Свято-Вознесенський Флорівський монастир і його подвижниці

Submitted by admin on Thu, 07/01/2021 - 22:39

Флорівський монастир – одна з кількох жіночих обителей Києва, яка, як припускають, була створена та існувала ще з епохи Середньовіччя.

Іл. 1. Флорівський монастир.
[За: kiev-pravda.kiev.ua/]

У давні часи київські жіночі обителі влаштовувалися переважно поряд із чоловічими монастирями – Києво-Печерським, Михайлівським Золотоверхим, Кирилівським. Флорівський – єдиний у Києві жіночий монастир, який перебував у приватному володінні представника білого духовенства, протоієрея Якова Гулькевича. «Дав йому держати монастир Флора і Лавра у Києві» воєвода, князь Костянтин Острозький. Сталося це тоді, коли київські землі входили до складу Великого князівства Литовського.

Яків Гулькевич згадується в документах як намісник Софії Київської та настоятель головної соборної церкви київcького Подолу – Успіння Богородиці (відомої як Богородиця Пирогоща). У «привілеї» 1566 року короля Сигізмунда ІІ Августа (перше письмове свідчення про монастир) сказано, що протопоп Яків Гулькевич «здавна і тепер у себе <…> має» Флорівський монастир. За документом, відбулося переведення володіння монастирем з пожиттєвого у спадкове.

Син Якова Гулькевича – Богуш (уперше згадується у 1574 році) – служив міським писарем, був намісником київського митрополита (1575–1589), а після смерті батька управління Флорівським монастирем перейшло до нього.

Син Богуша – Іоанн Гулькевич (уже в похилому віці) за дарчим записом від 12 травня 1642 року уступив свої права та обов’язки щодо Флорівського монастиря ігумені Агафії Гуменицькій із сестрами.

На зорі свого існування обитель розвивалася в урядовому кварталі міста. Поділ ХVI–XVII ст. був торговельно-адміністративним центром середньовічного Києва. Зовсім поряд розташовувався Житній базар, де монастир мав певні права на збір податків з міщан і свої крамниці.

Іл. 2 Житній ринок.
[За: oldkiev.top]

До середини XVII ст. Флорівська обитель територіально межувала з католицьким чоловічим домініканським монастирем Святого Миколая, який був її конкурентом в економічних справах і опонентом у справах духовних. Після закладення Петром І у Києві Печерської фортеці (1706 р.) до військового відомства відійшла земля Києво-Печерської лаври з будівлями Вознесенського жіночого монастиря. Черниці цього монастиря були переведені в Нижнє місто, в огорожу Флорівського монастиря. Проте тут їм було дуже тісно і вони не раз зверталися до влади з проханням надати їм ділянку для будівництва Нововознесенського монастиря, але безуспішно.

Наказ імператора Петра I, виданий у 1711 році, поклав початок реорганізації Флорівського монастиря. До нього було приєднано Вознесенський жіночий монастир, розташований на той час навпроти Святих воріт Лаври; йому належали великі угіддя, які перейшли до монастиря за ігуменства матері відомого українського гетьмана Івана Мазепи – Марії Магдалини.

Іл. 3 Марія Магдалина.
[За: wikipedia.org]

У 1718 році внаслідок сильної пожежі багато будівель, у тому числі й церкву Святих Флора та Лаври, було знищено, проте завдяки пожертвам парафіян все було швидко відновлено. Свято-Вознесенська церква є однією з двох найстаріших будівель обителі. Поряд розташована будівля трапезної церкви (сучасна назва – Тихвинської Богоматері). Перший ярус прямокутного храму з виступаючою поблизу південно-західного кута баштою було зведено у ХVIII ст., а другий закінчено вже на початку ХІХ ст. У 1732 році почалося будівництво дзвіниці в стилі класицизму над Святими воротами, яке проходило в кілька етапів й завершилося тільки у 1821 році.

Іл. 4 Дзвіниця Флорівського монастиря.
[За: serg-klymenko.narod.ru]

Напередодні секуляризації 1786 року у Флорівському монастирі налічувалося 184 черниці. Після проведення реформи тільки 71 монахиню включили в штат. Тенденція до зменшення числа монастирів і ченців зберігалася ще тривалий час, що значно ускладнило прийом нових послушниць до обителі.

У 1811 році сильна пожежа охопила весь Поділ, полум'я досягло й Свято-Вознесенського Флорівського монастиря. Розпочався тривалий процес відновлення. Було реконструйовано Вознесенську та Трапезну церкви. Крім того, трохи на захід від церкви Святих Флора та Лавра у 1824 році було побудовано класичну церкву-ротонду в ім'я Воскресіння Христового. У 1844 році відбулося освячення кам'яного храму на честь Казанської ікони Божої Матері, який за радянських часів було перебудовано під фабрику. У 1835 році у власність Свято-Вознесенського Флорівського монастиря було передано гору Киселівка, де було влаштовано монастирський цвинтар, на якому в 1857 році побудували Троїцьку церкву.

