Таємниці небесно-блакитних стін: «золото на голубом»

Submitted by admin on Sun, 12/25/2016 - 16:39

Героєм нашої прогулянки стане старовинний особняк, розташований у самісінькому центрі Києва. Неспішно прогулюючись від Золотих воріт вулицею Ярославів вал ми опинимось на одній з найстаріших його вулиць, що вела від воріт "міста Ярослава" до Софійського собору.

Вулиця Золотоворітська відома з ХІ ст., від часу будівництва Золотих воріт. Від кінця ХVIII ст. до 30-х років ХІХ ст. вулиця разом з Володимирською та Рeйтарською входила до складу вулиці Золотої.

У ряду багатоповерхової забудови вулиці привертає до себе увагу двоповерховий особняк небесно-блакитного кольору, прикрашений багатою «золотою» ліпниною у вигляді квітів та гірлянд.

Пропоную Вам зануритися у історію цієї будівлі, та дізнатися, які таємниці приховують її старовинні стіни, як змінювалася її доля протягом століть.

На кресленні ділянки 1859 року на місці цієї будівлі зображено двоповерховий будинок священика. За статистичними даними за 1884 р., вулиця була забудована двоповeрхівками. То ж історія нашого будинку починається у другій половині ХІХ століття.

На початку 80-х pp. садиба по вулиці Золотоворітській, 6 належала священику Олександру Васильовичу Василевському. На садибі стояв двоповерховий особняк: перший поверх кам'яний, а другий – дерев'яний.

План 2-го поверху

У будинку нараховувалося 11 кімнат: чотири – на першому поверсі та сім – на другому. Василевські здавали особняк за 1440 руб. сріблом на рік, а самі мешкали у двоповерховому флігелі на першому поверсі, кімнати другого поверху також здавалися. Щорічні витрати на утримання садиби становили 683 руб. (щорічний ремонт особняка і флігеля, утримання двірника і. т. ін.). Один із синів священика – Федір Олександрович – був практикуючим лікарем-хірургом і приймав пацієнтів у себе вдома.

Однак у кінці ХІХ ст. будинок змінює своїх власників. Садибу придбав надвірний радник Євген Васильович Іваницький, який викладав латину, російську та церковно-слов'янську мови у Києво-Софійському чоловічому духовному училищі.

Іваницькі – давній українсько-польський рід. Предок їхній, Богдан із Іваниць, провів у 1341 р. князя Любарта, оточеного поляками у Володимир-Волинському, через ворожий стан. Рід Іваницьких занесений до родовідних книг Волинської, Київської, Мінської та Подільської губернії.

У 1894 р. за проектом київського техніка та архітектора А. Крауса, існуючий двоповерховий будинок було обкладено цеглою та зроблено кам'яну прибудову з боку двору. На садибі також було зведено триповерховий з підвалом флігель.

А.-Ф. Краус

Краус – відомий київський архітектор, автор численних київських прибуткових будинків у стилі неоренесанс, серед яких, наприклад, замок Ричарда Левове Серце на Андріївському узвозі.

Замок Ричарда Левове Серце

Таким чином, у 1894 році садиба Іваницького набула свого остаточного вигляду. Фасад особняка декоровано в стилі еклектики, із застосуванням елементів пізнього бароко та класицизму.

Якщо уважно придивитися, то можна побачити, що у декорі фасаду будинку серед ліпних прикрас у вигляді квітів, гірлянд та картушів присутні ініціали домовласника „Е.И." (Евгений Иваницкий), дата „1894".

 

Центр, будівлі підкреслено балконом з характерною кованою огорожею та подвійними півколонками коринфського ордера, над яким підноситься фронтончик обабіч круглого дахового вікна.

Бічні розкреповки також акцентовано півколонками та трикутними фронтонами з парапетом. У простінках другого найпишніше декорованого поверху розміщено ще ліпні прикраси у вигляді квітів гірлянд та картушів.

На фасаді будинку зроблено навіть невеликий декоративний фонтан.

Якщо ми з Вами пройдемо ліворуч з боку фасаду – побачимо парадні двері.

В’їздом до садиби Іваницьких здійснювався через ковані визерунчасті ворота, через які хазяї та гості будинку могли потрапити у затишний двір садиби. До речі споруда належить до небагатьох будівель садибного типу, що збереглися на території Старого міста.

Ким же були ті люди, які жили в будинку та визначали його долю? Син Євгена Васильовича Борис отримав ґрунтовну інженерну освіту і з часом зробив блискучу кар’єру. 1904 р. Борис Іваницький виконував обов’язки начальника управління внутрішніх водних шляхів та шосейних доріг. Згодом став товаришем міністра шляхів сполучення. Від 1907 року – сенатор, того ж року призначений товаришем головного управляючого землеустрою та землеволодіння. З 1912 р. – Борис Євгенійович присутній член Державної Ради. Під час Першої світової війни Б. Іваницький інспектував російські залізниці та був головним уповноваженим.

Б.Є. Іваницький

Плине час, змінюється життя, змінюється і Київ – місто, у центрі якого знаходиться наш особняк. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Київ стає торгівельно-промисловим центром всього Південно-Західного краю: місто переживає дві будівельні лихоманки

Будівництво будинку з химерами

тут з’являються сотні багатоповерхівок, готелів, банків.

Київ на початку ХХ ст.

У зв’язку з цим суттєво розширяється побутова сфера міста. Здача в оренду квартир, кімнат, утримання готелів, ресторанів – все це приносить значні прибутки киянам та місту. Конкуренція змушує власників таких закладів підтримувати високий рівень обслуговування. З кінця ХІХ ст. до 1917 року у місті налічувалось 112 найменувань мебльованих кімнат.

На відміну від готелів, мебльовані кімнати не належали до так званих питейних закладів, тобто в них не продавали горілчані напої, подавали лише самовар за окрему платню. Міська влада суворо стежила за станом справ у побутовій сфері, оскільки це приносило великі прибутки у міську казну. Були розроблені правила для власників таких кімнат, де регламентувалося майже все: від отримання свідоцтва на мебльовані кімнати до розмірів платні, самовар, білизну тощо. Міська влада перевіряла матеріальний, соціальний стан власника, навіть його моральне обличчя, обов’язково санітарний і протипожежний стан кімнат. Мешканці Києва витрачали на оренду житла приблизно п’яту частину від своїх прибутків, а квартири були на різний смак – від 10-кімнатних у центрі до мебльованих кутків на околицях міста.

Не став виключенням і будинок Іваницьких. В особняку мешкала родина власника, а флігель було обладнано під мебльовані кімнати. Там 49 кімнат утримувалися у зразковому порядку, і цей заклад вважався одним з кращих у Києві. Мебльовані кімнати Іваницького рекламувалися в усіх путівниках та адресних довідниках міста. Так, у виданні 1913 р. читаємо: "Якщо Ви приїхали до Києва на тривалий час, краще зупинятися у мебльованих кімнатах, де можна за 40–50 рублів на місяць мати цілком пристойну кімнату з самоваром і обідами (кімната 25–30 руб., обід 10–15 руб.)". Отже, серед кращих у центрі міста – мебльовані кімнати Іваницького.

Репутації закладу додавало ваги суспільне становище власника викладача духовного училища.

У 1900 у будинку містився дитячий садок.

На початку 1900-х років за адресою вул. Золотоворітська, 6 мешкав Бердяєв Микола Олександрович (1874–1948) – філософ-ідеаліст. У цей час дійсний член Київського літературно-артистичного товариства.

Бєрдяєв М.О.

У 1910-х рр. тут проживав Фрумін Ілля Йосипович – хірург-ортопед, член київської міської думи, есер, єврейський громадський діяч у Києві 1917 –1918 рр., секретар Київського виконавчого комітету громадських організацій від єврейських осередків. У 1919 він був ініціатором створення та директором першого у Києві ортопедичного закладу (дом Увечного ребенка), який був перетворений у 1924 році у Всеукраїнський державний дитячий ортопедичний інститут. У 1926 році на його базі була створена кафедра ортопедії та травматології Київського інституту, яку також очолював Ілля Йосипович.

Садиба барона Штейгеля, у стінах якої у 1919 р. був відкритий будинок покаліченої дитини

У бурхливі часи Українських національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. особняк неодноразово змінює своїх власників. Після 1917 року в будинку містилися різні установи. У 1918 р. мебльовані кімнати на Золотоворітській, 6 належали вже Ізраїлю Брилю та Науму Гершману.

За часів Гетьманату у флігелі містився Департамент посередніх податків, тут приймав відвідувачів товариш міністра фінансів Української держави Борис Вікентійович Матусевич.

При встановленні радянської влади до 1925 року тут було Губземуправління, далі – фінінспекція та різні установи.

У повоєнні часи у нашому будинку містилися з 1968 р – Товариство зв'язків з українцями за межами України (Товариство «Україна») та редакція газети «Вісті з України», що виходить с 1960 року на українській та англійських мовах. Нині особняк у занедбаному стані і потребує капремонту. У ньому розташовуються офісні приміщення кількох підприємств і організацій.

Шановні друзі! На цьому наша екскурсія завершується. Під час нашої прогулянки Золотоворітською вулицею ми дізналися про історію одного з її старовинних будинків, який з кінця ХІХ століття, змінювався сам, змінював господарів, серед яких були видатні люди свого часу. Блакитні стіни садиби були свідком буремних подій української історії, то ж прогулюючись біля будинку за адресою Золотоворітська, 6а, будемо пам’ятати її уроки.

Запрошуємо Вас дізнатися більше про історію Києва, яку розповідають старовинні будівлі його вулиць на сайті нашого музею у розділі «Прогулянки містом».

Категорию: