Подорож у глибину «Арсенальної»

Сьогодні ми вирушимо в подорож найглибшою у світі станцією метро (105,5 м нижче рівня землі) – «Арсенальною» – та однойменною площею, на якій вона розташована. І почнемо з невеличкого екскурсу в історію становлення київської підземки.

У середині XIX ст. на тлі промислового буму та через збільшення чисельності населення Києва продовжувалася забудова вільних земель між Старим містом, Подолом та Печерськом. Територія міста розширювалася, поступово зливаючись із передмістями – Звіринцем, Куренівкою, Лук'янівкою, Сирцем та ін. Це вимагало від міської влади вирішення питання пасажирських перевезень.

У 1891 році в Києві було запущено кінний трамвай. Однак через складнощі київського рельєфу його швидко замінили технологічною новинкою – електричним трамваєм, який уперше піднявся Олександрівським узвозом від Контрактової на Європейську площу 8 травня 1892 року.

Київський електричний трамвай на Олександрівському узвозі. м. Київ. 1890-ті рр.

Проте транспортного навантаження не витримували вузькі вулиці міста, які до того ж часто не мали твердого покриття. Тому з'явилася потреба в будівництві підземного транспорту в Києві. Уперше ідея підземної залізної дороги в місті виникла 1884 року, але через високу вартість такого будівництва та відсутність досвіду міська влада не ухвалила цього проєкту. У 1916 році Російсько-американська торгова палата в особі інженера Іллі Мочала запропонувала новий проєкт будівництва метрополітену, який також було відхилено владою. Однак ідея спорудження метро в Києві не полишала фахівців та можновладців. Уряд гетьмана Української держави Павла Скоропадського мав намір будувати урядовий центр і лінію метро в районі Звіринця. Але політичні події 1917‑1920 років знову відкинули на задній план будівництво київського метро.

Справжнім поштовхом для будівництва метрополітену стало відкриття в 1935 році метро в Москві. Там воно будувалося швидкими темпами, і багато інженерів з усієї країни набиралися досвіду. Так, уже починаючи з 1936 року, Президія Київської міської ради прийняла «Проект Київського метро» інженера В. Папазова. Але, на жаль, його також не було реалізовано через складну політичну ситуацію в Європі напередодні Другої світової війни.

Після завершення війни навесні 1945 року було затверджено план повоєнної реконструкції Києва, де передбачалося будівництво 22 станцій Київського метрополітену, які існують і сьогодні. А вже у 1949 році розпочалося будівництво Київського метрополітену швидкими темпами. Це був третій у СРСР метрополітен після Москви та Ленінграда. 6 листопада 1960 року в Києві відкрили першу чергу метро Святошинсько-Броварської лінії, яка складалася з п’яти станцій — «Дніпро», «Арсенальна», «Хрещатик», «Університет» і «Вокзальна», причому «Арсенальна» виявилася найглибшою у світі станцією підземки.

Ескалатор на станції «Арсенальна»

Архітекторами «Арсенальної» були Геннадій Гранаткін, Станіслав Крушинський та Наталія Щукіна. Це єдина в Східній Європі двосклепна станція глибокого закладення. Її глибина становить 105,5 метра. При виході з потяга одразу помітна відмінність від інших станцій – товсті пілони, через які до незвично компактної зали ведуть два вузькі проходи. Подвійний ескалатор має довжину 55,8 м та 46,6 м та є найглибшим і найдавнішим спуском у Києві серед усіх семи подвійних ескалаторів столиці. Спуск до платформ на обох ескалаторах складає близько 5 хвилин.

Через особливості рельєфу правого берега Дніпра будівельники станції метро «Арсенальна» зіткнулися з труднощами. Його глибоке розташування викликане геологічними умовами: підземні води, важкопрохідні ґрунти тощо. Тому тунелі довелося прокладати на великій глибині.

Оскільки на той час не існувало таких довгих ескалаторів, було прийнято рішення розбити спуск до метро на дві частини, а між ними побудувати проміжний вестибюль. Подібні архітектурні рішення розповсюджені у Великій Британії, їх ще називають «англійськими». Ескалатор споруджували на поверхні, а потім чотири місяці поступово опускали під землю до потрібного рівня.

Будівництво ескалаторного залу станції «Арсенальна»

У ході будівництва станції «Арсенальна» було використано спеціальну заморозку ґрунту. Для цього пробурили близько 400 свердловин навколо так званої конструкції «склянка» та наповнили їх азотом. Це стримувало землю від зсувів та обвалів.

