Будинок – це маленький світ

Сьогоднішню подорож нашим містом хотілося б розпочати із запитань: чому ж наше покоління так невимушено нищить усе те, що донесла до нас багатовікова пам’ять поколінь минулих? Що ж ми залишимо для своїх нащадків від нашого затишного міста? На жаль, ми не чекаємо від себе відповідей на ці запитання.

Ви, мабуть, помічали, як часто, хизуючись сучасними хмарочосами, багатоповерхівками нових житлових масивів і гордовито показуючи нашим гостям відреставровані будівлі старої частини міста, ми сором’язливо відводимо погляд і намагаємося не помічати низеньких, приземистих будиночків, що сиротливо ховаються за вишуканими фасадами сучасності?

Тож, про що буде наша розмова?

Звичайно ж, про старовину, про пам’ятки історії та архітектури, що заховалися серед залізобетонних багатоповерхівок, офісних і торгових центрів. Про маленькі дерев’яні будиночки, які дивом збереглися і надають неповторного колориту нашій столиці.

Наше місто, як посаг нареченої зі скрині, зберегло декілька чудових дерев’яних будинків. І хай не кожен з них має багатовікову історію, а їхні мешканці не всі імениті й багаті, але вони, ці будиночки, є однією з невід’ємних сторінок історії Києва.

Літописний Копирів кінець уже в Х столітті був одним з основних житлових районів Києва з розташованим тут же Симеоновим монастирем.

Про частину Копиревого кінця – Вознесенський узвіз – і про прилеглі до нього урочища можна написати не одну книгу. Але наше завдання скромніше – розповісти лише про один будинок. І ми з Вами, не кваплячись, спустимося Вознесенським узвозом, і не доходячи до Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (колишній Художній інститут, а ще раніше – Духовна семінарія),

зупинимося біля невеликого двоповерхового будинку за адресою Вознесенський узвіз, 13.

Давайте «познайомимося» з будинком, його історією і з тими жителями, які в ньому мешкали.

Підійшовши до будинку, ми відразу звернемо увагу на широкий дах, який опоясує витончена дерев’яна різьба,

на високі вікна по фасаду

і на прикрашені дерев’яними орнаментами щипці.

А до тихого подвір’я будинку, оточеного високим парканом, ведуть ворота з хвірткою.

Увесь дерев’яний декор другого поверху особняка був виконаний приїжджими з Росії майстрами.

Здавна вважалося, що дерево зберігає свої магічні сили при будь-якій обробці, а вміння це відчувати передавалося з покоління в покоління майстрами-столярами. У  них були свої повір’я і прикмети, які дійшли до нас у казках та оповіданнях, адже в кожного дерева була власна сила і не кожне дерево можна було використовувати для будівництва. Дерева, що росли на перехрестях і на занедбаних старих дорогах, заборонялося використовувати для спорудження будинків.

Старі майстри, вирізаючи берегинь або солярні візерунки, працювали так, як і їхні прадіди та наставники. Ні столяр, ні різьбяр не задумувалися про магічні властивості своїх візерунків, вони використовували ті знання, які отримали у спадщину, і вони ж, дбайливо зберігши їх, пронесли крізь час.

І якщо Ви, прогулюючись містом чи відвідуючи давнє село, побачите дерев’яний будинок, уважно придивитеся до візерунків, то знайдете берегинь,

солярні знаки, рослинний орнамент

чи тваринні мотиви, які часто прикрашають будинки.

Але повернімося до нашого особняка, що був зведений на межі двох століть – ХІХ і ХХ – і як прибутковий будинок належав, згідно з даними архівного адресного довідника, Анні Олексіївні Лоначевській-Петруняк. У цьому ж будинку проживав і Олександр Олександрович Лоначевський-Петруняк, викладач природознавства в комерційному семикласному училищі С. Ананьїна і в жіночій гімназії К. Крюгер.

Жіноча гімназія К. Крюгер на вул. Фундуклеївській (нині – вул. Б. Хмельницького)

У 30-х роках ХХ століття в цьому будинку жив Віктор Олександрович Романовський – історик, археограф і архівіст.

Ми в нашій прогулянці містом не ставимо за мету познайомити Вас з усіма працями й заслугами Віктора Олександровича, але варто зауважити, що його творчий і життєвий шлях є типовим для цілої когорти українських учених, які жили в епоху тоталітаризму. Неоціненна заслуга Віктора Романовського перед вітчизняною наукою полягає в тому, що він створив струнку систему українських державних архівів.

Народився В. Романовський 4 січня 1890 року в м. Глухові Чернігівської губернії (нині – Сумська область). Відразу після завершення Київського університету він почав працювати помічником директора Київського центрального архіву давніх актів, а в 1921–1931 роках був його керівником.

У 30-х роках ХХ століття за сфабрикованою справою вченого заарештували та засудили на 5 років заслання до Казахстану. Там, у вкрай несприятливій психологічній атмосфері, після звільнення, Віктор Романовський зміг налаштуватися на наукову й педагогічну роботу. З 1940 року він виконував обов’язки завідувача кафедри історії в Карагандинському учительському інституті. Там же пан Романовський підготував матеріали для кандидатської, а згодом і докторської дисертацій.

З 1947 року учений пов’язав своє подальше наукове життя зі Ставропольським педагогічним інститутом,

Ставропольський педагогічний інститут

де очолив кафедру історії. Тут учений захистив докторську дисертацію «Нариси з історії державного господарства України» (1947). Дисертація стала підсумком багатьох досліджень з економічної історії Гетьманщини.

Незважаючи на реабілітацію в 1958  році, ім’я Віктора Олександровича Романовського повернулося на Батьківщину значно пізніше – уже в роки незалежності України. Нині воно цілком справедливо посіло чільне місце в історії української архівістики.

Михайлівський Золотоверхий собор, собори Києва й Чернігова, собор Софії Київської, історико-культурний Києво-Печерський заповідник…

Це лише короткий перелік того, що вивчив та описав інший відомий мешканець будинку на Вознесенському узвозі, 13 – Моргілевський Іполит Владиславович (1889, с. Радовка Оренбурзької області — 1942, Київ),

історик архітектури, професор (з 1923 року.), член-кореспондент Академії архітектури СРСР (з 1941 року).

Закінчивши Київський політехнічний,

Київский політех

Моргілевський починає свій творчий і науковий шлях у Київському художньому інституті,

де він викладав і був у 1926–1927 роках деканом архітектурного факультету. Серед його учнів – відомі архітектори Й. Каракіс, Я. Штейнберг, А. Мілецький, В. Заболотний, М. Холостенко та багато інших.

У 30-х роках минулого століття Моргілевський брав активну участь в організації музею на колишній території Києво-Печерської лаври,

а згодом і керував ним упродовж декількох років.

Завдяки Іполиту Владиславовичу до наших днів збереглися обміри Михайлівського Золотоверхого собору.

Болем відгукнулося в душі вченого-дослідника прийняте рішення тогочасної української влади про зруйнування собору в 1937  році.

І. Моргілевський вивчав архітектуру давніх соборів Києва й Чернігова. Дослідивши первинну структуру собору Софії Київської, він

показав його зв’язок з візантійською будівельною школою XI століття.

Останні роки свого життя Іполит Владиславович прожив у будинку на Вознесенському узвозі, 13.

У 80-х роках ХХ століття, коли нашу столицю «очищали» від старих забудов, не уник цієї участі й Вознесенський узвіз. Але стару дерев’яну будівлю врятувала від руйнування меморіальна дошка з іменем ученого й дослідника Іполита Владиславовича Моргілевського.

Шановні любителі піших прогулянок давніми вулицями нашої столиці, ми з вами перегорнули одну з багатьох цікавих сторінок історії міста, що бережуть пам’ять про затишне минуле вічно молодого Києва.

Шукайте старі будинки, вивчайте їхні хитромудрі дерев’яні прикраси, допитливо гортайте архіви в пошуках знаменитих людей, що свого часу проживали в них і… до нових зустрічей.