Перша назва цієї гори – Замкова. Спочатку ця територія була міською цитаделлю, де був розташований двір київського воєводи, а після спалення замку, де жив голова польської адміністрації Адам Кисіль, ім'ям якого згодом і було названо гору, вона спорожніла. Крім церкви, тут заснували ще й чернече кладовище, яке функціонувало і як громадянське аж до 1960 року. На сьогоднішній день від Троїцької церкви залишився тільки фундамент. Флорівську церкву на території монастиря було перейменовано на церкву Святого Миколая Мирлікійського. У 1870 році на території монастиря відкрито школу для дівчаток із незаможних родин. До кінця ХІХ ст. тут було організовано ще богодільню та лікарню.

Храм Святого Вознесіння було завершено ще 1732 року.

Іл. 5 Свято-Вознесенська церква.
[За: tropic.od.ua]

Флорівський монастир, як і багато інших святих місць, було закрито у 1929 році, а відродження його почалося в 1941 році. Черниці використовували дозвіл нацистських окупантів на відкриття храмів (воно було дано, щоб завоювати симпатії населення), однак постійно ризикували життям. Коли київські підпільники таємно вивели в монастир виснажених дітей із закритого притулку, влаштованого нацистами по-сусідству, черниці опікувалися малюками, допомагали їм одужувати. Після війни деякі з врятованих дітей приїжджали в обитель, щоб подякувати за дароване їм життя. Залишаючи місто, нацисти намагалися видворити черниць з монастиря, який у дні боїв за Київ потрапив у «зону відселення», однак вони ховалися й переховували інших киян. Переживши воєнні роки, монастир вистояв та радо приймав парафіян. Флорівська обитель прославилася ще й тим, що, за переказами, тут сталося диво. Після молитви перед іконою Божої Матері «Призри на смиренність» від глухоти одужала дівчинка. Протягом багатьох років схимонахиня Феодора, до якої реліквія перейшла від священика Введенської обителі Бориса Красницького, таємно зберігала її у себе в келії, а в 1992 році передала ікону в дар Свято-Введенському монастирю.

У галереї історичних портретів серед черниць Флорівського монастиря особливе місце займає схимонахиня Нектарія (у миру – княгиня Наталія Долгорукова, донька графа Бориса Шереметєва).

Іл. 6. Наталія Долгорукова.
[За: wikipedia.org]

У 2014 році виповнилося 300 років від дня її народження (17.01.1714 – 03.07.1771). Земне життя княгині розділене на світський та чернечий періоди. Перший – більше відомий переважно завдяки її власним записам, другий – менше. Княгиня зіграла велику роль в історії Флорівського монастиря. Так, схимонахині Нектарії разом з ігуменею Феодорою Сморжевською довго вдавалося утримувати монастир у прямому підпорядкуванні печерському архімандриту, незважаючи на неодноразові спроби перевести його у відомство Києво-Подільської протопопії. Записки Наталії Долгорукової є рідкісним писемним джерелом, що являє собою відверту розповідь про події, які спричинили добровільне полишення нею світу і прихід у монастир на 44-му році життя. Починаючи з молодих років, на її долю випало багато лиха. Наталія Шереметєва в миру, ще будучи 15-річною дівчиною, щиро покохала фаворита імператора Петра ІІ, князя Івана Долгорукова. 24 грудня 1729 року відбулися заручини. 5 квітня 1730 року святкували весілля. А через чотири дні за наказом нової імператриці Анни Іоанівни князя Івана Олексійовича Долгорукого, звинуваченого в державній зраді і змові проти імператриці, було відправлено у заслання в Сибір разом з родиною. Там Наталія Долгорукова народила двох синів. А вже 8 листопада 1739 року, після тривалих нелюдських катувань, Івана Долгорукова разом із двома рідними дядьками (Сергієм Григоровичем та Іваном Григоровичем Долгоруковими) і одним двоюрідним (Василем Лукичем Долгоруковим) було страчено. Після цього княгиня Долгорукова змогла повернутися із синами до Москви. А наприкінці березня 1757 року переїхала до Києва у Флорівський монастир. Разом із нею прибули представниці кількох знатних родів: Афанасія Горчакова і Калісфена Милославська, Феодора Сморжевська і Юстинія Тодорська, Августа Апраксіна й Анастасія Соковніна. На той час монастир перебував у досить занедбаному стані. Невеликі будинки під Киселівкою щовесни стояли у воді, а старі споруди засипало землею, яка сповзала з гори. Замість очікуваного спокою княгиня Долгорукова, маючи вже досвід організації будівельних робіт, взялася своїм коштом зводити першу цегляну стіну навколо Флорівського монастиря. 15 липня 1757 року було закінчено будівництво дерев’яної церкви Воскресіння Господнього в глибині подвір’я, біля самого підніжжя Киселівки, із дзвіницею і келіями княгині Долгорукової. Одночасно з виконанням цього проекту Нектарія відновила в трапезній церкві, на другому поверсі, престол в ім’я святих мучеників Флора і Лавра, який був відсутній у монастирі з 1718 року. Цього ж, 1757, року митрополит Тимофій здійснив постриг княгині Долгорукової з ім’ям Нектарія. Опікувалася княгиня і долею Десятинної церкви, будівництво якої у 1640-х роках розпочав митрополит Петро Могила на місці давньоруської церкви Богородиці Десятинної, зруйнованої 1240 року ордою хана Батия. У 1758 році Десятинна церква була вже дуже старою і потребувала ремонту. Його провели коштом і під наглядом черниці Флорівського монастиря Нектарії. Була закладена тріщина у вівтарній стіні і зроблені фасадні роботи.

