Осередок духовності та мистецтва

Яке велике, цікаве, старовинне наше місто. Скільки про нього говорили, співали, сперечались, милувались ним. Багато статей і наукових праць написано, але завжди є цікаві сторінки, які можна ще відкрити для себе. Тож наша прогулянка сьогодні відбудеться по Вознесенському узвозу до величної, усім відомої, будівлі.

У 1898–1901 роках на Вознесенському узвозі № 20 (у радянський час носив назву вул. Смирнова-Ласточкіна) було зведено будівлю Духовної семінарії.

 Іл. 1

 Іл. 2

Двір духовної семінарії і взагалі територія міста між сучасною вулицею Кудрявською, Вознесенським і Кудрявським узвозами, Киянівським і Нестерівським провулками займають історичну територію передмістя давнього Києва, яке називалося Копирів кінець. Місцевість згадується в літописах з 1121 року. На думку частини дослідників, наприкінці ХІІ ст. тут був розташований так званий Новий двір київського князя Святослава Всеволодовича.

Місце розташування Копиревого кінця було предметом дослідження істориків та археологів ще з ХІХ ст. Аналіз писемних повідомлень, археологічні дослідження ХХ – початку ХХІ ст. підтвердили, що в цій місцевості розташовувався значний за площею (близько 40 га), укріплений район міста, який в літопису згадується саме як Копирів кінець.

 Іл. 3

Перед будівлею семінарії збереглися залишки фундаменту храму кінця XI ст., який, можливо, належав до монастиря святого Симеона. Монастир заснував князь Святослав Ярославич ще в другій половині ХІ ст. Дослідив фундаменти М. К. Каргер у 1947 році. За його описами, храм був тринефний, шестистовпний. Навколо нього було виявлено багато християнських поховань. Деякі поховання розташовувалися одне над одним, що свідчить про досить тривале існування некрополя.У літопису (Іпатівський список) є згадка, що 1147 року князь Ігор Ольгович був похований у цьому монастирі своїх предків, а через 3 роки тіло князя перевезли до Чернігова. Також згадується, що саме в цьому монастирі помер князь Ізяслав Давидович.

 Іл. 4. 
 Князь Святослав Ярославич

 Іл. 5. 
 Археолог Михайло Каргер

 Іл. 6.
 Князь Ігор Ольгович

 Іл. 7.
 Князь Ізяслав Давидович

За будинком семінарії, на території сучасної «лікарні вчених», також були знайдені фундаменти церкви ХІІ ст. Як згадується в літописах (а саме Іпатівський список), у 1121 році в Копиревому кінці відбулася закладка храму святого Іоанна (за припущенням істориків, Іоанна Предтечі). А в 1151 році згадується сад біля храму святого Іоанна.

У ХІХ–ХХ ст. у цьому районі було виявлено залишки трьох монументальних споруд ХІ–ХІІ ст. Одна з них, згадана вище, розкопана на території лікарні, відноситься до кінця ХХ ст. Іншу, на Нестерівському провулку, дослідив П. П. Толочко у 1967 році. Залишки третьої споруди було виявлено на розі Вознесенського узвозу та Киянівського провулку ще в другій половині ХІХ ст. Цей храм, як і той, що його досліджував М. Каргер, на думку науковців, мають стосунок до Симеонівського монастиря.

 Іл. 8. Археолог, історик ПетроТолочко

 Іл. 9. Пам’ятна плита на місці церкви ХІІ ст.

У ХVII ст. ця територія належала Київському митрополиту, що підтверджено грамотою Богдана Хмельницького. Пізніше на місці монастиря було побудовано Вознесенську церкву, яка проіснувала до ХІХ ст. На честь цього храму вулиця отримала свою історичну назву.

 Іл. 10. Вознесенська церква

Перший варіант проекту будівлі семінарії належав київському архітекторові В. Ніколаєву (1894), остаточний варіант – петербурзькому архітекторові Е. Морозову (1898), безпосередньо будівництво здійснював київський архітектор Є. Єрмаков.

 Іл. 11. В. Ніколаєв 

 Іл. 12. Є. Єрмаков

Триповерхова цегляна будівля була спеціально зведена для Київської духовної семінарії, розрахована на 500 студенців. Будинок сьогодні вважається одним із кращих прикладів цегляних споруд Києва кінця XIX – початку XX ст. У роки громадянської війни семінарія припинила своє існування.

У 1918–1919 роках тут розміщувалися казарми корпусу Українських січових стрільців на чолі з Є. Коновальцем та А. Мельником.

