Таємниця Голосіївського лісу

Submitted by admin on Fri, 03/18/2016 - 10:58

Голосіївський район м. Києва знають всі, принаймні, чули про нього хоч раз у своєму житті: іподром, дельфінарій, маса виставок, концертів, ярмарок відбувається саме там. Але зараз мова піде не про культурний відпочинок, а про кількагодинну подорож в глибини Голосіївського лісу в пошуках душевного спокою, рівноваги і навіть якогось єднання з недоторканою природою.

Заходили ми до лісу з Виставкового центру, через центральний вхід пройшли до кінця головної алеї, де закінчився асфальт, а разом з ним і паркова зона. Пройшли ще кілька сотень метрів і перед нами з’явився довжелезний бетонний паркан. Місцями його встигли розбити, тому потрапити до самого лісу проблеми не склало. Природа виявилась не такою вже й недоторканою. Кругом зустрічалися сліди багать, зручні пеньочки для сидіння, але «туристів», як не дивно, ми не виявили, як і сміття, яке частенько трапляється в асортименті в таких місцях. Перше враження від лісу було приємним. Ми пішли далі.

Хвилин за двадцять помітили цікаву місцину – поміж високих дерев сухими покрученими колодами було огороджено велике коло. На вході висіла червона табличка «Храм священного леса Господнего». Нижче була ще одна табличка, яка повідомляла, що ми знайшли «Олтарь храма священного леса Господнего, 5 Коридор «Тропы Серафима Саровского»». Це місце позиціонувалося як сакральне молитовне коло. Десь вдалині було чути гул міста, а навколо щебетали птахи, розквітала весняна природа і виникало відчуття чогось таємничого, незбагненого, дійсно сакрального. Де знаходиться ще чотири коридори і кому вони присвячені, для мене залишилося загадкою, тому було вирішено рухатися за червоними стрілками на деревах в надії знайти саме те місце, до якого ми планували дістатися.

За якийсь час нам відкрилася дещо моторошна і водночас прекрасна картина. Величезна територія на пагорбі булла огороджена поваленими деревами, гілками, а вхід оточував свого роду «частокіл». Напис повідомляв, що ми прийшли до Сергієвої пустині. Перш ніж я почну розповідь про свої враження, зробимо короткий історичний екскурс.

Ідея пустині з’явилася у 1999 р. в Сергія Борисова, киянина, який, за однією з версій, колишній священик, який не підтримував політики православної Церкви, з іншою – просто божевільний, що хотів зрівнятися славою з Антонієм та Феодосієм Печерським.

В інтерв’ю «Київським відомостям»(№13 (2527)), Вторник, 22 Января 2002) Сергій повідомляє, що він побачив віщий сон, в якому Голос говорив йому творити богоугодні справи. Тоді він почав шукати свій шлях до Бога, читаючи багато церковної літератури, малюючи лики святих і, врешті, викопавши першу печеру неподалік від села Підгірці на Київщині. Настоятель місцевого монастиря благословив його, але порадив перебратися на Київські гори, де благодать Божа сильніша. Сергій послухався і почав будувати свою пустинь в Голосіївському лісі.

Зимою 2001 р., після тривалої молитви, було викопано першу печеру, власноруч створено собі одяг за зразком риз Антонія та Феодосія. Того ж року було створено грот Діви Марії.

В 2002 р. священний вівтар було розміщено на найвищій сосні в центрі пагорба, тому що Господь повелівав Сергію, що «молитися треба під сосною, веселитися під березою, а на осиці вішатися». Там же було створено Храм всіх святих, які молилися, моляться і будуть молитися за всіх людей на нашій планеті.

Після тривалих молитов було зведено огорожу, встановлено щити з написами.

В 2003 р. було почато будівництво храму Святого Миколи Чудотворця, що був наймасштабнішою спорудою на той момент.

Але вже в 2004 р. відлюдник зіткнувся з абсолютною недоброзичливістю і нерозумінням. Храм Св. Миколая було спалено. Сергій незабаром відбудував його. У 2007 р. пустинь зазнала значних руйнувань. Звісно, зловмисники залишились невідомі. Віротерпимості вони не визнавали. В тому ж році восени печерний храм Св. Миколая спалили востаннє. Відбудовувати вже не було чого.

Все ж таки, пустинь не просто вистояла, вона процвітала, з’явилися паломники. Туди почали приходити не лише випадкові перехожі, а й хворі, знедолені, розчаровані люди.

Я особисто знаю це місце з 2007 р. Там багато чого змінилося. Сама не раз потрапляла на пожарища, руйнування, але з часом дивовижна місцина відроджувалась і заманювала до себе. Жодного разу не бувала в цьому лісі, щоб не зайти до святого місця. Не тому що віруюча чи шукаю спасіння. Просто там особлива атмосфера, по-особливому співають птахи, дивно шумлять дерева. Мабуть, саме в таких місцях наші предки будували капища, називаючи їх «місцями сили». Поглянемо, якою стала пустинь в 2016 р.

Над входом висіли ікони із зображенням Ісуса та Богородиці з немовлям, малюнки Георгія Побідоносця, а також місяця, сонця, хитрі сплетіння християнської та язичницької символіки які показують рубіж дня і ночі, темного і світлого.

З перших кроків зустрічаються повчальні написи, цитати з Святого Письма.

