Від храму до храму

(вулиця Велика Житомирська)

Частина ІІ

Відпочивши на затишних лавицях Пейзажної алеї, випивши кави або чаю, ми з Вами, наш віртуальний «мандрівнику», продовжимо знайомство з вулицею Великою Житомирською.

Але перш ніж покинути тихий затишний куточок нашого Міста, збережіть у своїй пам’яті і на фото неповторність алеї, створеної руками й творчістю активістів і жителів, – цього куточка відпочинку в центрі асфальтового світу і шуму великого Міста, збережіть спогади про чудові лавиці,

казкові дитячі містечка,

про галявини, що привітно розкинулися внизу. Запитаєте «чому?». Відповімо – скоро Пейзажну алею почнуть «реконструювати». Не виключаємо, що після «реконструкції» зникне її самобутність, як зникла самобутність Андріївського узвозу, поступово перетворивши його в звичайний ринок.

Пройшовши алеєю, ми через арочний прохід вийдемо на вулицю, навпроти будинку № 19, спорудженого наприкінці ХІХ століття. Будівля прикрашена добротним цегляним декором у стилі еклектики, який гарантував автору проекту нескінченне джерело натхнення.

На початку ХХ ст. тут розташовувалася приватна лікарня широкого профілю «Квисисана» доктора медицини Петра Тимофійовича Нейштубе,

головного лікаря єврейської лікарні (сьогодні – Київська обласна клінічна лікарня по вулиці Багговутівській).

В орендованій будівлі, окрім самої лікарні «Квисисана», містилася Фельдшерсько-акушерська школа. Завідував лікарнею доктор медицини Марк Кулішер (його син, разом з Ніколаєвим, брав участь у замаху на Кірова і був розстріляний), а одним з викладачів Фельдшерсько-акушерської школи був Георгій Федорович Влайков,

який проживав неподалік лікарні по вулиці Стрітенській, найвідоміший у Києві лікар, якому навіть листи приходили з адресою: «Киев, Д-ру Влайкову».

Окрім школи, у лікарні були обладнані кабінети для масажу, гімнастики та отримання порад від лікаря.

Якщо ми погортаємо газети й довідники того часу, то побачимо, що орієнтована лікарня була на «не з бідних» мешканців нашого Міста: «Комфортабельныя комнаты и особыя льготы во время родовъ отъ 7,5 р. до 30 руб. за все», хоча були і винятки: «Въ Клиническомъ и Родильномъ Отдѣленіи повивально-фельдшерской школы д-ра медицины П.Т. НЕЙШТУБЕ ИМѢЮТСЯ ПО ВСѢМЪ БОЛѢЗНЯМЪ безплатныя и дешевыя кровати. Пріемъ приходящихъ больныхъ ежедневно съ 10 ч. РОЖЕНИЦЫ ПРИНИМАЮТСЯ во всякое время, днемъ и ночью».

(Газета КіевлянинЪ от 29.12.1909 № 358):

Наша вулиця цікава тим, що архітектура її будівель різноманітних стилів. Щойно ми з Вами ознайомилися зі стилем еклектики, що передував стилю модерн, у якому збудовано будинок № 20 (частина флігеля збереглася).

Сама будівля була зведена в 1900–1911 роках. Замовником був відомий київський 2-ї гільдії купець Іван Іванович Чоколов, власник декількох типографій «Типо-литография и нотопечатня “И.И.Чоколов”», співвласник (разом із братом Миколою),

винокурно-дріжджового заводу на Подолі.

На першому поверсі і в підвалі будинку № 20 і розташовувалась «нотопечатня».

Іван Іванович захоплювався мистецтвом, займався громадською діяльністю, у 1840-х роках виступав за відміну кріпацтва, обирався на кілька термінів поспіль гласним Думи.

На рахунку братів Чоколових багато добрих справ, вони гідно ввійшли в історію Києва і можуть слугувати прикладом нинішнім підприємцям. Не дивлячись на всі зусилля минулої радянської влади активно «вичавлювати» старі і пов’язані з відомими людьми топоніми, «Чоколівка» була, є і сподіваємося, залишиться на мапі нашого чудового Міста. А любителі риболовлі можуть з гордістю говорити, що вони належать до одного товариства рибництва і рибальства з І.І. Чоколовим, який був дійсним членом Київського відділення Імператорського товариства рибництва та рибальства.