У березні 1767 року княгиня Наталія Борисівна Долгорукова прийняла велику схиму з тим самим ім’ям Нектарії – це найвищий ступінь чернецтва. Схимонахиня Нектарія Долгорукова прожила в Київському Флорівському монастирі 14 років, померла в 1771 році. Похована була біля західних дверей Успенського собору Києво-Печерської лаври, поряд з молодшим сином Дмитром.

У 1753–1760 роках ігуменею монастиря була Іустина (Тодорська) – донька козака Ф. Тодорського і сестра відомого лінгвіста, архієпископа Псковського Симеона (Тодорського). Вона домоглася затвердження за обителлю прав на всі маєтки та угіддя (села Ходосівка, Великі та Малі Дмитровичі, Вишеньки, Бугаївка, Ханбеківка, Русанівка, Сеньківка, Пласке та Липецький хутір).

Близько 1760 року в монастирі прийняла чернечий постриг подвижниця Олександра (Мельгунова), яка у видінні одержала вказівку Божої Матері заснувати Серафимо-Дивеївську обитель – четвертий у Російській імперії уділ Пречистої на землі.

На початку XIX ст. в обителі прийняла постриг і дев’ять років служила блаженна Ірина Зеленогорська (Лазарева, † 22 квітня 1843 р.) – духовна донька преподобного Серафима Саровського, що стала за його благословення засновницею жіночого монастиря на честь ікони Спаса Нерукотворного в Зелених горах Нижньогородської губернії.

На початку ХІХ ст. черницею монастиря стала грузинська цариця Марія, ув'язнена сюди її чоловіком, великим російським сановником – генерал-лейтенантом О. Рахмановим.

У 1811 (або 1812) – 1832 роках ігуменею була Смарагда (Норова; 1755–1832). Відновила монастир після спустошливої пожежі 1811 року завдяки великим державним коштам, пожертвуванням власним і графині А. Чернишової. Ігуменя написала книгу «Побожні християнські істини», що витримала кілька видань.

Подвижницею благочестя була флорівська пострижениця (з 1856 р.) та ігуменя (з 1865 р.) Парфенія (світське ім'я – Адабаш Аполлінарія Олександрівна; 1808–1881) – духовна донька і перший біограф преподобного Парфенія Київського – ієросхимонаха Києво-Печерської лаври, духовна поетеса, авторка служби святим Кирилу і Мефодію, схваленої Святійшим Синодом. У 1877 році вона відкрила при обителі притулок для дівчат-сиріт і заснувала училище на 55 учениць, де викладала, організувала монастирський хор. Заповіла обителі все своє майно.

У 2009 році до лику святих Київської єпархії постановою Священного синоду УПЦ зарахована подвижниця Флорівського монастиря черниця Олена (у миру – Катерина Бахтєєва). Олена Флорівська (1756–1834) ще в юні роки вирішила присвятити себе чернечому служінню, а вдалося їй стати послушницею Флорівського монастиря тільки після 60 років. Після смерті батька в 1806 році Катерина вперше приїхала з Воронезької губернії і оселилася в Києво-Флорівському монастирі. Але після страшної пожежі 1811 року змушена була повернутися додому, проте в 1871 році вона знову повернулась у монастир та була пострижена в черниці з ім’ям Олена. Померла 23 березня 1834 року.

Іл. 7. Олена Флорівська.
[За: rodovid.org]

На сьогоднішній день кожен турист, який приїжджає до Києва, не кажучи вже про прочан, намагається відвідати Свято-Вознесенський Флорівський монастир, щоб на власні очі побачити його архітектурну красу, відчути духовну атмосферу святої обителі.


Джерела та література

Ковалинський В.,2011 Київські мініатюри. Купола, кн. 9, 470‑535.

Вортман Д. Я., 2007. Київський Свято-Вознесенський монастир. Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій та ін.; Інститут історії України НАН України. Київ: Наукова думка, 4: Ка‑Ком, 266‑528.

ukrainaincognita.com

wikipedia.org

hotels24.ua

kyiv-heritage-guide.com


Оксана Стець
старший науковий співробітник
Науково-дослідного відділу виставкової роботи
Музею історії Десятинної церкви

Категорию: