«Світ ловив мене, та не спіймав»

Подивись на рід людський. Він же є книгою,

книга є чорною, яка вміщує різні біди,

наче хвилі, що безперервно повстають на море.

Читай її завжди і повчайся, так ніби з високої гавані на шалений океан споглядай і бався.

Г. С. Сковорода

Шановний наш віртуальний мандрівнику, сьогодні ми змінимо формат нашої «подорожі»: залишимо галасливі вулиці та будинки нашого прекрасного міста, його алеї та сквери, а «зануримося» в романтику старого Подолу. Уже декілька років у музейній практиці та екскурсійній діяльності практикують проведення заходів, що має назву «повільний музей».

Спробуємо і ми з вами зосередитися тільки на одному об’єкті.

Перегортаючи сторінки історії людства, ми знайдемо в них імена багатьох наших співвітчизників. З упевненістю можна сказати, що їх особистості, як яскраві зірки, сяють у всіх галузях вивчення процесу світорозуміння. Поезія і наука, живопис і технічні дослідження, література і сценічне мистецтво… Немає сенсу все перераховувати. Але, без сумніву, один з перших рядків на цих сторінках серед знаменитих українців займає видатний український просвітитель і мислитель, дослідник історичного минулого нашої держави, філософ, поет і композитор, котрий блискуче грав на скрипці, флейті, бандурі, цимбалах і сопілці, створював музичні твори на власні вірші, людина універсальних знань і здібностей, полум'яний захисник інтересів знедоленого народу.

«Світ ловив мене, та не спіймав». Цю дивну епітафію на надгробному камені мислителя і філософа можна зрозуміти, лише скрупульозно вивчивши його життєвий шлях, лише детально ознайомившись із його філософськими поглядами.

Хто ж ця особистість, про кого піде розповідь і яка це була людина?

Наш сьогоднішній герой ‑ Григорій Савич Сковорода.

Григорій Савич Сковорода ще за життя став легендою, але й досі образ його овіяний таємницями, припущеннями та домислами. Нескінченно правий був М. Костомаров, написавши, що «мало можна вказати таких народних постатей, якою був Сковорода і яку би так пам'ятав і поважав народ. На всьому обширі від Острогозька до Києва, у багатьох будинках висять його портрети. Його мандрівне життя є предметом оповідань і легенд».

У багатьох містах нашої країни встановлені пам'ятники мислителю і філософу, і про них ми сьогодні дізнаємось. Але зараз прийшли ми на Поділ, на Контрактову площу, де, без перебільшення, височіє фігура Григорія Савича.

Зробивши пам'ятний знімок, ми сядемо на одну з численних лавиць і поговоримо про досить непросту і загадкову особистість – Григорія Сковороду, який був і залишиться нашим першим учителем істини.

«Зі всіх втрат – втрата часу найтяжча». Цьому принципу впродовж всіх 72-х років і слідував герой нашої розповіді. З раннього дитинства, коли маленький Гриць, сидячи під вербою і граючи на сопілці, подарованій йому старим кобзарем, і до самої смерті в будинку дворянина А. І. Ковалівського, філософ і мислитель спостерігав за навколишнім світом, аналізував, зіставляв, писав і навчав, навчав тому, що в природі – краса і гармонія, а в суспільстві – несправедливість, і щоб змінити макросвіт (те що нас оточує), потрібно кожному змінити мікросвіт (тобто, самого себе): пізнавай себе, а пізнавши – удосконалюй.

Усі роки свого життя – і дитинство, і навчання в Києво-Могилянській академії, і в період проживання в Санкт-Петербурзі, і під час перебування за кордоном, великий філософ навчав і доводив, що людина не може бути щасливою, якщо йде проти своєї природи. А веління природи – це веління Бога в людині.

Не зважаючи на те, що про Г. С. Сковороду багато написано і багато сказано, але до цього часу дослідники його життя і творчості відзначали й відзначають, що в його біографії є багато маловідомих, а то й зовсім невідомих сторінок. До таких можна віднести і роки перебування в Києво-Могилянській академії, і роки «співецької служби» при імператорському палаці, і роки подорожі по Європі. Але не менший інтерес у дослідників викликає факт його приналежності до «малоземельного козацтва», тобто відомості про його батьків. Читаємо в реєстрі співців-альтистів: «№ 7 – Григорій Савельєв Сковорода родом з Чорнух Лубенського полку». На цей момент батька Григорія вже не було в живих, а була записана його мати, але… Учень Г. Сковороди Ковалинський як перший біограф Сковороди у своїй ґрунтовній праці, вказує, що Григорій Савич належав до стану «малоземельних козаків». Проте тоді не зрозумілий запис про його матір у роки відправки Григорія в Санкт-Петербург: «Пелагея Степанівна Шангиреївна» Рід Шангиреїв відомий ще із ХVII століття, а якщо це так, то дід Григорія, Стефан Шангирей, мав за плечима багату бойову біографію, і сумнівно, що він, «на ганьбу роду своєму і на сміх всій козацькій старшині», видав свою доньку Пелагею за першого зустрічного «простого» козака.

Родовід Сковороди і до цього дня є загадкою. Де той ключ, що залишив нам мудрець? Можливо, що в тій історичній ситуації, що склалася на той момент, коли настав захід епохи Гетьманства, коли Запорізька Січ була розгромлена, а сила, гордість і надія України – гетьманські полки – розформовані, і варто було стати «сином простого малоземельного козака», зберігаючи таємницю свого походження? І чи не тому Григорій Савич просив написати на його могильній плиті «Світ ловив мене, та не спіймав»?

У багатьох народів, у багатьох країнах людей, подібних до Сковороди, з любов'ю і повагою називають подвижниками, вони життєрадісні і допитливі, у них широке коло інтересів, їм не чужа і філософія древніх народів, і народна мудрість, і просвіта.

Отже, у зимовий грудневий день 1722 року в Чорнухах, невеликому селі на Полтавщині, у сім'ї малоземельного козака народився хлопчик, якого хрестили з ім'ям Григорій.

Роки йшли, доля за природний розум, допитливість і бажання вчитися дарувала Грицьку чуйного і доброго вчителя – дяка-скрипаля. Його перший учитель навчив підлітка письму і нотній грамоті, підготував до вступу в Києво-Могилянську академію, а завдяки прекрасному голосу, Сковорода став першим співцем у церковному хорі.

У 1738 році Григорій Савич був прийнятий у Києво-Могилянську академію, де, за відгуками його сучасників-викладачів, був одним з найбільш тямущих студентів. Його ретельний підхід до навчання, старанність, а головне чесність, сприяли тому, що з часом він став, хоч і неординарним, проте улюбленим учителем студентів. У ці роки Сковорода викладає стародавні мови, освоює самостійно математику, географію та економіку, а головне – він прививає своїм студентам етичні норми, яких сам дотримувався, девізом яких було: учив, як сам жив, а жив, як сам учив. Підсумком цієї роботи стала перша філософська праця Сковороди – підручник з етики. Основа цієї праці базувалася на особистій думці Григорія Савича про те, що ледарство – найбільший людський недолік.

У 1742 році сталий устрій життя різко змінився – Григорій Сковорода переїжджає до Петербурга і стає співаком у Придворній капелі. Його чудовий бас, майстерна гра на флейті, скрипці, цимбалах, бандурі й сопілці, як і талант композитора та поета, не залишають байдужою розпещену петербурзьку еліту. У 1744 році Сковорода вирішує продовжити навчання в Київській академії.

Рік 1750 приніс невтомному мандрівнику нові враження від поїздки у складі російської місії до Словаччини, Польщі іта Угорщини. У період перебування в Будапешті, Відні й Братиславі він зміг не лише прослухати лекції багатьох знаменитих професорів, але й, володіючи багатьма мовами, вступав у полемічні суперечки. Багато часу проводив у бібліотеках, де вивчав філософські праці.

У 1753 році, повернувшись з Європи, Сковорода, викладаючи поетику в Переяславському колегіумі, пише для студентів курс поетики «Размышления о поэзии и руководство к мастерству оной». Та вже в 1754 році на п'ять років селиться в селі Коврай на Переяславщині, де працює у поміщика Степана Томари домашнім учителем. Цей період життя Григорія Савича наповнений віршами: велика частина «Саду божественних пісень» написана саме в цьому селі.

1760 рік… Харківський колегіум: викладання поетики й етики з використанням матеріалу власних лекцій-проповідей з курсу етики, а найголовніше – написання «Байки Езопа» в україномовному й латинському варіантах.

Але душа філософа бажала подорожей і нових вражень. Практично з 1769 року життя Сковороди – це життя, а точніше спосіб життя, мандрівника, необтяженого і такого, що відкидає будь-які посади й чини. Він не хотів бути серед «стовпів неотесаних» на цьому «Господньому Світі», і нікому ні за почесті, ні за кар'єру не вдалося купити розум, честь і свободу філософа, адже, як казав сам Сковорода: «Мені моя сопілка і вівця дорожчі за царський вінець». Григорій Савич, відторгнутий і незрозумілий, званий і гнаний, вибравши дорогу мандруючого філософа, побував у багатьох містах і селах України, проповідуючи свої ідеї і світогляд. Усе його подальше життя ще більше було пов'язане з народом, з  його ідеалами і прагненнями. Він казав: «Мій жереб з голяками».

Можна з упевненістю сказати, що знайдеться небагато фахівців або шанувальників, які розкажуть про всі творіння мислителя і філософа, а ми це за мету і не ставимо. Утім, перш ніж продовжити нашу розповідь, пригадаємо ті праці Сковороди – композитора, поета, байкаря і філософа, які є, без перебільшення, нашою спадщиною, дорогим надбанням української національної і світової культури: поетична книга «Сад божественних пісень», збірка морально-повчальних притч «Байки харківські», філософські трактати «Убогий Жайворонок», «Вдячний Єродій».

Своїми поглядами на устрій суспільства, на взаємостосунки людей, мріями про суспільство, де всі рівні без «рабського ярма», «важкої роботи», і нічого «золотожадібного», Григорій Сковорода завжди дивував своїх сучасників, але понад усе він здивував своєю кончиною. Лише уявіть, що людина в 72 роки від народження пішки проходить більше трьохсот кілометрів в Орловщину, проходить з однією метою – побачити приятеля й учня Михайла Ковалинського і передати йому рукописи своїх творів.

Уже по дорозі назад, як завжди життєрадісний і балакучий, зупинився в будинку села Пан-Іванівка, де біля краю дороги став копати яму. «Та копаю собі могилу, бо прийшов мій час», так він відповідав на запитання друзів. Після того, як гості роз'їхалися, Сковорода в чистій білизні ліг на лавку і заснув навіки.

Наша історія про життєву, непросту дорогу філософа підійшла до кінця, але ще не закінчена розповідь. Давайте трохи поговоримо про те, що є надбанням української національної і світової культури – про спадщину композитора, поета, байкаря і філософа Григорія Савича Сковороди. «Помандруємо» по містах і селах, відкриємо двері шкіл та установ і поглянемо, як у нас шанують і пам'ятають гуманіста української землі.

Сама особистість композитора, поета, байкаря і філософа Григорія Савича Сковороди і його спадщина – надбання нашої культури. Тому в країні широко святкуються ювілеї мандруючого філософа, його ім'ям названі вулиці, школи, установи освіти й культури, село Пан-Іванівка перейменовано в Сковородинівку, там відкритий меморіальний музей.

У багатьох містах споруджені оригінальні пам'ятники на його честь, про нього написано немало книг і статей (поеми П. Куліша «Григорій Сковорода» і П. Тичини «Сковорода», повість Т. Шевченка «Близнюки», поезії А. Малишка, М. Вінграновського, І. Драча та інших).

На кіностудії ім. О. Довженка знято художній фільм «Григорій Сковорода».

«Все мине, але любов після всього залишається». Як, і, головне, хто зміг би передати неповторний образ Г. Сковороди нащадкам, як і хто зміг би в камені або бронзі з'єднати воєдино велич філософа і мислителя, вчителя і наставника, борця і вигнанця? Лише особистість, настільки ж геніальна. І такою особистістю був Іван Петрович Кавалерідзе (1887–1978) – український скульптор, кінорежисер і драматург, що отримав солідну

освіту в Київському художньому училищі,у Петербурзькій академії мистецтв і приватній художній студії Н. Аронса в Парижі. Роки навчання збагатили скульптора знаннями з європейської культури, допомогли опанувати модерністські течії в скульптурі. На початку ХХ століття він був відомий у творчому світі як автор пам'ятників княгині Ользі в Києві (1911), Т. Шевченку в Ромнах (1918).

          Ішов 1922 рік. Наближалася знаменна дата – 200-ліття з дня народження великого земляка, філософа-просвітителя Г.С. Сковороди. Лохвичани (Лохвиця – населений пункт у Полтавській області) готувалися до його ювілею. За ініціативою повітвиконкому була створена ювілейна комісія, яка звернулася до державних, кооперативних, приватних установ, до всіх громадян з тим, щоб гідно відсвяткувати ювілей філософа. У зверненні комісії підкреслювалося, що її заходи спрямовані на те, щоб «спільно побудувати пам'ятник, музей, бібліотеку, які поширюватимуть знання серед темних народних мас, про що турбувався Сковорода». Ювілейна комісія повіту оголосила конкурс на створення проекту пам'ятника Г. Сковороді.

Дізнавшись про лохвицький конкурс на створення пам'ятника Г. Сковороді, Іван Кавалерідзе вирішив взяти участь у ньому, запропонував комісії свій проект статуарної скульптури народного вчителя, отримав згоду комісії і виграв конкурс на право створення пам'ятника.

А відкриття пам'ятника Григорію Савичу Сковороді в Києві припало на 1 березня 1977 року. Його творцеві, скульптору І. П. Кавалерідзе, одному з видатних майстрів, генію минулого століття, талант якого не знав кордонів, неоднозначній особистості, філософу у творчості, мислителю від мистецтва, «українському Мікеланджело» було близько дев'яноста років, коли він завершив роботу над бронзовим Сковородою.

За задумом скульптора, Сковорода повинен був з'явитися на порозі Києво-Могилянської академії босим. Проте влада порахувала недопустимим подібне зображення філософа, тому його взули в постоли. Спочатку у філософа під пахвою була Біблія, а на шиї хрестик. Але незадовго до відкриття книга «перетворилася» на сумку, а хрестик був зрізаний. Кажуть, якщо уважно придивитися до пам'ятника, то на місці, де був хрестик, досі видно нерівності.

Пам'ятник Григорію Савичу є своєрідною візитівкою Контрактової площі, а студенти Києво-Могилянської академії в день заснування закладу, 14 жовтня, за традицією миють пам'ятник Г. Сковороді. Вважають, що найважливіше – потерти голову, бо це приносить успіх на всіх сесіях. А в день вручення дипломів на голову Сковороді одягають бонет – чорну шапочку випускників.

Вдячні кияни увічнили пам'ять про І. П. Кавалерідзе, відкривши меморіальний будинок-музей на Андріївському узвозі, 21.

На цьому можна було б і завершити нашу зустріч у «повільному музеї», але ми вам хочемо запропонувати не то вікторину, не то тест на знання пам'ятних місць наших, і не лише наших, міст. Нижче приведені фотографії пам'ятників, присвячених Сковороді, але без вказівки міст.

Спробуйте свої сили, а ми вам бажаємо успіхів і сподіваємося знову зустрітися на вулицях нашого давнього і вічно молодого міста.

Джерела та література

Махновець, Л. Григорій Сковорода. Біографія. Київ, 1972.

Шевчук, В. Ідея простоти в елітарному світогляді Г. Сковороди. Україна: Наука і культура. Київ, 1993. № 26–27.

Драч, І., Кримський, С., Попович, М. Григорій Сковорода: Біографічна повість. Київ, 1984.

Володимир Мєщєряков
провідний науковий співробітник
сектору освітньої роботи МІДЦ

Тетяна Мєщєрякова
провідний лектор
сектору освітньої роботи МІДЦ