 Іл. 13. Є. Коновалець

 Іл. 14. А. Мельник

З 1925 року в цьому приміщенні містився Київський державний художній інститут. З 1992 року – Українська академія мистецтва, а з 1998 – Академія образотворчого мистецтва і архітектури.

Датою заснування академії вважають 18 грудня 1917 року за ініціативою видатних діячів історії, культури, науки і мистецтва – академіка М. Грушевського, учених Д. Антоновича, Г. Павлуцького, художників В. Кричевського, Ф. Кричевського, М. Бойчука, А. Мурашко, Г. Нарбута та інших.

 Іл. 15. Засновники Української академії мистецтв
 Листопад 1917 р. Київ. Будинок Центральної Ради.
 Сидять зліва направо: Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Федір Кричевський,
 голова УЦР Михайло Грушевський, генеральний секретар освіти Іван Стешенко,
 Микола Бурачек. Стоять: Георгій Нарбут, Василь Кричевський, Михайло Бойчук

Наймолодшому – Георгію Нарбуту – тоді був 31 рік, а найстаршому з них – Федору Кричевскому – 48 років. Саме він був призначений першим ректором Академії (1917/1918 – 1921/1923).

 Іл. 16. Ректори академії

На той час він викладав у Київському художньому училищі, а Олександр Мурашко проводив зайняття у власній студії. Неформальним лідером групи монументалістів був Михайло Бойчук, який експонував свої роботи разом зі студентами.

 Іл.17. О. Мурашко

 Іл. 18. М .Бойчук

Академія розташовувалася в приміщенні колишнього Педагогічного музею,

 Іл. 19. Педагогічний музей

а потім була переведена в будівлю колишньої торгової школи.

 Іл. 20. Сучасний вигляд будівлі торгової школи

Узимку 1919 року після взяття Києва військами Червоної армії, Академія стала державною установою. На той момент вона вже перебувала в статусі науково-дослідного інституту. Улітку того ж року, після взяття міста армією Денікіна, Академія була зарахована до розряду не фінансованих владою приватних навчальних закладів і вигнана зі своєї будівлі. У той час її ректором був Георгій Нарбут (1918–1920), який придбав за кошти Дніпросоюзу два приміщення в тому самому будинку в Георгіївському провулку, де в 1859 році мешкав Тарас Шевченко – вільний художник петербурзької Академії мистецтв.

 Іл. 21. Георгій Нарбут

У Георгіївському, у приміщеннях Нарбута і Павлівського, Академія проіснувала до 1921/1922 року, коли її почали помалу переносити в будинок старої Художньої школи на Сінному ринку.

 Іл. 22. Сучасний вигляд будівлі,
 де розташовувалася художня школа

В одній з кімнат у Георгіївському тимчасово поселився професор Академії Василь Кричевский із сім'єю, а в іншій половині верхнього поверху – його брат, Федір Кричевський (теж разом із сім'єю), який прожив тут до 1939 року.

 Іл. 23. Будинок на вулиці Стрілецькій, 28

 Іл. 24. Брати-художники Василь та Федір Кричевські

У 1922 році Академія була реорганізована в Київський інститут пластичних мистецтв. Через два роки до нього на правах факультету приєднали Український архітектурний інститут, що існував з 1918 року. З 1924 року новоутворений Київський художній інститут розмістився в будівлі колишньої Київської духовної семінарії, де розташовується й понині.

У 1930 році заклад дістав назву Київський інститут пролетарської художньої культури, а через 4 роки – Всеукраїнський художній інститут. Варто відмітити, що існування до 1934 року в Україні трьох художніх вищих навчальних закладів – Київського, Харківського та Одеського – сприяло нормальній творчій конкуренції. Після закриття Харківського й Одеського інститутів і переводу викладацького і студентського складів у Київ, КХІ став єдиним вищим закладом в Україні з підготовки художників і архітекторів.

 Іл. 25

 Іл. 26. 
 Сучасний вигляд Харківського художнього інституту

 Іл. 27. Одеське художнє училище

Одеське вище художнє училище (нині – Одеське художнє училище ім. М. Б. Грекова).

Початок війни в 1941 року застав частину студентів на літній практиці в Каневі. Більшість викладачів пішли на фронт, а з початком евакуації учбових закладів викладачів, що залишилися в Києві, і студентів відправили до Харкова, художній інститут якого був об'єднаний з київським.