«Склянка» – проміжний вестибюль «Арсенальної»
на фінальній стадії будівництва
до початку спуску на глибину . Фото з газети «Вечірній Київ». 1958 р.

Будівництво станції метро «Арсенальна». 1958 р.

Тунель Київського метрополітену поблизу станції «Арсенальна». 1959 р.

Після відкриття метро тиждень працювало безплатно для людей з різних підприємств та навчальних закладів, яким проводили екскурсії за попередньо затвердженими списками. Між станціями курсував потяг, який мав всього три вагони, а вартість проїзного квитка була 50 копійок (після реформи 1961 року – 5 копійок). Паперовий квиток перевіряв кондуктор, що стояв у холі на КПП. Він розривав квиток, віддаючи верхню частину пасажиру. Така система пропуску була неефективною, що створювало величезні черги. Тому у вересні 1961 року було введено в експлуатацію перші турнікети, які приймали монети по 5 копійок. У жовтні 1992 року з’явилися металеві жетони, однак уже в 1994 році їх замінили на пластмасові блакитного кольору, які мали нижчу собівартість. Метро працювало від шостої години ранку до першої години ночі.

Перші поїзди на станції «Арсенальна». 1960-ті рр.

Прикрасили станцію рожевим та білим мармуром. Тут також встановили барельєф, який був присвячений повстанню на заводі «Арсенал» у 1918 році. Створений він був у традиціях соціалістичного реалізму: грубі риси обличчя, купа зброї та постать лідера, що веде в нерівний бій.

Барельєф у вестибюлі станції метро «Арсенальна». 1980-ті рр.

Прибрали «прикрасу» в 1990-х роках після проголошення незалежності України. Як і на інших збудованих раніше станціях, на «Арсенальній» можна побачити залишки сталінської архітектури, наприклад, мармурові лавки чи дерев’яні дверцята пожежних кранів.

Мармурові лави на станції метро «Арсенальна»

Станція закладена максимально близько до урядових установ – Адміністрації Президента України та Кабінету Міністрів Укрїни. Є припущення, що в тунелях «Арсенальної» розташовані таємні укриття для політичної верхівки. Можливо, саме там переховувалися колишні можновладці під час Революції гідності.

З 1986 року станція метро «Арсенальна» офіційно має статус пам’ятки архітектури місцевого значення.

Дуже гарна та автентична станція метро «Арсенальна» розміщена в історичній частині міста і виходить на Арсенальну площу, розташовану між вулицями Михайла Грушевського, Князів Острозьких (колишня московська) та Івана Мазепи. З березня 1919 року вона мала назву площа Революції, з 1964-го – площа Героїв Арсеналу. Сучасна назва площі – з 1993 року.

У 1914 році з нагоди 200-річчя Полтавської битви на площі було встановлено пам'ятник полтавському полковнику Івану Іскрі та генеральному судді Василю Кочубею – провідникам опозиції до гетьмана Івана Мазепи.

Пам’ятник Іскрі та Кочубею на Арсенальній площі. 1910 р.

У 1918 році українська влада демонтувала пам'ятник, а 1923 року постамент від нього більшовики використали для спорудження пам'ятника робітникам заводу «Арсенал», що являє собою гармату, з якої повсталі арсенальці начебто стріляли по військам Центральної Ради, штурмуючи територію заводу під час Січневого заколоту 1918 року проти УНР.

Пам’ятник арсенальцям. 1962 р.

18 червня 2019 року під час декомунізації представники Всеукраїнського молодіжного руху «Гідність нації» в постамент монументу вмонтували плиту з новим текстом.

Сучасний напис на пам'ятнику біля станції метро «Арсенальна». 2024 р.

Площа, імовірно, виникла у ХVІІІ ст. та мала назву Микільська. На ній спорудили Микільську браму з оборонною казармою. Вона була частиною київської фортифікаційної системи середини ХІХ ст. Оборонна казарма з'єднувалася з виробничими майстернями заводу «Арсенал» цегляним муром з бійницями.

Микільська брама, з’єднана муром з «Арсеналом». 1900-ті рр.

Незабаром фортеця втратила своє стратегічне значення. У 1855 році на другому поверсі лівого крила облаштували телеграф, у казематах казарми – гауптвахту, а в 1863 році – арештантську для «таємних в'язнів».

Казарми та брама із зовнішнього боку. 1910-ті рр.

У 1917–1918 роках казарми віддали Третьому понтонному батальйону, що його контролювали більшовики.

