяло в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Львові. Усі вони тією чи іншою мірою зазнали реорганізації. Змінилися назви та профілі музейних установ, ідеологічне спрямування експозицій. У деяких випадках українських співробітників замінили на німців. У Києві Центральний історичний музей було реорганізовано в Музей стародавньої історії, художні музеї були об’єднані в так званий Крайовий музей і стали його відділами. Було створено також 16 нових музейних установ. Одна з них – «Музей переходової доби міста Києва» – мала збирати матеріали про нищення радянською владою пам’яток української культури, інша – «Архітектурно-історичний музей» ‑ була покликана охороняти визначні архітектурні споруди та комплекси Києва.

У 1942 році кілька київських музеїв були відкриті для відвідування, але тільки для німців. У Харкові огляд музейних експозицій був дозволений і для українського населення, але німецькі та українські відвідувачі були розділені за визначеними для відвідування днями [Ткаченко 1996].

Міжнародні організації після Другої світової війни

Після закінчення війни та створення ООН перед світовою спільнотою постало питання утворення міжнародних організацій, а також необхідності створення конвенцій або законів, які б допомогли захистити культурні об'єкти й пам’ятки в зонах конфліктів, щоб не допустити повторення руйнівних наслідків Другої світової війни.

Були потрібні нові організації для відстеження та імплементації законів, створених для збереження культурної спадщини. Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) була створена у 1945 році. Мета організації – надання допомоги країнам, які потребують збереження своїх освітніх та культурних ресурсів. Зараз ЮНЕСКО налічує 195 держав-членів, 2 тисячі співробітників, а також низку консультативних неурядових організацій. Дорадчими органами ЮНЕСКО є Міжнародний союз охорони природи (IUCN), Міжнародна рада з питань охорони пам'яток і визначних місць (ICOMOS) та Міжнародний центр з вивчення питань збереження та відновлення культурних цінностей (ICCROM).

На жаль, ЮНЕСКО не може здійснювати прямих дій як через обмеженість своїх коштів, так і обмежену юрисдикцію. ЮНЕСКО співпрацює з іншими афілійованими міжнародними організаціями, які охоплюють різні сфери збереження культурної спадщини. До таких організацій належать Міжнародна федерація бібліотечних асоціацій та установ (IFLA), Міжнародна рада музеїв (ICOM), Міжнародний комітет Блакитного щита (ICBS), Міжнародний центр з вивчення питань збереження та реставрації культурних цінностей (ICCROM). Ці організації спільно працюють над захистом культурної спадщина в зонах конфліктів. Наприклад, Міжнародна рада з питань пам'яток і визначних місць є неурядовою організацією, «яка займається збереженням пам'яток і визначних місць світу» [International Council on Monuments and Sites]. А члени цієї організації відвідали Україну під час спільною місії ICOMOS-ICCROM у липні 2022 року, щоб «оцінити шкоду, завдану культурній спадщині російськими окупантами, визначити нагальні потреби та запропонувати технічну допомогу для підготовки систематичної та скоординованої національної стратегії з надання першої допомоги та планування відновлення культурної спадщини» [ICOMOS-ICCROM].

Більша частина роботи ICOMOS зосереджена на історичній архітектурі. Крім того, організація допомагає Комітету всесвітньої спадщини (WHC) оцінювати номінаційний список об'єктів культурної спадщини, які претендують на захист ЮНЕСКО. Ще одним партнером ЮНЕСКО є ІККРОМ ‑ міжурядова організація, яка є насамперед дослідницьким центром, що пропонує регіональні тренінги з консервації паперу, мозаїки та археологічних пам'яток [ICCROM].

Міжнародна рада музеїв має на меті забезпечити збереження та захист культурних об'єктів. До складу ICOM входять 136 країн-членів та 35 тисяч інституцій і фахівців. Пріоритетами діяльності ICOM є управління ризиками стихійних лих, а також освіта й просвітницька робота, спрямована на те, щоб допомогти пересічним громадянам дізнатися про цінність їхньої спадщини.

«Культурним Червоним Хрестом» є Міжнародний Комітет Блакитного Щита (ICBS). Маючи статус, подібний до Червоного Хреста, співробітники ICBS теоретично захищені від нападів, коли вони перебувають у зоні бойових дій, допомагаючи у воєнний час. ICBS був створений у 1996 році з метою захисту світової культурної спадщини від загроз стихійних лих і воєн. ICBS працює з різними типами спадщини, до яких відносяться книги, пам'ятники, культурні об'єкти, музейні предмети, аудіовізуальні матеріали та архіви.

Загалом з часів Другої світової війни світова спільнота пройшла довгий шлях, усвідомивши цінність збереження культурної спадщини під час війн та стихійних лих. Але створені після війни міжнародні організації все ще не спроможні повною мірою захистити культурні надбання. Адже саме питання збереження культурної спадщини вимагає зацікавленості обох сторін конфлікту, і міжнародні організації стають безсилі, коли одна зі сторін ставить собі за мету знищення, а не збереження.

Більше того, проблема знищення бібліотечних та архівних фондів часто залишається поза увагою як урядових і міжнародних організацій, так і суспільства та ЗМІ. А більшість публікацій про збереження культурної спадщини у воєнний час стосується насамперед музейних та історичних об’єктів, тоді як новини про вилучення й знищення росіянами українських книжок з бібліотек в окупованих містах привертають набагато менше уваги, ніж пограбування музеїв.

Джерела та література

Blacksell, M. and Martin, K. B. 2002. Private Property Restitution: The Geographical Consequences of Official Government Policies in Central and Eastern Europe. Geographical Journal 168, 2, p. 178–90.

Edsel, R. M. and Witter, B. 2010. Monuments Men: Allied Heroes, Nazi Thieves and the Greatest Treasure Hunt in History. London.

Hans van der Hoeven and Joan van Albada. 1996. Memory of the World: Lost Memory-Libraries and Archives Destroyed in the Twentieth Century. Paris, p. 1–66.

International Center for the Study of the Preservation and Restoration of Cultural Property (ICCROM). History. iccrom.org

International Council on Monuments and Sites (ICOMOS).

Joint ICOMOS-ICCROM mission to Ukraine.

Rasmusse, C. H. 2011. Endangered Records and the Beginning of Professionalism Among Archivists in England 1918–1945. Library & Information History, 27, p. 87–103.

Rothfeld, A. 2005. Returning Looted European Library Collections: Historical Analysis of the Offenbach Archival Depot, 1945–1948. A Journal of Rare Books, Manuscripts, and Cultural Heritage 6, no. 1, p. 14–24.

Smyth, C. 1988. Repatriation of Art from the Collection Point in Munich after World War II: Background and Beginnings.

Гасиджак, Л. 2014. Як евакуювали українські музеї в 1941-му. Історична правда.

Горбик, В., Кот, С. 1996. Нищення археологічних, історичних та архітектурно-монументальних пам’яток України в роки другої світової війни. Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. Київ.

Мазурицкий, А. М. 2000. Книжные собрания России и Германии в контексте реституционных процессов. Москва, с. 41–54.

Сообщение ЧГК о разрушениях и зверствах, совершенных немецко-фашистскими захватчиками в г. Киеве. 1946. Сборник сообщений Чрезвычайной государственной комиссии о злодеяниях немецко-фашистских захватчиков. Москва.

Ткаченко, М. І. 1996. Музеї України під час Другої Світової війни (1939‑1945). Київ.

Ілля Ткаченко
старший науковий співробітник
Науково-дослідного відділу виставкової роботи
Музею історії Десятинної церкви