На територію пустині просять не заходити людей у стані алкогольного сп’яніння, з сигаретами, собаками та увімкненими мобільними телефонами. Зайшовши, немов до храму, маєш тричі вклонитися і сотворити молитву.

З різних підручних матеріалів виготовлені дошки-стенди, де в церковнослов’янському стилі виконано повчальні написи щодо віри, духовності, мудрості, істини.

Кілька років тому на цих стендах навіть була розміщена виставка дитячих малюнків на різноманітні життєві тематики.

Загалом «дошки оголошень» виглядають досить кумедно і пошарпано одночасно, але моральні настанови не несуть жодної негативної інформації. До того ж, написи чудово оформлені художньо, прикрашені рослинною орнаментацією, з великими червоними заголовними літерами – буквицями, перевитими квітами.

В центральній частині пагорба, на старій сосні розташовується молитовний вівтар, де було окреслено коло і створено храм під відкритим небом на честь Всіх Святих нашої землі. Ікона в своєрідному окладі надає відповідної атмосфери вівтарю, яка доповнюється дерев’яними підсвічниками по обидва боки від споруди.

Зворотний бік вівтаря виглядає не менш цікаво. Там завжди стоїть свічка, яку можна запалити і помолитися в лісовій тиші.

Відразу за вівтарем стоїть Чесний животворящий хрест, що являється символом перемоги добра над злом.

В центральній частині пустині, недалеко від вівтаря, розміщено,імовірно, престол. В православному храмі це освячений стіл для здійснення Євхаристії (таїнство освячення хліба і вина). Праворуч від нього ще один «столик» з парою підсвічників, призначення якого залишилося для нас невідоме. В підсвічниках збереглося кілька свічок, судячи з усього, тут нещодавно проводилася служба.

Ліворуч від вівтаря знаходяться руїни Гроту Діви Марії. Раніше він мав вигляд невеликої печери з перекриттями, але вони обвалилися, тому залишилася лише яма з химерно сплетеним парканом, який починається так само несподівано, як і закінчується.

Пройшовши трохи вперед, бачимо руїни печерного храму Святого Миколая Чудотворця.

Ще кілька років тому це була велична споруда напівземлянкового типу із перекриттями з масивних стовбурів дерев. Дах був укритий поліетиленом.

Фото демонструють залишки перекриття, ряд центральних стовпів, які підтримували дах та кілька пеньків, що були складовою інтер’єру. На деревах колись також були написи, ікони, але ця частина пустині покинута. Храм не підлягає реконструкції.

Ще ми наткнулися на абсолютно несподівану табличку: «Шатер светского творчества». Важко уявити, що б це могло означати, тому довелося пройти вказані 100 метрів і дізнатися, що то мало бути.

Стежина вела до спуску з пагорба, її обабіч оточував «паркан» із гілляччя, і закінчувалась все такою ж «брамою», як і на центральному вході, але грубіше складеною. Вірніше, закінчувалися святі місця, а починалося справжнісіньке звалище!

Недалеко від воріт розташувалася «Изба паломника». Це невелика споруда напівземлянкового типу, закутана в поліетилен, розірвані картонні коробки, ганчір’я, дуже схожа на типову забудову осіб без певного місця проживання. Навколо все захаращене горами пластику, розламаних меблів, старих дитячих колясок та горщиків, тут звалені всі можливі і неможливі речі, які можуть трапитися на звалищах великого міста.

Стає зрозуміло, про яке шатро йшла мова вище. Звісно, жити в напівземлянці, в низинці, було незручно, холодно і мокро. Тому Сергій Голосіївський, як його ще називають, почав дбати більше про свій побут, аніж про дітище, яке він створив, що якось не личить самітнику. До речі, праворуч від шатра теж неабиякий безлад. Та і кухню в лісових умовах можна було зробити набагато затишнішою.

Заходити в шатро, чесно кажучи, бажання не виникало, та, чомусь не дуже і хотілося. Хазяїна на вулиці не було, але з’явилося враження, що ми вдерлися до когось на подвір’я, ходимо, критикуємо, дивуємося чужому безладу, перетнувши невидимі кордони приватної власності. Близько року не відвідувавши пустині, не очікувала таких негативних змін поблизу. Раніше тут панувала неповторна атмосфера таємничості, яка плавно почала перетворюватися в сіру буденність. Хоча, сама пустинь абсолютно не втратила привабливості. Ідучи до храму, ніхто не йде в дім до священика, можливо, і нам слід було обмежитися лише пагорбом.

Підсумовуючи, вато зауважити, що Сергієва пустинь незвичайне і таємниче місце. Ніхто точно не знає, що хотів створити чи донести до людей пустельник. На практиці зустрічається як повний захват від цього чоловіка, так і повне нерозуміння і несприйняття його стилю життя. Звісно, кожен в праві сам обирати свій шлях у житті і свою стежину віри. Не треба бути глибоко віруючим чи паломником, щоб відвідати цей храм на лоні природи, захований в лісовій гущавині, вдалині від міської метушні. Варто лише з пошаною віднестися до величного творіння людського духу, неважливо, в пориві віри чи безумства воно створене.

Якщо ви бажаєте провести незабутній вихідний, знайти душевний спокій і гармонію, маєте можливість скласти власне враження про це неперевершене місце.

Категорию: