До історії виробництва мінеральних вод у Києві

Submitted by admin on Mon, 07/02/2018 - 17:05

Історія використання людством мінеральних вод для лікування (бальнеології) бере початок із часів Давньої Греції. Перші згадки про це трапляються у творах Гіппократа, Геродота, Парацельса та ін. Перші закарпатські кам’яні басейни епохи Римської імперії (Гетодакійська купальня) були розташовані на місці виходу мінеральних джерел.


 1. Давня лікійська купальня. Фото Н. Цепляєвої

У середньовіччі цілющу дію мінеральних вод пов’язували із заступництвом святих. Більшість цілющих джерел належала монастирям. Остаточно бальнеологія сформувалася в Німеччині у XVIII ст. У Європі вона набула популярності з розвитком залізничного сполучення. Заможні люди залюбки здійснювали романтичні мандрівки до джерел природних мінеральних вод: П’ятигорськ (сучасна Росія), Кисловодськ (сучасна Росія), Віші (Франція), Баден (Австрія), Спа (сучасна Бельгія) та ін. Для більшості населення таке лікування було заобрійне. Окрім цього, їздити на води в ті часи хворі могли лише за рекомендацією місцевого лікаря. Незважаючи на те, що мінеральну воду розливали в пляшки та розвозили по світу, вона досить дорого коштувала та згодом втрачала свої властивості.

І ось 1767 року англійському вченому Джозефу Прістлі (1733–1804) уперше в світі вдалося виготовити пляшку штучної газованої води. Саме за цей винахід 1772 року його було прийнято до французької Академії наук, а 1773 року нагороджено медаллю Лондонського Королівського товариства.



 2. Джозеф Прістлі. Автор Рембрандт Піл. 1801 р.

У 1770 році шведський хімік Торберн Улаф Бергман (1735–1784) винайшов сатуратор – прилад для насичення води газом. Використання цього винаходу в промисловості 1790 року започаткував швейцарець німецького походження, винахідник і підприємець Йоганн Якоб Швепп (1740–1821).



 3. Торберн Улаф Бергман. Автор Лоренц Паш Молодший.
 Друга половина XVIII cт.


 4. Йоганн Якоб Швепп. Автор невідомий. 1783 р. 

Штучні мінеральні води виготовляються розчиненням у воді певної кількості мінеральних солей, що відповідають їх вмісту в природних водах, та насиченням під тиском чистою вуглекислотою. Найбільш розповсюджені – сельтерська та содова. До складу сельтерської входить більше солей, ніж до складу содової, але в останній більше вуглекислоти.

У Києві акціонерне товариство для виготовлення штучних мінеральних вод було засновано групою підприємців 1834 року. У розвиток справи було вкладено 30 тис. рублів асигнаціями, або 8572 рублів сріблом. Засновникам вдалося отримати дозвіл імператора Миколи І на розміщення підприємства в царському палаці (Маріїнському), розташованому серед казково-мальовничого царського саду.


 5. Вид на Царський (Купецький) сад

У двох флігелях були влаштовані невеличкий готель, курзал, десяток ванн, інші процедурні приміщення. Місце приваблювало до себе вишукане товариство, популярність мінеральних вод зростала. За діяльністю і дотриманням санітарних норм подібних підприємств у ті часи прискіпливо слідкувала Міська дума.

Дане підприємство проіснувало до 1871 року, згодом його було перенесено на початок Володимирського узвозу. З часом Товариство з обмеженою відповідальністю було ліквідовано, а новий корпус, збудований за проектом Івана Антонова, орендував інженер-технолог-цукровик, меценат, підприємець Володимир Степанович Качала.


 6.

Батько орендатора – Стефан Теодорович Качала – видатна особистість в українській історії. Греко-католицький священик з Галичини, пізніше ‑ член-засновник Товариства імені Шевченка, Народного дому, товариства «Просвіта», Народної Ради, «Руського товариства педагогічного», політичний і громадський діяч, публіцист, покровитель української літератури.