Доречно буде згадати, що головна визначна пам’ятка міста Ірпеня – Будинок творчості Спілки письменників України – розташована в колишньому дачному будиночку Івана Чоколова.

Ось так, наш читачу, ми з Вами, звершуючи прогулянку вулицею, згадали ще про одну видатну сім’ю колишньої еліти нашого Міста.

Захоплюючись архітектурними шедеврами наших попередників, ми, утім, маємо завжди критично оцінювати «архітектурні шедеври» наших сучасників у вигляді будинку № 20в – Бізнес-центру «Панорама».

На перехресті вулиць Великої Житомирської та Олеся Гончара, закриваючи собою затишний скверик київських інтелігентів, у який ми зазирнемо згодом, височіє «дохідний житловий будинок» під номером 23.

Київський архітектор, автор понад 20 різноманітних споруд у Києві Мартін Вильгельмович Клуг у 1908–1909 роках спроектував і побудував будинок, а також, імовірно, пізніше, добудував два поверхи, на замовлення священика Іларіона Радзимовського, який, згідно з Київськими єпархіальними відомостями № 15 від 10 квітня 1905 року, мав парафію в селі Стебне (нині – у Звенигородському районі Черкаської області).

Будівля багато оздоблена в дусі алегоричного модерну (оздоблення в цьому стилі ми з вами бачили на будинку № 10): крилатий серафим і довговолоса жінка в дивовижному шоломі,

валькірія і квіти – сонцеквіти, а вздовж дверей, як вартові, величні голови розлючених левів, одного з яких спотворили лінії сучасних комунікацій.

Торцева стіна будівлі нині прикрашена чудовим, не тільки по оформленню, а й за змістом, панно із заповідями Господніми.

Перехрестя вулиць Великої Житомирської та імені Олеся Гончара цікаве ще й тим, що тут розташований затишний, тихий скверик Інтелігентів. Відпочивши на лавицях скверу під покровом дерев,

помилувавшись парковою скульптурою і оформленням зелених насаджень у сквері,

ми продовжимо нашу «прогулянку».

Ми багато втрачаємо з того, що могло б ще розповісти нам і про архітекторів, і про зведені ними будинки. Прикладом цього є раніше прибудований до правого торця будинку, але втрачений наприкінці ХХ століття, невеличкий двоповерховий міщанський будиночок. Київський єпархіальний архітектор П.І. Спарро спроектував його в 1872 році. У будинку, крім житлових приміщень, розміщувалися бакалійна лавка, фотосалон і годинникова майстерня, у підвалі – пекарня.

Бум будівництва прибуткових будинків безпосередньо торкнувся й Великої Житомирської, де було споруджено їх багато. Одним із прикладів віянь того часу є будинок № 24.

За характерними деталями, можна припустити, що автором проекту цього будинку був член Київської міської управи архітектор Микола Миколайович Казанський. Його авторству належить будова за адресою Велика Житомирська, 13.

Як керівник спеціальної думської будівельної комісії (у 1897–1901 роках) Н.Н. Казанський займався зведенням Міського театру в нашому Місті.

Розкішний декор у стилі ренесанс, який дуже подобався еліті Києва пишнотою прикрас, робить фасад будинку неповторним, і на нього варто звернути увагу.

На початку ХХ століття в будинку проживав завідувач кафедри конструювання мостів Київського політехнічного інституту, а згодом – академік АН України, фундатор і перший керівник інституту електрозварювання АН України Євген Оскарович Патон.

Ідучи вулицею Велика Житомирська, ми можемо побачити один з найвищих прибуткових будинків старої забудови – будинок № 25/2.

У 1909 році інженер, підприємець і політичний діяч, член IV Державної думи від міста Києва, будівельник багатьох київських вулиць (побудовані ним мостові досі в експлуатації: наприклад, можна згадати ділянку на вулиці архітектора Городецького, викладену віялами) Всеволод Якович Демченко

замовив художнику-архітектору Івану Бєляєву прибутковий будинок. Будинок, як, утім, і багато прибуткових будинків того часу, був обладнаний ліфтом, мав центральне опалення і телефон.