Під час окупації Києва в 1941–1943 роках у казармі квартирував підрозділ угорських військ. Від нього над арками воріт, на місці герба російської імперії, лишався угорський герб. Після звільнення Києва нішу закрили фанерною дошкою, яку зняли під час реконструкції у 2020 році. Виявлений герб Угорщини замінили на герб Києва.

Герб Києва на Микільській брамі

У 1951 році казарми передали Міністерству оборони. Згодом тут облаштували військове містечко з комендатурою Києва.

Улітку 2020 року міська влада розпочала реконструкцію Арсенальної площі. Колишні казарми перебудували під комерційні потреби. На площі замінили стару бруківку на німецький клінкер. Облаштували нові лави та енергоощадне освітлення.

Завершили реконструкцію Арсенальної площі 2021 року. На брамі відновили декор, зокрема чотири лев'ячі маскарони. У будівлі розмістили Макдональдс та інші заклади харчування. 1 вересня відбулося відкриття громадського простору на площі і світломузичного фонтану із системою динамічних форсунок, яка працювала за допомогою 56 насосів. Однак уже наступного дня після відкриття фонтан пошкодила вантажівка, що наїхала на фонтанну плитку і частково провалила її.

Урочистості з нагоди завершення реконструкції Арсенальної площі та брами. 2021 р.

Маскарон на Микільській брамі

Макдональдс у приміщенні казарми

Вежа Микільської брами. Сучасний вигляд

З іншого боку площі на перетині нинішніх вулиць Князів Острозьких та Івана Мазепи розташовано комплекс споруд нового «Арсеналу». Сюди, у нове приміщення на території Нової Печерської фортеці, у спеціально збудований головний корпус виробничих майстерень «Арсенал» було переведено 1854 року.

Стіни заводу «Арсенал». 2020-ті рр.

На той час «Арсенал» виготовляв гарматні лафети, снаряди, виконував ремонт артилерійської зброї. Завод обслуговував артилерію Печерської фортеці та укріплень, які оточували місто. До початку Першої світової війни завод мав загальноросійське стратегічне та оборонне значення, виконуючи військові замовлення на всю імперію.

За радянської влади завод зберіг свій військовий профіль, окрім того, почав виробляти цивільну продукцію: сільськогосподарське обладнання, інструменти та побутові товари різного призначення.

З 1946 року підприємство перепрофілювалося на випуск оптичних, оптико-механічних та оптико-електронних приладів. А одними з найвідоміших видів цивільної продукції була фототехніка. Фотоапарати, виготовлені арсенальцями, використовували для фотозйомок з бортів космічних кораблів серії «Восток», «Союз», місячних кораблів серій «Луна» і «Зонд», орбітальної станції «Салют». Одним із пріоритетних напрямків діяльності підприємства було виробництво високоточних приладів газу. У листопаді 2004 року за виробництво побутових лічильників газу завод «Арсенал» було нагороджено медаллю та дипломом Всеукраїнського конкурсу-виставки «Кращий вітчизняний товар року» в номінації «промислові товари для населення».

У 2009 році завод визнано банкрутом, а в його мурах відкрили ресторани, офісні та інші заклади.

Food Market у колишньому приміщенні заводу «Арсенал»

Унаслідок реорганізації створено нове підприємство – Казенне підприємство спеціального приладобудування «Арсенал» (скорочено – КП СПБ «Арсенал»), назва якого залишилася від колишнього провідного підприємства військово-промислового комплексу України.

Від початку повномасштабної війни росії проти України найглибша в світі станція метро «Асенальна» стала ще й найбезпечнішим місцем, де переховуються тисячі жителів Києва під час повітряних тривог, як і решта станцій київської підземки, яка сьогодні працює цілодобово як укриття задля гарантування безпеки та збереження життя українців.

Джерела та література

Друг, О. 2013. Вулицями старого Києва. Львів, с. 304–334.

Малаков, Д., Малакова, І. 2020. У Києві 60-х. Київ, с.164–169.

Пономаренко, Л. Площа Героїв «Арсеналу». Вечірній Київ. 1980, 21 серпня.

Ситкарева, О. та ін. 1999. Київська фортеця. Звід пам'яток історії та культури України. Київ. Кн. 1, ч. 1.

istpravda.com.ua

hmarochos.kiev.ua

Оксана Стець
старша наукова співробітниця
науково-дослідного відділу виставкової роботи
Музею історії Десятинної церкви