Тиха прогулянка в старовину (оселя архистратига Михайла)

Минуле не бездоганне        
 
й дорікати йому безглуздо,
 
а ось вивчати корисно.       

Ми знову з вами, наші віртуальні мандрівники, відкриваємо пожовклі сторінки книги багатовічного літопису нашого міста. Щоразу, коли ми пропонуємо черговий маршрут, ми мимоволі замислюємося, що дасть вам ця «подорож» і чи буде потім у вас бажання відвідати те чи інше місце, щоб на власні очі побачити те, про що прочитали на нашому сайті. Маємо надію, що саме так і буде.

Не завжди, коли у нас вихідний день, ми прагнемо до шумних, людних місць нашої столиці, іноді саме тиша прекрасних куточків приваблюють нас найбільше. Отож, сьогодні ми пропонуємо вам зануритися в атмосферу тиші, в атмосферу минулого та роздумів.

Кручі сивого Дніпра, який спокійно несе свої води, завжди приваблювали поетів і мислителів, митців і фотографів справжньою красою і неповторністю.

Але ми почнемо нашу чергову «прогулянку» не з кручі Дніпра, а з центрального входу до Національного ботанічного саду ім. М. М. Гришка.

Пройшовши тінистими алеями саду, поблизу безлічі клумб, вдихнувши аромат квітучого бузку,

ми з вами підійдемо до святої брами Видубицького Михайлівського чоловічого монастиря Православної церкви України, чи, як колись його називали, Видубицького Михайлівського Чудовського Всеволожа чоловічого другокласного монастиря.

Стародавня обитель розташовується сьогодні на території, яка в давнину була прихована густим лісом, що розрісся в усі напрямки. На всьому неозорому просторі лісу мешкало безліч різних тварин. Це були мисливські угіддя князів, а місцевість називалася «Звіринець».

У 70-х роках ХІ ст. князь Всеволод Ярославович, син Ярослава Мудрого, заснував тут монастир, який згодом став родинним, вотчинним монастирем Мономаховичів.

Напевно, у нашій країні знайдеться небагато міст, подібних до нашого міста, історія яких була б повністю переплетена з переказів і легенд. І історія Видубицького монастиря в літопису нашого міста не стала винятком.

Друга половина Х ст.: християнство поступово відвойовує не лише розуми, але й територію, яка раніше була язичницькою.

Згідно з легендою, язичники довго йшли за дерев'яним ідолом Перуном і вигукували: «Видуби» або «Видибай». І саме в цій місцевості, яка пізніше отримала назву «Видубичі», Перун з'явився на поверхню.

«Вверженный же оный болван в Днепр поплынул вниз; о неверии людье, идуще брегом, плакаху и зваху, глоголюще: “Выдыбай, наш господару Боже, выдыбай”. Идол же дай выдыбал или выплыл тамо на берег, идеже ныне монастырь Выдубецкий. И нарекоша место оно Выдыбичи, потом Выдубичи».

Під час наших «прогулянок» ми часто розглядаємо декілька версій походження назв у нашому місті. Давайте не відхилятимемось від звичного ходу наших «прогулянок» і розглянемо ще дві версії проходження назви «Видубичі». Як ми з'ясуємо нижче, Всеволод заснував монастир у районі переправи через Дніпро. Місцеві жителі переправлялися через Дніпро на «дубах», тобто на човнах, які були вирізані із цілих стовбурів дуба, оскільки поряд був великий дубовий гай. Але існує й третя версія походження: ще до Хрещення Русі в районі сучасних Звіринецьких печер існував певний підземний монастир, і, згідно з легендою, саме він після прийняття християнства «видибав» з-під землі і зайняв територію колишнього язичницького капища. До речі, у релігійному об'єднанні, яке відтепер віддає перевагу язичництву, це місце біля берегів Дніпра вважається символічним і святим.

Отже, замисливши заснування монастиря в районі переправи через Дніпро, князь Всеволод Ярославич бачив у своєму творінні не лише і не стільки монастир, але й форпост-фортецю на випадок нападу на Київ, стіни якого можна було використовувати для оборони.

І ще трохи історії. Спочатку всі споруди монастиря були дерев'яними, час не жалів їх, але церква Архистратига Михаїла, побудована ще за часів Всеволода, пережила століття.

Понад 120 років монастир був центром політичного і світського життя як Києва, так і княжого двору. Саме монастир став своєрідним, у сучасному розумінні, майданчиком для проведення численних перемовин, місцем збору війська і молитов перед походами. Серед жителів монастиря було багато вчених монахів, зокрема Сильвестр та Мойсей, чий внесок у написання «Повісті минулих літ» важко переоцінити. Безсумнівно, статус монастиря був піднесений будівництвом Красного Двора, що містився поряд з монастирем і слугував резиденцією дружини Ярослава Мудрого.

У період найвищого розквіту Київського князівства монастир, так само як і саме місто, пережив напад дружини князя Андрія Боголюбського, нашестя військ Батия та кілька пожеж. XIII століття було періодом втрати минулої величі колись одного з найвпливовіших монастирів міста. Але, вибачте за пафос, архистратиг Михаїл зберіг свою обитель, і монастир знову здобув свою колишню славу в XVII‑XVIII ст. Серед засновників стали видатні військові начальники, значний внесок зробили також численні меценати.

30-ті роки ХVII століття ознаменувалися славетною подією і для насельників монастиря, і для мирян: з ініціативи митрополита Петра Могили обитель було повернуто в лоно Православної церкви, що, цілком можливо, і послужило подальшому розквіту монастиря.

Утім, незважаючи на те, що монастир розташовувався за межею міста, але володіючи прилеглими селищами і землями, став досить багатим.

Так, уніатство, незважаючи на різні погляди на нього, відіграло певну роль у розвитку монастиря та в його господарській діяльності. Завдяки уніатам, ми маємо можливість отримати уявлення про монастирське життя та різні аспекти його господарської діяльності. Монастир мав значну територію, що включає поля, ставки, свиноферму, сади, а також два села – Рожни та Свиноїди. Крім того, на території монастиря функціонував невеликий цегельний завод. Ведення господарства приносило значний дохід монастирю, роблячи його привабливим для нових послушників, які могли бачити в ньому не тільки місце для духовної практики, але й можливість для гідного життя.

Настоятель монастиря отець Яків відіграв значну роль у розвитку та організації господарської діяльності обителі. Він доклав багато зусиль у справі управління монастирським майном і створив систему обліку, включаючи прибутково-витратні книги, які дозволяли відстежувати фінансові операції монастиря.

Також отець Яків склав докладну інструкцію для управління монастирським маєтком, що сприяло більш ефективному та організованому управлінню ресурсами монастиря. Це включало складання повного опису майна та створення копій втрачених документів, які були збережені в різних установах і бібліотеках. Такі заходи допомогли зберегти історичну та архівну цінність монастирських документів.

Зусилля отця Якова дозволили встановити більш системний підхід до управління монастирем, зберегти його матеріальні та культурні цінності, а також надали майбутнім поколінням можливість вивчати історію та життя цієї обителі.

Указ 1764 року про секуляризацію церковного майна, образно кажучи, загасив усі лампадки в обителі. Монастир поступово перетворився на пансіонат, а з роками – на некрополь для видатних особистостей. Спочатку саму територію монастиря та прилеглі ділянки використовували для поховання іноків. Ймовірно, цвинтар з'явився ще в часи будівництва монастиря. З плином часу, а точніше у XVIII ст., було прийнято рішення розширити ділянку для поховання померлих іноків, їх стали ховати на горі, тобто на території сучасного ботанічного саду НАН України. Трохи випереджаючи події, слід сказати, що в радянські часи, у 1920-х роках, адміністрація міста прийняла рішення про закриття цвинтаря, а в період з 1930-х до 1960-х років він був повністю зруйнований, проте завдяки небайдужим мешканцям наразі відновлено близько 10 могил. Про некрополь на території монастиря ми поговоримо трохи згодом.

Монастир завжди відрізнявся, серед інших, своєю великодушністю, благодійністю та жертовністю, і XIX ст. не було винятком: завдяки турботам іноків і духовенства біля обителі функціонувала школа, були відкриті пансіонат для сиріт і дім для літніх священників.

Давайте закриємо книгу історії Видубицького монастиря і звернемо наш погляд на ікону Спасителя, що на Святих воротах, на стіни монастиря, що, як губка, ввібрали в себе історію і пронизані віхами століть. Стоячи біля них, кожен, хто хоче ввійти, відчуває марнотратність суєтного життя та владу вічного. Під мелодійний передзвін дзвонів ми пройдемо на територію монастиря, залишивши за спиною шум та метушню нашого міста.

У даний час Видубицький Михайлівський чоловічий монастир перебуває у складі та під юрисдикцією Православної церкви України та розташований на території Національного ботанічного саду ім. М. М. Гришка НАН України. Відразу зазначимо, що більшість прекрасних будов було відреставровано у 80-х роках ХХ ст. під керівництвом Товариства охорони пам'яток, але нині всі роботи з реставрації та ремонту проводяться коштом монастиря. У тихе монастирське молитовне життя вклинені послухи для ченців у гончарній майстерні та майстерні з плетіння виробів із виноградної лози, є невелика пасіка.

Не забувають тут і про благодійну діяльність: під опікою монастиря перебуває реабілітаційний центр для наркологічних хворих. А щонеділі відчиняє свої двері недільна школа для дітей та дорослих.

Праворуч від входу височіє 42-метрова дзвіниця, яку спочатку проектували як надбрамну, але проект було змінено, і Свята брама була збудована ліворуч від дзвіниці.

Відвідуючи монастир, ми з вами побачимо Михайлівський собор, Георгіївський храм, Спасо-Преображенську трапезну церкву, некрополь – місце поховання видатних діячів науки й мистецтва, меценатів та військових, а також чудову криницю.

Тепер ми з вами трохи змінимо маршрут: пройдемо вглиб території, туди, де велично, як домінанта монастиря, височіє собор.

У 1070 році було закладено й побудовано собор, що його згодом освятив митрополит Іоанн III на честь архистратига Михаїла. До собору з півночі та півдня примикали князівські усипальниці. Немає відомостей, чому князь Всеволод вибрав це місце – на кручах Дніпра, але саме це, вкрай незручне розташування будівлі, призвело до того, що вже з ХІІ ст. через зсуви та повені стала руйнуватися східна стіна. Для збереження собору наприкінці ХІІ ст. князь Рюрик Ростиславич запросив зодчого Петра Милонега, який уперше в історії спроектував і збудував підпірну стіну, що підтримує схил пагорба.

«Множество вірних киян і населніци їх болшєє потщаніє і любов до архістратига господню іметі починають не тільки і ради порятунку свого, але і новаго ради чюдеси <…> утверждающе бо непостижьно нозе свої на удобренемь ті зданьі і очима сі люб’язне смотрящи, отвсюду веселість душі прівлачаще і мняться яко аєра достігше».

Але час і природа виявилися нещадними: і купол, і вівтарна частина – а це майже половина будівлі храму – у XVI ст. разом з підпірною стіною впали в Дніпро.

На згадку про безпрецедентний проект придворного зодчого Петра Милонега у 1982 році на фасаді собору було встановлено меморіальну гранітну дошку з барельєфним портретом зодчого.

Після повернення Видубицького монастиря Петром Могилою до лона Православної церкви напівзруйнований храм почали реставрувати за власні кошти митрополита. Проектом було передбачено спорудження дерев'яної бані та розподіл собору склепіннями на два поверхи. Нижню частину освятили, як і раніше, на честь архистратига Михаїла, у верхній розташувався вівтар на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці.

Пожежею 1670 року всі дерев'яні прибудови було знищено, але вже за 7 років почалося відновлення собору. Автором проекту в стилі українського бароко став архітектор М. І. Юрасов. Його авторству належать проекти будівлі бурси Софійського монастиря та будинку ігумена Видубицького монастиря.

Відновлення та реконструкція храму змінили його зовнішній вигляд.

Понад два століття, після відновлення та реконструкції, у монастирі текло спокійне молитовне життя, а в соборі теплилися лампади, мерехтінням свічок засвічувалися ікони на аналоях та стінах і звучала молитва. Жовтневий переворот приніс зміни до монастирського життя: короткий проміжок часу Михайлівський собор, як і сам монастир, належав УАПЦ, але у 1934 році був заарештований настоятель Павло (Височанський), а собор був закритий.

Яка ж його подальша доля? Військовий склад, фонди Центральної наукової бібліотеки, фонди Інституту археології.

А. Д. Ертель та В. П. Пещанський, М. К. Каргер та І. І. Мовчан у різні роки досліджували собор, а у 80-х роках ХХ ст. під час реставрації було виявлено й досліджено розписи та фресковий живопис ХІ, XVIII‑XIX ст.

Відпочивши на затишних лавках та зробивши пам'ятні фотографії собору з чудовим мозаїчним зображенням архистратига Михайла,

ми підійдемо до непомітної одноповерхової будівлі – Спасо-Преображенської трапезної церкви.

Цей храм будувався на заощадження полковника Михайла Миклашевського, гербом якого прикрашено фасад храму. Стародубського полковника, генерального хорунжого, генерального осавула Війська Запорозького Михайла Андрійовича Миклашевського ми згадаємо ще раз, а поки що цікавий факт: особистий герб полковника випадково був розміщений на верхній частині арки «Лядської брами», що на Майдані Незалежності.

Незважаючи на те, що будівля трапезного приміщення монастиря та Преображенського храму невелика за своїм розміром, але саме тут зберігся чудовий розпис із біблійними сюжетами XVII ст.

У весняно-літній час церкву прикрашають різнобарвні квіти, яких дуже багато на всій території обителі.

Практично біля входу в монастир, велично звівши свої бані вгору, стоїть собор Георгія (Юрія) Переможця.

Собор був побудований у 1696‑1702 роках. Нині це один з найвідоміших шедеврів українського бароко. Тут доречно згадати і фундатора цього собору – того ж полковника Михайла Миклашевського. Його прах був перепохований у соборі, а в монастирі зберігся його портрет,

написаний спеціально для монастиря, з унікальним написом: «Михайло Миклашевський його царської пресвітлої величності військ Запорізьких полковник Стародубський, блаженний і приснопам'ятний творець у цій Видубецькій святій обителі двох кам'яних храмів, одного в пам'ять колишнього в Колоссаїти з чудес від Георгія. Бувши на війні 1706 року вбитий шведами в польському містечку Несвіжу. У цьому рукотвореному храмі тілом, а душею у вишньому нерукотвореному спочиває. Вічна йому буде пам'ять».

Собор нині є основним місцем для проведення Божественних літургій. Внутрішнє оздоблення, розписи та мозаїчні зображення святих відновлено та виготовлено в минулому столітті, адже пожежа 1936 року повністю знищила інтер'єр храму.

У даний час вражає уяву позолочений іконостас і численні мозаїчні зображення святих.

У притаманний по чину час територію монастиря наповнює мелодійний дзвін із 42-метрової дзвіниці.

Великий знавець військового мистецтва, талановитий дипломат гетьман Війська Запорозького Данило Апостол пожертвував монастирю власні кошти на будівництво дзвіниці, яка була зведена в 1727‑1733 роках.

Спочатку вона планувалася як надбрамна, але тріщина верхнього ярусу внесла корективи до проекту: ворота перенесли ліворуч, а нижній ярус був закладений цеглою. У 1827‑1831 роках дзвіницю було надбудовано.

Але на цьому наше знайомство з обителлю не закінчується, ми знову пройдемо вглиб території та ознайомимося з некрополем монастиря, місцем, яке на багато століть стало останнім притулком та місцем поховання визначних особистостей.

Перш ніж почати поіменне знайомство, зробимо маленький відступ: у цьому некрополі мріяв бути похованим і Тарас Шевченко, однак його і за погляди, і за драматургію, що не приймалася в той час, міська влада Києва заборонила ховати не тільки на території монастиря, але й у межах міста.