Виходячи з того, що будівля була зведена в стилі раціонального модерну, велику увагу було приділено оформленню не тільки фасаду з ретельною обробкою його поверхні і застосуванням різних матеріалів, але й виготовленню унікальних деталей балконів, дверних ручок і сходових маршів. Над воротами з боку вулиці О. Гончара вказано дату будівництва «1910».

Практично вся Велика Житомирська забудована багатоповерховими будинками, але до нашого часу зберігся невеликий двоповерховий маєток, відомий у Місті як «маєток Собанських».

Про цю унікальну будівлю, історію її проектування й будівництва, про відомих особистостей, які в ній жили і працювали, ми розповідали раніше (рекомендуємо зайти в розділ «Прогулянки містом» і знайти статтю про маєток Собанських), тому продовжимо далі нашу «прогулянку».

Ми з Вами вже оглядали будинки, побудовані в стилі неоренесанс. Будинок № 29 теж є одним із «представників» цього стилю.

Побудований в самому кінці ХІХ століття і прикрашений ліпниною та маскароном лісовика, цей будинок відомий тим, що в 1901–1902 роках його орендувало Київське художнє училище. В училищі навчалися імениті (згдом) художники – Аристарх Васильович Лентулов, один з родоначальників «російського авангарду»,

Дружина і донька художника	Дім сім’ї Лентулових

і Абрам Аншелович Маневич.

Незважаючи на «юний вік» (40-ві роки минулого століття) будинок № 30, багато прикрашений вигадливою ліпниною в стилі українського бароко, не виділяється з архітектурного ансамблю вулиці. Придивившись, ми зможемо знайти і в’язь із квітів, виноград і ягоди, глечик (куманець) і ліру. Причина такої неординарної для радянського періоду прикраси будинку проста – він був призначений для працівників Музичного фонду України.

Про будинок № 32 (власниця – дворянка Софія Чоколова, дружина Івана Чоколова) ми вже розповідали Вам на сторінках нашого сайту.

Можна додати, що нарешті будинок поставлений на реконструкцію. Будемо сподіватися, що «реконструкція» не завадить нам знову побачити всі скульптури, затишні балкончики, еркери й оригінальне кування, а реставрацією і питаннями збереження цінної пам’ятки архітектури будуть займатися фахівці.

Архітектор Олександр Хойнацький задовго до початку «будівельної лихоманки», у 80-х роках ХІХ століття спроектував будинок № 34.

Фасад будинку прикрашений елементами стилю класицизму, але цікавий він не тільки цим. Правила будівництва в Києві чітко визначали розміщення таких елементів будинку як вікна. Згідно із цими правилами, вікна не повинні виходити на ділянку сусіда. Архітектор знайшов оригінальне рішення: була спроектована глибока ніша, де й розмістилися вікна торцевої стіни.

Будинок № 34 відомий тим, що тут до початку Першої світової війни розміщувалося Фребелівське товариство, створене з ініціативи лікаря Івана Олексійовича Сікорського –

психіатра, публіциста, професора Київського університету Святого Володимира, почесного члена Київської духовної академії, батька знаменитого авіаконструктора Ігоря Сікорського,

Колектив Товариства займався теоретичним і практичним вирішенням питань дошкільного виховання дітей у колективі. Згодом Товариство було перетворено в однойменний інститут, там же був відкритий перший дитячий садок з початковою школою, а також педагогічна амбулаторія.

Запальний характер, товариськість і високі організаційні здібності Івана Олексійовича дозволили вивести Фребелівській інститут на високий рівень у системі освіти Києва. Інститут став першим у нашому Місті вищим навчальним закладом, у якому готували вихователів для дошкільних установ. Протягом трьох років навчання слухачки вивчали біологію і фізіологію, основи гігієни і психологію, педагогіку і дитячу літературу, іноземні мови та ігрову тематику. Не залишився без уваги і важливий елемент підготовки дітей – ручна праця.

Історія цього будинку та інституту зберегла ще одну сторінку: мати Михайла Булгакова – Варвара –

працювала скарбником навчального закладу, а його сестра Віра закінчила повний курс інституту.

Теорія – теорією, але завдяки старанням засновника інституту в різних районах міста відкрилися дитячі садки, що належали Товариству, у яких студенти проходили практику. Добру справу було «успішно» завершено з приходом радянської влади, а надбудований поверх «не вписався» в завершену архітектуру будинку.

Цікава, з точки зору «не збереження старих будівель», і ділянка, що належала причту, розташованої поруч зі Стрітенською церквою. На ділянці був невеликий будинок № 36, зруйнований у 1980 році, з багатою історією і гідний того, щоб ми про нього розповіли.

У першій половині ХІХ століття в цьому будинку жив Іван Максимович Сошенко, –

«художник від сохи», викладач малювання у 2-й київській гімназії.

У 30-х роках познайомившись із молодим Тарасом Шевченком, рекомендував його в Академію мистецтв і сприяв його викупу з кріпацтва.

Під новим міським номером, але на ділянці № 36, зберігся (побудований пізніше) триповерховий цегляний флігель, колись прикрашений готичними фронтонами, гербами та щитами з декоративними вставками. Але слово «зберігся» застосувати до цього, напівзруйнованому будинку, можна з великою обережністю.

Колядин Дмитро Микитович наприкінці ХІХ століття замовив архітектору Володимиру Ніколаєву проект прибуткового будинку під номером 38.

Проект був розроблений у неоренесансному стилі, з притаманними йому прикрасами: вежами, ліпниною, куванням. Жіноча голівка і маскарон лісовичка доповнюють фасад будівлі.

Традиція того часу орендувати під крамниці перший поверх збереглася і до наших днів.

Шановний наш «мандрівнику», як Ви вже помітили, ми намагаємося розповісти не тільки про сам будинок, але й про особистостей, які проживали в ньому в той чи інший період історії нашого Міста.

Історик і археолог, нумізмат і етнограф, письменник і член багатьох наукових товариств, випускник історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира, професор Василь Григорович Ляскоронський на початку ХХ століття орендував приміщення в цьому будинку.

За багато років наукової роботи В. Ляскоронський підготував і опублікував наукові праці з історії України та Києва, присвячені дослідженням курганів, валів і городищ, як фахівець у галузі нумізматики опублікував працю «Римські монети, які знайшли на території м. Києва».

Торцева стіна будівлі,  спочатку, була прикрашена комічним муралом «будинок зсередини»,

але в даний час його замінив політичний мурал, що символізує волелюбність і незалежність нашого народу.

1912 рік – час закінчення «будівельної лихоманки» в Києві. Залишилися в історії роки будівництва, гострої, а часом і нещадної, конкуренції архітекторів і будівельників, замовників та іменитих орендарів.

Чим же завершується ця сторінка в історії нашого Міста? Звичайно ж, вона завершується прибутковим будинком № 40/2, побудованим на замовлення Пантелеймона Опанасовича Кравцова, кавалера Георгіївського хреста, члена Ради Братства древлеправославних християн від м. Києва. Про його членство згадується в протоколах Всеросійського з’їзду древлеправославних християн від 20–23 травня 1912 року.

Величезний п’ятиповерховий будинок, розташований на розі Львівської площі та вулиці Велика Житомирська, побудований у 1912 році.

У рік століття російсько-французької війни 1812 року в архітектуру прийшов стиль «імперії Наполеона», і наш «герой» став яскравим представником цього стилю. Ампірна баня вінчає благородний величний фасад Г-подібної будівлі, зведеної так, щоб її було видно на значній відстані. Різноманітність архітектурних рішень і прикрас зосереджено в цій домінанті Львівської площі: два різних фасади, оригінальне оформлення балконів і еркерів, фронтонів і аттиків, портиків, віночків та багато чого іншого.

На першому поверсі за традицією розміщувалися, та й зараз розміщуються, лавки та крамниці.

Особливістю цього будинку стало те, що в 1913 році, на хвилі захоплення сінематографами, у дальньому крилі будівлі під керівництвом інженера-механіка Петра Курова було обладнано й відкрито кінотеатр «Ліра» (донедавна – кінотеатр ім. Чапаєва). Ви тільки уявіть собі, наш шановний читачу, 100 років безперервної роботи кінотеатру «Ліра»!

І, звичайно, відомі особистості Києва не обійшли своєю увагою цей помпезний будинок: численне сімейство Прахових та їхні нащадки аж до 1998 року проживали в квартирі № 20. Як було заведено в цій родині, з часів Андріана Прахова, частими гостями були художники, мистецтвознавці, київська інтелігенція, у тому числі український письменник і театральний діяч, журналіст і публіцист, редактор газети «Волинь» до березня 1942 року Улас Олексійович Самчук.

Серед мешканців будинку були не тільки діячі мистецтва, а й провідні фахівці в інших галузях, як наприклад, житель квартири № 17 Андрій Петрович Ромоданов –

український нейрохірург, творець наукової школи, доктор медичних наук, професор, академік НАН України, автор понад 260 наукових робіт, у тому числі 11 монографій, присвячених переважно діагностиці та хірургічному лікуванню черепно-мозкових травм. Зараз його ім’я носить київський інститут нейрохірургії.

Дуже часто ми в наших «прогулянках» згадуємо ім’я Володимира Миколайовича Ніколаєва – єдиного академіка архітектури серед київських архітекторів того часу. Згадаємо ми його і зараз. Наша з Вами «прогулянка» підходить до логічного завершення і, як планувалося, ми зробили «прогулянку» від храму до храму.

По непарному боці Великої Житомирської, ще за часів Ярослава Мудрого, неподалік від західних воріт міста, було зведено першу дерев’яну церкву – Стрітенська. Згодом, у середині ХІХ століття, церква стала місцем зустрічі та проведення зборів благородних київських дам-благодійниць. Сім’я Штейнгелів

Будинок сім’ї Штейнгелів

була відома в Києві своєю благодійністю: вони внесли власні кошти для обладнання відділення в університетській клініці («імені барона Р.В. Штейнгейля») і трьох їдалень для бідняків. У 1853 році на пожертвування баронеси Марії Федорівни Штейнгель відбулася закладка парафіяльної Стрітенської церкви. Архітектором проекту церкви став Володимир Ніколаєв.

У 1861році проект був реалізований: церква була зведена в архітектурних формах неовізантійського стилю, з однією банею і дзвіницею на західному фасаді, а згадуваний нами художник Іван Сошенко здійснив розпис храму.

На вічне зберігання в храм хресною ходою було перенесено ікону Божої Матері «Всіх скорботних Радість», яка раніше вінчала в’їзну арку Львівських воріт.

Храм був своєрідним духовно-просвітницьким центром старого Києва, членами його була київська міська еліта: представники міського дворянства, вчителі й художники, підприємці й лікарі, знатні жителі старої частини Києва.

Саме меценати – парафіяни храму – утворили перше жіноче товариство «Червоного Хреста» в Києві та відкрили сім недільних шкіл і їдальню для малозабезпечених.

Сьогодні Стрітенська церква знаходиться в стадії відновлення, відбудовується «з нуля».

Ось і завершили ми нашу з Вами «прогулянку» від храму до храму – від Михайлівського Золотоверхого монастиря до Стрітенської церкви.

Але крапку ставити рано.

Рік 2016, листопад... На Львівській площі, у маленькому затишному скверику, відбулася подія, без перебільшення, європейського масштабу.

Дві держави з багатовіковою історією – Україна та Франція, представники посольства і співробітники МЗС України, науковці, громадські діячі, мешканці нашого міста взяли участь у відкритті пам’ятника доньці Ярослава Мудрого – княгині Анні, королеві Франції.

Авторами цього пам’ятника, який символізує частково наше повернення в Європу, стали київські скульптори Костянтин Скритуцький і Федір Баландін.

Ім’я Костянтина Скритуцького

та його творіння міцно ввійшли в історію сучасного Києва: «Їжак в тумані», «Кіт», «Принц» і практично все, що є на Пейзажній алеї,

«розумні птахи-інтелігенти» в сквері інтелігентів і, нарешті, пам’ятник Анні Київській.

Тепер, мабуть, можна ставити крапку. Ну, а якщо розрядився ваш фотоапарат або смартфон, то біля пам’ятника Анні є лавиця із сонячною батареєю для зарядки.

До нових зустрічей, наш допитливий читачу!