Про епідемію морової язви в Києві у 1770–1771 роках

(з книги В.В. Ковалинського «Київські мініатюри». Київ, 2007.VI: 85–96)

 Панорама Києва. Гравюра XVIII ст.

У 1770–1771 роках у Києві спалахнулаепідемія морової язви. Доктор медицини Іоганн Лерхе був свідком цього лиха і залишив цікавий опис тогочасного міста. Цей опис повністю, без скорочень, опублікував у перекладі з німецької на російську в своїй праці Михайло Закревський «Описание Киева»: «Знамените місто Київ споруджене на березі Дніпра з Польського боку, на високих піщаних горах; положення його незручне тому, що воно складається з трьох міст.Нове і Старе місто являють важливі фортеці… Поділ, на березі Дніпра, має півтори версти завширшки...

Розповіді про морову язву в Києві були дуже різні, але найвірогідніше є те, що один купець, що прибув з Польщі наприкінці серпня в дім свій на Подолі, невдовзі захворів і помер, його рідні були першими жертвами морової язви. Багато сусідів заражувались і скоро помирали. Ніхто з медиків та хірургів, які там були, не бачили ще цього лиха людства. Вони повинні були оглядати хворих та померлих й у рапортах повідомляли, що хвороба ця є ніщо інше, як гнила гарячка з плямами та наривами. Я читав їхні свідоцтва.

Між тим морова язва на Подолі збільшувалася. Ніяких запобіжних заходів ще не здійснювали, народ мав вільне сполучення; багато які ходили й на Печерське передмістя.

Але коли лихо зробилося вже значним, то губернатор послав з госпіталю доктора Митрофанова з кількома хірургами та командою, що складалася з 50 солдатів, на Поділ і у половині вересня оточив місто. Тоді усі відкрили очі, але вже було пізно; тому що через сполучення у місті, яке було до тих пір на ринку та в церквах, міазма так вкоренилася, що не було ніякого порятунку. Народ ішов з міста через гори або через річку у ближчі села й заражував тамтешніх пожильців. На Подолі з кожним днем погіршувалося; між тим мешканці, бачачи, що їхні обійстя оточують, а померлих від язви вивозять, почали приховувати хворих, а мертвих таємно віддавати землі у дворі та в садах, або вночі від 10 до 20 трупів викидали на вулицю перед чужими дворами, щоб цим приховати заразу у власному домі.

Мало по малу хворих викривали, а хто залишився здоровим, відсилали на один з островів Дніпра до карантину, але й тут багато хто захворювали. Заражених відправляли до особливого лазарету, де усі майже вимирали, частково від того, що вони не з першого дня хвороби почали лікуватися, або, з причини великої тісноти, частолежали разом, від чого випари ще більше підсилювали отруту хвороби. Стверджують, що на Подолі до 15 листопада вже померло близько 6000 людей, але Митрофанов визначив значно меншу кількість. Більша частина померлих була з простого народу. Війт та магістратські чиновники жили на дачах…

 М. Ражен. Частина Подолу і київських гір. Фрагмент панорами
 «Фасад Старокиївської фортеці та нижнього міста Києво-Подолу з Московського боку».
 1775–1786

Коли від 5 до 15 листопада був сильний мороз, гадали, що морова язва зменшиться, але це не допомогло, тому що люди, які знаходилися у теплих кімнатах разом з хворими, також легко заражалися, як і за теплої погоди. Більша частина страждала bubonibusта petechits, а менша carbunculis; багато помирали за 24 години і без цих ознак.

У другій половині листопада кількість хворих зменшилася; від 5 січня 1771 року в Старому місті та Печерську не чутно було нічого про нових зачумлених. У лазаретах залишалася кількість хворих, з яких багато померли, але близько 800 хворих видужали, помирали більше жінки, ніж чоловіки.

Починаючи від Різдва Христового, шість тижнів стояв значний мороз, який був одним з головніших засобів знищення цієї страшної отрути. Також дуже суворо наглядали, щоб жителі свої речі та одяг розвішували, окурювали та мили. Однак не усі це робили, деякі навіть викрадали із заражених будинків речі й закопували, про що навесні стало відомо. Хоч я безперестанно був зайнятий, намагався опиратися моровій язві та знищував її й майже кожного дня оглядав заражених, я ніколи не доторкався до них, не перевірявїхнього пульсу, навпаки часто окурював свій одяг та постіль, два рази на день запалював нафту, яку я застосовував і в лазареті, й у такий спосіб залишався неушкодженим. У Софійському монастирі померло понад 50 монахів, а з півчих та прислужників понад 70. А Михайлівський монастир зостався неураженим, тому що ця обитель замкнулася і з містом не мала ніякого спілкування.

Коли морова язва почала слабнути, лікарі на раді своїй підняли питання: які заходи слід вчинити, аби морова епідемія не поновилася? Заходи ці були такі: свіжі могили скрізь, особливо у дворах і садах, покрити високим шаром землі, будинки, у яких хазяї вимерли, спалити, інші ж очищати, окурювати, пічки розбирати, двері та вікна відкривати, щоб у такий спосіб на холоді провітрювати.