 7. Володимир Качала

 8. Стефан Качала 

Силами Стефана Теодоровича 1888 року в Перемишлі відкрилася перша українська гімназія. Він є автором творів: «Що нас губить, а що нам помочи може», «Згадка за бл. п. Григорія Яхимовича – митрополита Галицької Руси», «Похід Собеського під Відень року 1683», «Коротка історія Руси».



 9.

Володимир Степанович обладнав своє підприємство паровим двигуном, значно розширив перелік лікувальних процедур та асортимент продукції. Тут можна було скуштувати кумис, кефір, лимонад, скористатися лікувальними грязями з Одеси.

У великій залі закладу штучних мінеральних вод поза лікувальним сезоном проводилися творчі заходи. Наприклад, наприкінці 1880-х – на початку 1890-х років тут проводив репетиції та концерти український хор під керівництвом Миколи Лисенка. Племінниця композитора так писала в спогадах: «На краю Царського саду, високо над Дніпром, стояла довга будівля з залою “Мінеральних вод”, так званою залою Качали. Там відбувалися проби Лисенкового хору».

Володимир Степанович 1887 року придбав у Рєпніних відомий нам сьогодні палац учених по вул. Володимирській та реконструював його за проектом Олександра Хойнацького на прохання своєї дружини Марії.



 10. Київський будинок вчених. Фото А. Чекановського

Загалом у Києві діяло 7 закладів з виробництва штучних мінеральних вод. Місця виробництва цих вод кияни називали «мінерашками». Цікавим є той факт, що «мінерашки» були популярними серед євреїв-комерсантів, оскільки з 1827 року їм було заборонено проживати в Києві, а лікування мінводами було зручним приводом для в’їзду до міста. Оскільки євреї складали більшість відвідувачів, то 1880 року в залі «мінерашок» їм було дозволено у дні релігійних свят проводити молитовні зібрання. Також «мінерашки» ставали центрами творчих зібрань та різноманітних розважальних заходів (особливо багато їх було у Купецькому (Царському) саду).

Одне з найбільш успішніших підприємств цього напряму створив на Андріївському узвозі Едуард Неметті. Ще з 1830-х років він мріяв про заснування подібного підприємства, але «Товариство» уперто тримало монополію. Едуард Григорович Неметті (1827–1885) – аптекар німецького походження, уродженець Києва, лютеранського віросповідання, статський радник, доцент кафедри фармації та фармакогнозії університету Святого Володимира, кавалер ордена Св. Станіслава другого ступеня.

Енциклопедія історії України зазначає, що він навчався в Москві та Санкт-Петербурзі, був власником склодувної мануфактури в селищі Деміївка, яка згодом перетворилася на досить великий завод. Неметті постачав готову продукцію (головним чином пляшки) для більшості харчових заводів Київської, Подільської, Волинської, Полтавської та Чернігівської губерній. Також Е.Г. Неметті був дійсним членом Товариства київських лікарів.

Цікаво, що деякий час вихователем його сина (у подальшому – відомого адвоката) був Орест Левицький, який після закінчення Полтавської духовної семінарії збирався вступати до Київської духовної семінарії, але після проживання в сім’ї Неметті вступив до університету на юридичний факультет, згодом перевівшись на історико-філологічний.


 11. Орест Левицький

Орест Іванович Левицький – визначний український історик, етнограф, письменник. Учень та послідовник В.Б. Антоновича. Член Історичного товариства імені Нестора-Літописця, Київського товариства старожитностей і мистецтв, академік УАН (з 1918 pоку). У 1919–1921 та 1922 році – президент Української (Всеукраїнської) академії наук (УАН, ВУАН).

У 1863 році Неметті придбав садибну ділянку на розі вул. Фролівської (колишня Чорна грязь) та Андріївського узвозу, 12, де проживав разом із дружиною та трьома синами. У садибі він облаштував завод з виробництва та продажу штучних мінеральних вод. Закупорювали пляшки з мінеральною водою так само, як нині закупорюють ігристі та шампанські вина. Для виробництва використовували воду з джерела на території садиби, штучно збагачену мінералами. Їі рекомендували до вживання лікарі. Така пляшечка була дорогим задоволенням. У 1870–1880-х роках завод Неметті щорічно виготовляв 870 тис. пляшок мінеральної води та 54 тис. пляшок лимонаду.

У фондах Музею історії Десятинної церкви зберігаються 2 скляні пляшки оливкового кольору. В обох пляшок відбиті вінця, а на лицьовому боці рельєфний напис, розміщений у чотири рядки: «заведеніе иск. минер. водъ Э. НЕМЕТТИ въ кіевъ». Пляшечки вироблені методом лиття в подвійну форму, про що свідчать тонкі шви на їхніх боках.



 12. Пляшки. Фото А. Чекановського

Наприкінці 1880-х років завод мінеральних вод Неметті переходить у власність відомого підприємця Фридріха Міхельсона, потім – купчихи Генріетти Бру. У 1890 році його придбав Василь Чепраков та перепрофілював у квасоварню. Дослідник сдавнього Києва Михайло Кальницький зібрав колекцію зображень забудови перетину Андріївського узвозу з вул. Фролівською кінця XIX – початку XX ст. На поштовій листівці 1870 року в лівому нижньому кутку можемо побачити трубу колишнього заводу Неметті.


 13.

На передньому плані іншої листівки вирізняються промислові будівлі заводу Неметті, за якими та ж сама труба, а в правому нижньому кутку – одноповерховий будиночок заводської лавки.


 14.

На фото 1908 року трубу теж можна побачити. На іншому боці вулиці видно будинок Булгакова, № 13 по Андріївському узвозу (або «будинок Трубецьких»).


 15. 

На світлині 1910 року бачимо в центрі маленький заводський будиночок (№ 12), за яким проглядає новий триповерховий промисловий корпус. Труби вже немає.


 16.

На фото 1920 року зсередини двору будиночок № 12 вже зазнав наслідків руйнації.


 17.

Інші споруди перехрестя Андріївського узвозу та вул. Фролівської проіснували до 1980-х років та були передані фабриці «Юність», а на місці будинку № 12 для її потреб було зведено невеличкий будинок, що ідеально вписувався в оточуючий архітектурний стиль давнього Подолу. Колоритний фасад споруди був справжньою окрасою Андріївського узвозу.


 18.

Її майстерна стилізація слугувала вдалою декорацією для зйомок у Києві кінофільму «Біла гвардія» за мотивами твору М. Булгакова.


 19.  Фото М. Люкова

Проте, на жаль, невдовзі будівля була безжально зруйнована всупереч бажанням киян.


 20.

Досі це місце в самому серці столиці залишається занедбаним, і тим самим є зайвим нагадуванням для всіх небайдужих про необхідність збереження та дбайливого ставлення до нашого історичного надбання.

Ельвіра Починок


Джерела та література

Биографический словарь профессоров и преподавателей Императорского университета Св. Владимира (1834–1884). – Киев: В типографии Императорского университета Cв. Владимира, 1884.

Доліновський В.І. Орест Левицький – археограф і джерелознавець // Архіви України. – 2014. – № 1. – С. 142–155.

Енциклопедія історії України: Т. 7. Мл–О / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін.; НАН України, Інститут історії України. – Київ: Наукова думка, 2010.

О’Коннор-Вілінська В. Лисенки й Старицькі: [спогади]. – Львів, 1936.

https://www.interesniy.kiev.ua/minerashki-po-tsarski.

http://mik-kiev.livejournal.com/83805.html.

http://mik-kiev.livejournal.com/21797.html.

https://www.retroua.com/киев/871-минеральные-воды.

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона. – Санкт-Петербург, 1890–1907.

 

Категорию: