Від храму до храму (вулиця Велика Житомирська)

Перед тим, як почати «прогулянку», хотілося б запитати у Вас, нашого читача-«мандрівника»: «Як виникають міста?» Не шукайте відповіді на це запитання, одностайної думки Ви не знайдете. Та й ставлення до міста в кожного різне, інколи діаметрально протилежне – від захоплення до цілковитого несприйняття. І лише корінний житель міста відчуває його як живий організм, у якому, немов кровоносними судинами, вулицями поспішають зі своїми справами люди й машини, де сквери ваблять своєю прохолодою і тишею, де гармонійно переплітаються історія та сучасність. Про велич нашого міста, про його красу можна говорити годинами, а ще краще – взагалі нічого не говорити, просто помовчати, поки потрібні слова самі не прийдуть на розум. А якщо не з’являться, то це тому, що не все можна передати словами…

Сьогодні ми з Вами відійдемо від правила і здійснимо нашу «подорож», розповідаючи не про один будинок, а про цілу вулицю. Метою нашої «прогулянки» містом стане вулиця Велика Житомирська.

Величний Михайлівський Золотоверхий собор

і пам’ятник княгині Ользі,

немов би ворота, відчиняють «вхід» на Велику Житомирську. По ній ми з Вами і пройдемо до самого кінця – до Львівської площі,

де стояла Стрітенська церква, яка 900 років прикрашала площу.

Потім пройдемо тими місцями, до яких якнайкраще підходить цитата з «Повісті минулих літ» Нестора Літописця: «Откуда есть пошла руская земля».

Велика Житомирська, як і наше місто, має свою історію, свої етапи «зростання» та формування. На початку ХІ століття, у часи будівництва «міста Ярослава», від Софійських воріт «міста Володимира»

пролягла траса через Жидівські (інша назва — Львівські) ворота на Дорогожичі. Уздовж траси стояли садиби впливових боярських родин міста: Гліба, Коломановича, Путяти, Ратші, Брячеслава.

Впродовж п’яти століть, незважаючи на потрясіння та спустошення, особливо в 1240 році, вулиця зберігала своє функціональне значення. Повторне відродження героїня нашої розповіді переживає в другій половині XVII століття, коли в Київ, згідно з царським наказом, були введені, стрілецькі й рейтерські частини, «для обереганья от польских и литовских людей». На той час вулиця отримала назву – Львівська. У кінці XVIII століття, з моменту формування Житомирської застави, вулицю стали йменувати Житомирською.

50-ті роки XVIII століття…

Зростання населення міста, зміна його значення в суспільно-політичному житті імперії викликали необхідність перепланування міської забудови. Саме в цей період і формується сучасна мережа вулиць, провулків, площ і житлових районів, які дійшли до наших днів.

Нажаль, як і в наш час, у ХІХ–ХХ століттях забудова житлових кварталів здійснювалася стихійно, без врахування «природної краси Києва», незважаючи на пропозиції поважних жителів та меценатів міста про формування Житомирської вулиці на кшталт бульвару з відкритим видом на Дніпро і з односторонньою забудовою. І зараз, спостерігаючи, як бездумно відбувається забудова історичних кварталів, як виростають, без зайвої архітектурної привабливості, «монстри» зі скла й бетону, у душі в жителя міста залишаються лише дивні почуття суму, здивування та стурбованості.

Але й у наш час ми можемо із задоволенням відзначити, що Велика Житомирська – єдина вулиця нашого міста, котра зберегла не лише романтику й колорит забудови далеких років, але й неповторний інтер’єр багатьох будинків,

а також імена людей, які брали участь у формуванні архітектурного ансамблю вулиці: архітекторів Бєляєва і Альошина, Бобрусова і Кривошеєва, батька й сина Ніколаєвих. Їх архітектурні творіння донині є пам’ятками історії та містобудування.

Як уже зазначалося, на відміну від багатьох вулиць Києва, Велика Житомирська має чітко виражені початок і завершення. Колись Присутственні місця

і Перше реальне училище

були своєрідним початком вулиці, а Стрітенська церква і Львівська площа – її завершенням.

«Казенні присутствія» – так раніше йменувалися всі державні заклади й організації – із середини ХІХ століття завдяки суттєвому збільшенню штату апарату чиновників потребували будівництва нових приміщень. У липні 1854 року почалося будівництво нового приміщення для «Казенних присутствій» – Присутственних місць поряд із Софійською площею. Старі укріплення міста

і невеликі будинки жителів підлягали знесенню на користь нових забудов. У розробці цієї величезної, п’ятикутної будівлі для «Казенних присутствій» взяли участь відомі архітектори – Михайло Іконніков,

Ксаверій Скаржинський та Іван Штром.

Вписати цю будівлю в єдиний ансамбль прокладених вулиць – завдання не з легких, але зодчі з ним добре справились. Після будівництва Присутственних місць вулиця Житомирська поділилася на Малу і Велику. У 1857  році новозведена величезних розмірів будівля Присутственних місць органічно вписалася в забудову старого Києва.

Зараз від колись чудового ландшафту – дерев та кущів, великого скверу з клумбами, лавочок та фонтана –

залишився невеликий острівець зелені, прикрашений новими елементами паркової архітектури – копією Збручанського ідола

і бронзовим левом-водолієм.

У трикутному кварталі Присутственних місць розташовується ще одна історична будівля – Старокиївська пожежна частина з каланчею, або ж пожежною вишкою.

У наш час Присутственні місця використовуються фактично за прямим призначенням – тут міститься управління поліції міста Києва, суди та підрозділи Державної служби України з надзвичайних ситуацій.

У другій половині ХІХ століття ділянку землі, що знаходилася за нинішнім пам’ятником княгині Ольги, викупило під забудову сімейство Ейсманів. Глава цієї родини багато десятиліть був пастором лютеранської громади.

При зведенні будинку Ейсман-старший збудував домову церкву, скопіювавши при цьому інтер’єр Вартбурзького замку (Німеччина),

яка стала згодом церквою на честь святого благовірного князя Олександра Невського.

Але у 80-х роках ХІХ століття приміщення було викуплено під розташування в ньому першого Київського реального училища.

Розповідь про численні видатні особистості, що здобули освіту в стінах Реального училища, є окремою темою, але важливо зазначити, що всі вони з легкістю вступали до різних вищих навчальних закладів імперії.

У радянський час у цій будівлі розташовувалися музична школа і театр, а нині це приміщення займає Дипломатична академія МЗС України.

Оскільки наша «прогулянка» містом віртуальна, то ми з вами ознайомимося з історією і зовнішнім оздобленням лише найцікавіших будинків, щоб під час прогулянок вулицями Києва Ви змогли розповісти своїм супутникам цікаві історії.

По всій протяжності Великої Житомирської трапляються величні, багато декоровані прибуткові будинки, зовнішнє оздоблення яких було своєрідною візитівкою архітектора або власника.

У своїх «прогулянках» ми вже розповідали про будівельний бум на межі XIX–XX століть (mdch.kiev.ua розділ «Прогулянки містом»), тому й зупинятися на цьому не будемо. «Прогулюючись» вулицею, ми не лише перерахуємо прибуткові будинки Великої Житомирської, але й розкажемо про будівничих, про оздоблення та про деякі особливості їх архітектури.

Отож, у дорогу…

Голова Київського окружного суду Микола Степанович Грабар, разом із сім’єю, жив у будинку № 4. Його син Андрій Миколайович –

відомий історик візантійського і середньовічного мистецтва.

У другій половині минулого століття А.М. Грабар став одним із провідних учених-дослідників візантійського мистецтва та ікон XII століття, член Академії епіграфіки та витонченої словесності Франції (1955), Болгарської академії наук (1969) та багатьох академій європейських країн.

Будинок № 4 пам’ятає ще одну відому особистість – Панаса Мирного (Панаса Яковича Рудченка) –

українського письменника, драматурга та громадського діяча, або ж, як охарактеризував його Олесь Гончар, – «симфоніста української прози». Панас Якович часто приїздив у гості до свого брата Луки, який був службовцем у Присутственних місцях і квартирував у цьому будинку.

Музично-драматична композиція «Гайдамаки», романси на вірші Лесі Українки, Павла Тичини, Олександра Олеся, понад п’ятдесят обробок народних пісень, міні-опера «Іфігенія в Тавриді», незакінчені опери «Полонянка» і «Кармелюк»… За всіма цими творами стоїть ім’я ще одного з мешканців будинку № 4 – українського композитора, хорового диригента, музичного критика, педагога і священика УАПЦ Кирила Григоровича Стеценка.

Полковник Собко, полковник артилерії у відставці Афанасій Стогов, поміщик Фелікс Осипович Березовський – усі вони певним чином пов’язані з будинком № 6/11,

а провізор Феліціан Гнатович Бугаревич

і Василь Тимофійович Іньков були власниками найдавнішої аптеки міста, що містилася на першому поверсі будинку.

Цю аптеку знали всі жителі від Володимирської вулиці до Сінного ринку як «Старокиївську». 133 роки безперервної роботи, потім – «молода команда» градоначальника Леоніда Черновецького і, нарешті, 2014 рік… Як результат – продаж приміщення і пам’ятна табличка.

А в жителів густозаселеного району залишився лише сумний спогад про цю аптеку.

Ще одна пам’ятна табличка на будинку повертає нас у 90-ті роки ХІХ століття. Художники Віктор Васнєцов і Михайло Нестеров, Олександр Мурашко і Михайло Врубель були частими гостями в квартирі-майстерні викладача теорії та історії мистецтва Київського університету, керівника всіх важливих реставрацій монументального живопису Києва, голови колективу видатних митців імперії, що брали участь у розписах Володимирського собору і Кирилівської церкви – Адріана Вікторовича Прахова.

Зупинившись біля будинку № 6/11, неможливо не звернути уваги на оригінальний, але типовий для початку ХХ століття будинок-«вставку». Три поверхи і лише 4 квартири.

Стоячи біля входу до цього будинку, чомусь очікуєш, що до тебе назустріч вийде гном у нічному ковпаку.

А тепер ми з вами перетнемо вул. Володимирську і зупинимося поблизу будинку № 8/14.

У кінці ХІХ – на початку ХХ століття ріг Великої Житомирської і Володимирської належав одному із засновників Комерційного і Земельного банків Миколі Костянтиновичу Виноградському. Уявіть собі, що в самому центрі міста була розташована величезна панська садиба із житловим будинком, господарськими забудовами, оранжереєю, двома альтанками в саду, що спускався до Кожум’якиного яру. У Старому місті, у батьківському будинку, минули юнацькі роки синів М.К. Виноградського – Олександра та Сергія. Обидва – випускники Другої київської гімназії, обом доля подарувала видатний шлях: Олександр став відомим диригентом-симфоністом, стояв біля витоків Київської консерваторії; Сергій –

керував Інститутом експериментальної медицини, і, як мікробіолог, займався вивченням небезпечних інфекцій.

Допитливому досліднику численні меморіальні таблички на будинку № 8/14 відкриють багато цікавого про мешканців цього будинку, ми ж з вами просто зупинимось і прочитаємо їх:

Наша «прогулянка» продовжується, і наступна наша зупинка – біля будинку № 8а.

На початку ХХ століття архітектор М. Бобрусов, автор проекту залізобетонних сходів, що ведуть до пам’ятника на честь Магдебурзького права,

на замовлення пана Роговського спроектував і збудував прибутковий будинок за адресою Велика Житомирська, 8а, який цілком справедливо може і повинен називатися «Будинок з химерою», а точніше «ґаргульєю» (гаргуйль (ґаргулья) – витесаний з каменя, скульптурно оздоблений водостік). Ось тільки «наш» київський гаргуйль, на відміну від свого французького «родича», човнів не перевертає, будинків не затоплює, а навпаки, з усмішкою зустрічає кожного, хто зверне на нього і на «його» будинок увагу. Можливо, Бобрусов, який жив у цьому будинку до 1918 року, хотів цим привернути увагу міщан, а можливо, сам володар будинку – Роговський, який захоплювався спіритичними сеансами, особисто повелів розмістити гаргуйль поблизу своєї спіритичної кімнати.

Щоб детальніше дізнатися про будинок під номером 8б, про його творця, архітектуру, вам достатньо зайти на офіційний сайт нашого Музею (mdch.kiev.ua розділ «Прогулянки містом»). Рекомендуємо звернути увагу на будинок № 9 на непарній стороні вулиці,

зведений у 1901–1903 роках за проектом архітектора Євгена Єрмакова.

Із самого початку в будинку розташовувалося Київське релігійно-просвітницьке товариство.

Основними завданнями, закріпленими в Статуті Товариства, були: релігійна освіта і популяризація християнського вчення. Практично всі парафіяльні священики м. Києва були членами цього Товариства. У прибудові містився храм на честь святителя Іоанна Златоуста.

У 1912 році для сім’ї приватного театрального підприємця, засновника першого в місті постійно діючого театру, актора, режисера, драматурга і перекладача Миколи Миколайовича Соловцова (справжнє прізвище – Федоров)

київським міським архітектором О.С. Кривошеєвим був спроектований і зведений будинок під номером 12.

До 1917 року в ньому проживала дружина М. Соловцова – Марія Михайлівна Глєбова –

драматична актриса, театральна діячка, антрепренер. У роки Другої світової війни в будинку жила сім’я Василя Григоровича Кричевського –

одного із засновників Української академії мистецтв, живописця, архітектора, графіка, художника кіно. Саме його проект герба Української Народної Республіки

в березні 1918 року було затверджено Центральною Радою.

На протилежному боці вулиці знаходиться будинок під номером № 17, більш відомий, як «Будинок лікаря».

Саме для медичних працівників і був збудований у 1928–1930 роках цей кооператив за проектом архітектора Павла Федоровича Альошина. Послужний список цього майстра має більше десятка архітектурних шедеврів. В основному – це будинки в стилі класичної архітектурної школи модерну і конструктивізму.

Перше, що хочеться сказати, побачивши будинок № 17, – лаконізм та цілковита відсутність декору. Але П. Альошин зміг на невеликій ділянці міської забудови вписати і прекрасний будинок, і прилеглий до нього садочок.

Уся привабливість цього творіння в тому, що архітектор, плануючи будинок, «бачив себе у ньому», немов би «приміряв його на себе». Звідси – зручні для мешканців бібліотека й клуб, пристосовані приміщення для прання і холодильника, просторий гардероб і навіть облаштування перших у місті критої галереї для прогулянок та солярію.

Підійшовши до будинку № 18, хочеться запитати: по-перше: «Який зв’язок між мешканцями будинку і проектами NASA «APOLLO»?» Правильно, тут у роки громадянської війни жив мислитель, автор ідей, що стосуються міжпланетних польотів, автор рукопису «Тим, хто буде читати, щоб будувати» Юрій Кондратюк (Олександр Гнатович Шаргей).

І по-друге: «Де гімназист Михайло Булгаков познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною Миколаївною Лаппою?»

І знову правильна відповідь – так, у квартирі Тетяниної тітки Софії, у будинку № 18.

Шановний читачу, пропонуємо не завершувати і не переривати нашу «прогулянку», а трохи відпочити й отримати нові враження. З цією метою ми повернемо праворуч біля будинку № 24, і опинимося на Пейзажній алеї,

де Ви, без сумніву, отримаєте велике задоволення від прогулянки, милуючись околицями урочища Гончарі-Кожум’яки

та відпочиваючи на зручних лавочках, розташованих уздовж усієї алеї.

А трохи пізніше ми продовжимо нашу «прогулянку» по вулиці Великій Житомирській та завершимо її на Львівській площі.