На вулицях і дворах, особливо на ринку, запалювали багаття дров з дьогтем для окурювання перехожих. Попри ці заходи перестороги, багато обивателів, особливо солдати, викрадали речі із зачумлених осель і цим розповсюджували язву. Через це в Старому Києві та на Печерському передмісті в половині березня виявилася язва серед гарнізонних солдат, але вжили рішучих заходів, і кілька бідних хат і халуп спалили з усім лахміттям. Нижче Печерської фортеці, у Звіринці, селі, що належало Лаврському монастирю й лежало між горами, у глибокій долині, чума принесла велике спустошення, але при цьому багато людей видужали без усякої допомоги. Козакам було наказано оточити Звіринець, щоб з нього ніхто не міг до міста пробратися, в цьому і полягала уся допомога…

Імператриця, довідавшись, що, окрім Києва, і в інших містах виявилася морова язва, наказала Гвардійського Ізмайлівського полку майору Шипову з кількома офіцерами та нижчими чинами відправитися до Малоросії, щоб оточити усі небезпечні місця і нікого не пропускати без суворого огляду… Багато киян віддавали свої пожитки під схоронення у церкви та монастирі. Шипов велів ці речі відбирати і палити. Священики не хотіли віддавати, кажучи, що майно віддано померлими ще до мору, що речі тепер належать їм, що одяг можна вивітрювати та окурювати, але усе марно. Шипов спалив не лише речі, але й багато будинків на Подолі. Щоб покласти край переїзду через річку, він звелів човни жителів замкнути на ланцюгах і запечатати. Такі заходи треба було б запровадити губернаторові на початку небезпеки, а не дозволяти тисячами бігти з міста; тепер це було зайвим, бо на іншому боці річки проведений був кордон.

При цьому я не можу змовчати про те суєвірне глупство, яке допустив губернатор (тоді губернатором був І. Ф. Глєбов) на початку морової язви. Один військовополонений турецький офіцер об’явив йому, що він може позбавити Київ від епідемії, якщо йому повернуть волю. Цей турок написав кілька записок своєю мовою такого змісту: “Великий Мугамед! На цей раз помилуй ти Християн та врятуй їх від морової язви, заради визволення нашого з полону!” тощо. Записки ці були прив’язані до жердин і виставлені на дзвіницях у Києво-Подолі, але усе даремно. Язва більш і більш лютішала, священики скидали жердини із записками та проклинали це починання, а усі інші тлумачили це на дурний бік. Мугамед і свою Туреччину не може збавити від чуми, яка там кожного року хазяює. Втім, згаданому турку вдалося збігти, невідомо яким чином.

Під час епідемії три головні частини міста не мали ніякого сполучення, лише з незаражених обійсть могли люди виходити за білетами для купівлі їстівних припасів. Нарешті 30 березня на Старому Києві та на Подолі дозволено було вільне сполучення. Число померлих від морової язви, за даними денних рапортів, майже чотири тисячі людей, хоч деякі число це збільшують».

Красномовне свідчення про Київ часів морової язви мимоволі залишив бургомістр Київського магістрату Григорій Балабуха. 19 березня 1812 року він звернувся до київського військового губернатора М. А. Милорадовича з проханням про допомогу у зв’язку зі скрутними обставинами, що його спіткали після катастрофічної пожежі 9 липня 1811 року, коли згоріло все його майно. І почав свій рапорт Григорій Васильович з тих самих подій, що й доктор медицини Лерхе: «1770 та 1771 рр., коли лютувала в Києві морова язва, був я призначений від генерал-губернатора Воєйкова, від генерал-поручика Сіверса, а від армії генерал-майора Михайла Івановича Шипова, і діяв за повелінням тієї комісії у київських передмістях Приварці (Приорка), Коренівці (Куренівка), Сирці та інших урочищах, померлі від зарази тіла з командою, яку надало мені начальство, ховав, малюків живих від померлих матерів від сосків забирав і коштом міським виховував. Кістки християнські, які валялися у тих чи інших місцях та міських урочищах, звірами розтягнуті, відшукував з командою, яку мені надали, та закопував, чому є свідчення на приварських, сирецьких та куренівських кладовищах…» Згодом Балабуха став відомим діячем міського самоуправління, а помер через місяць після подання прохання.

Пізніше, після поворотної гарячки і тифу, які лютували 1865 року в Санкт-Петербурзі, законодавством було встановлено: «Якщо під час існування чумної зарази, жовтої гарячки, азіатської холери та деяких інших особливо небезпечних, за своєю заразливістю, хвороб хто-небудь з лікарів і чиновників, які використовувались для догляду за хворим, заразиться і помре, то сімейству його видається одноразово річний оклад жалування та визначається за таким розрахунком: за службу померлого впродовж 6 років  – з однієї третини, від 6 до 12 років –з одноїполовини, а від 12 і більше років – з повного окладу жалування. Вдові призначається половина цієї пенсії». Ці правила поширювалися і на фармацевтів.

Підготувала
завідувачка відділу виставкової роботи
Музею історії Десятинної церкви
Наталія Будзинська