Отже, некрополь…

Давайте, наші дорогі «мандрівники», домовимося, що ми ознайомимося з визначними особистостями некрополя, але без широкого висвітлення їхньої біографії з тією надією, що пізніше ви самі прочитаєте біографії цих людей.

Євген Іванович Афанасьєв (1837‑1897) – доктор медицини, ординарний професор Київського університету.

Мав чин дійсного статського радника (1885), був обраний голосним Київської міської думи.

Павло Степанович Соломка – меценат, відомий київський колекціонер, дворянин та почесний громадянин нашого міста.

Передав до монастирської бібліотеки свою велику колекцію рідкісних видань та рукописів. В обителі був похований поряд зі своєю дружиною Марією.

Професор анатомії Київського університету Святого Володимира, один із засновників київського Товариства дослідників природи, головний лікар Південно-Західної залізниці, автор понад 50 наукових праць

Володимир Олексійович Бец.

«<…> прагне ідеалу, вічно досягається і ніколи цілком недосяжний до ідеалу досконалої людини».

У цих словах приховано життєвий шлях та устремління знаменитого педагога Костянтина Дмитровича Ушинського.

Яків Григорович Гандзюк (1873–1918) – генерал російської армії, військовий та політичний діяч Української Народної Республіки (УНР), брав участь у бойових діях під час Японської та Першої світової воєн.

За бойові заслуги, вміле командування та планування операцій у роки Першої світової війни неодноразово був нагороджений орденами та нагородною зброєю, 9 разів був поранений. У 1918 році, будучи командиром 1 дивізії 1-го Українського корпусу, прибув до Києва для участі у роботі Верховної Ради УНР, але був захоплений більшовиками. Після відмови співпрацювати з представниками нової влади його закололи багнетами.

Княгиня Марія Капцевич, дружина генерала від артилерії Петра Капцевича, померла під час пологів та похована на території обителі.

У 1839 році генерал Капцевич вказав у заповіті своє прохання про те, щоб з його заощаджень на рахунок «Київського наказу громадського піклування» було направлено внесок у розмірі 1000 карбованців сріблом. Відсотки від цього внеску мали бути передані до казначейства Видубицького монастиря для відправлення поминальних служб та панахид його дружині.

Засновник музею, меценат і колекціонер, почесний член Академії мистецтв, громадський діяч, який заповів Києву всі свої колекції, які лягли в основу музею Західного та Східного мистецтва (тепер Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків). Ми з вами перебуваємо біля місця поховання подружжя Ханенків (Терещенків) – Богдана та Варвари, яке у роки громадянської війни зберегло зібрану ними колекцію. Саме завдяки сімейству Ханенків ми з вами можемо відвідати, без перебільшення, одну з перлин у намисті під назвою «Мистецтво».

Завершуючи нашу «подорож» Видубицьким монастирем, пройдемо вздовж Братського корпусу до криниці з холодною водою.

Криниці (їх було три) були вириті ченцями далекого 1711 року.

Трохи постоїмо, поп'ємо колодязної води і послухаємо тишу, таку незвичну, навіть трохи в'язку, для нашого міста. Слухаючи тишу не лише зовні, а й серцем, ми поступово починаємо розуміти ті причинно-наслідкові зв'язки, що існують у світі, розуміти свою історію, ту духовну спадщину, яку ми отримали від сотень поколінь, розуміти зміст нашого існування, розуміти всю повноту буття, яка прихована у простих словах: «Я – громадянин України!»

День наближається до кінця, на небі з’являються перші боязкі промені сонця, що сідає.

Закінчилася наша чергова «прогулянка», закрито книгу історії нашого міста, а ми вам кажемо, як завжди: «До нових зустрічей!».

Володимир Мєщєряков
провідний науковий співробітник Сектору освітньої роботи
Музею історії Десятинної церкви

Тетяна Мєщєрякова
провідний лектор Сектору освітньої роботи
Музею історії Десятинної церкви