Один з найстаріших житлових будинків нашої столиці

Submitted by admin on Thu, 06/08/2023 - 14:45

На затишному подвір’ї Подолу на Контрактовій площі, 7, оточений новобудовами, сховався один із найстаріших житлових будинків Києва.

На першій світлині можемо бачити, що за радянських часів Контрактова площа носила назву «Красная».

У цьому будинку впродовж 132 років (!) проживало сім поколінь родини Нечаєвих. Його фундамент заклали ще в 1760 році та звели перший поверх, а другий поверх було збудовано аж через 100 років. Спочатку будинок був дерев’яний, а потім уже добудували з каменю (1798 рік). На Подолі було кілька великих пожеж, з найжахливішими наслідками – у 1811 році. Тоді згорів увесь Поділ, забудова якого майже повністю була дерев'яною. Будинок встояв, бо був кам'яним, хоча в ньому обвалилося перекриття. Відбудовою на Подолі тоді керував перший міський архітектор Києва Андрій Меленський.

У той час нижнє місто повністю перепланували, і особняк виявився в глибині Контрактової площі. Це допомогло йому вистояти й вижити. Безпосередньо цей будинок у стилі класицизму будував архітектор Михайло Іконніков, серед робіт якого можемо бачити також Лук’янівську в’язницю (Лук’янівський тюремний замок).

М. Іконніков

Лук’янівська в’язниця (Лук’янівський тюремний замок)

Першим власником садиби був Леонтій Вишневський, син козацького полковника Федора Вишневського. З часом Ф. Вишневський дослужився до генерала, нажив статків і став впливовою особою. А в 1765 році його син успадкував ділянку землі з одноповерховим дерев'яним будинком на Подолі. Розповідають, що домашнім учителем дітей Л. Вишневського був Григорій Сковорода.

Г. Сковорода

У 1860 році господинею садиби стала онука Вишневського Марія Юхимівна Ружковська. Будинок перебудували на кам'яний, і в такому вигляді він зберігся до сьогоднішніх днів. Прадід нинішнього господаря – купець-старовір Максим Федорович Нечаєв, купив домогосподарство з виходом на церкву та Гостинний двір у 1891 році.

М. Нечаєв

Розрахувався за будинок Нечаєв лише в 1917 році. Він був батьком тринадцяти дітей. На подвір'ї садиби випікали фірмові «нечаївські» пряники, відомі далеко за межами Києва. Під час київських контрактових ярмарків купець мав на площі свій прилавок.

Ярмарок

Торгова лавка Нечаєвих

Пряники, які зараз печуть на майстер-класах у будинку Нечаєвих

Ось який вигляд мала реклама в ті часи:

Ласощі Нечаєва були відомими далеко за межами Києва. За кілька тижнів Київських контрактів чоловік заключав договори на постачання близько 600 пудів солодощів (9 840 кг). Коли Максим Федорович помер, його справу продовжили дружина та старший син. Вони навіть відкрили магазин на Хрещатику.

Утім, на жаль, так було лише до приходу радянської влади.

Під час Першої світової війни підприємство закрили. Радянські спецслужби теж не оминули своєю увагою родину Нечаєвих. Дев’ятьох членів родини розстріляли. Решті, щоб уціліти, довелося тікати. Моторошна тиша запанувала в колись гостинному галасливому домі.

У часи Голодомору родина Нечаєвих рятувала від смерті близько п’ятдесяти містян, які приходили до їх садиби.

У 1962 році будинок націоналізували і зробили з нього комунальну квартиру. Там мешкало 27 осіб у п’яти квартирах. Сім’ї господарів виділили лише одну кімнату на другому поверсі.

У роки незалежності Костянтин Малєєв, прямий нащадок Максима Нечаєва, зумів не лише повернути своїй родині будинок, але й домігся для нього статус пам`ятки архітектури.

Костянтин Малєєв, нинішній господар будинку

Батько Костянтина, Сергій Малєєв, походить із сім'ї кадрових військових – його тато був військовим хірургом. Певний час сім'я жила на Куренівці, де Сергій і потоваришував із сусідкою Інною. У 1941 році батька евакуювали зі шпиталем до Тамбова, де Сергій допомагав санітарам. У 1945 році він став сином полку, після війни вступив до Оренбурзького льотного училища, але в 1947 році за доносом був арештований. Шість років провів у таборі в Казахстані. Додому повертався через Київ, зайшов на Поділ і випадково зустрів тітку Інни, яка якимось дивом упізнала його та запросила в гості. Невдовзі Сергій запропонував Інні одружитися, дівчина дала згоду, незважаючи на його минуле. Тоді вони ще не знали, що разом подолають дорогу, завдовжки в життя.

На той час Сергій зі своїм таборовим минулим, навіть маючи блискучу домашню освіту, не міг офіційно працювати в Києві, тому перебивався підробітками. Одного разу він склив вікна місцевому пану «з колишніх». Дружина пана попередила французькою, щоб той стежив за робітником і не переплачував, на що Сергій відповів також французькою: «Мадам, більше, ніж на пляшку горілки, не візьму».

До реабілітації його не прописували, а Київський університет та аспірантуру він закінчив заочно.

Ось така історія кохання та несправедливості…

Костянтин Сергійович народився 1954-го. Одружився з донькою батькового товариша по табору, чорнобривою молдаванкою. Велика родина збиралася на свята в подільському дворику.

Тепер, як уже зазначалося, двоповерхова зелена будівля під червоним дахом має статус пам'ятника архітектури та охороняється державою.

У залі першого поверху зберігся камін ХІХ ст., біля якого проводять затишні вечори.

Сюди приводять екскурсантів, тут відбуваються лекції та творчі зустрічі. На першому поверсі будинку збереглися красиві склепіння XVIII ст., багато старовинних меблів: етажерка, комод, стілець та ін.

Можемо також побачити годинник столітньої давності, виготовлений у Європі. Товсті стіни (понад 1 м) узимку зберігають тепло в оселі, а влітку – прохолоду.