 Іл. 28. Академія під час окупації

Потім київське відділення входило до складу Московського художнього інституту, який також був евакуйований і розташовувався в Самарканді (Узбекистан). Реевакуація почалася в 1943 році, після перших перемог Радянської армії. Українське відділення продовжувало перебувати при Всеросійській академії мистецтв, і разом вони перемістилися в Загорськ, розташувавшись у Свято-Троїцькій Сергієвій лаврі. Після трьох з половиною років в евакуації колектив Київського художнього інституту повернувся додому у квітні 1944 року.

У 1960 році був побудований новий чотириповерховий навчальний корпус, а в 1975–1980 роках проводилася реконструкція і добудова додаткових приміщень.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17 грудня 1992 року закладу було повернено початкову історичну назву – Українська академія мистецтв, а відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17 березня 1998 року вона стала Академією образотворчого мистецтва і архітектури, якій у 2000 році було присвоєно статус національної.

Зараз будівля академії має червоний колір.

 Іл. 29

Але були часи, коли вона була білого кольору.

 Іл. 30

Ось який вигляд Академія мала незадовго після будівництва:

 Іл. 31

На цьому фото добре видно, що центральний фасад увінчує хрест, адже всередині будівлі, на другому поверсі, містилася церква для вихованців семінарії. Зараз там актова зала.

Часи минали, події змінювали одна одну, але будівля завжди залишалася прекрасною!

Давайте детальніше розглянемо територію з усіх боків: ліворуч від входу є невеличка прибудова, виконана в одному стилі з основним корпусом, яка, найвірогідніше, у всі часи виконувала роль «сторожки».

 Іл. 32

На воротах міститься герб навчального закладу. У центрі зображений містичний птах із жіночою головою – сирин. Згідно з легендою, це віщий птах, який знає минуле й майбутнє, та, так само як фенікс, відроджується з попелу. Над щитом зображене сонце, що є джерелом знань і майстерності.

 Іл.33. Герб Академії

Цей герб у 1997 році виконав як дипломну роботу випускник факультету графіки Олексій Карпенко. Далі широка алея веде безпосередньо до Академії.

 Іл. 34

Оглянемо будівлю з усіх боків.

 Іл. 35

Іл. 36

Позаду будівлі досить просторий дворик для господарських потреб, який дозволяє оцінити розмір будівлі.

 Іл. 37

 Іл. 38

З усіх боків навчальний заклад оточений скульптурами. Це роботи студентів та викладачів.

 Іл. 39

 Іл. 40

Так, наприклад, на території Академії розташовані: пам'ятник художниці Марії Примаченко (відкритий 24 червня 2009 року),

 Іл. 41

пам'ятник Я. С. Приходьку, студентові Київського художнього інституту, який пішов на фронт Другої світової війни і загинув (відкритий 1963 року),

 Іл. 42

меморіал загиблим студентам і співробітникам Київського художнього інституту, які загинули під час Другої світової війни,

 Іл. 43

меморіальна дошка засновникам академії мистецтв України (відкрита 1994 року),

 Іл. 44

меморіал художникам – жертвам репресій,

 Іл. 45

погруддя Тараса Шевченка,

 Іл. 46

Парк скульптур навколо навчального закладу повною мірою показує спрямованість вишу та розмаїття напрямів творчості студентів. Однак давайте зазирнемо всередину.

 Іл.47

З часів будівництва цієї будівлі, тут майже нічого не залишилося, уже багато разів усе ремонтувалося та змінювалося, та ці чудові сходи, які ведуть на другий поверх – виключення.

 Іл. 48

 Іл. 49

Ідучи коридорами, звертаємо увагу на найкращі дипломні роботи випускників вишу, що прикрашають заклад: художників, архітекторів і скульпторів.

 Іл. 50

 Іл. 51

 Іл. 52

 Іл. 53

 Іл. 54

 Іл. 55

 Іл. 56

 Іл. 57

 Іл. 58

А ось так розглядались роботи студентів 1950-х років.

 Іл. 59

 Іл. 60

Навчальний заклад підготував багато видатних митців. Деяких із них ми вже згадували серед студентів-випускників та викладачів. Тож зупинимося детальніше на найвідоміших та найвидатніших.

Федір Григорович Кричевський

 Іл. 61

Народився український художник і педагог 22 травня 1879 року в Харківській губернії. У 1910 році закінчив Петербурзьку академію мистецтв.

Федір Григорович є одним із засновників та першим ректором Академії. Дуже відомими стали його роботи закордоном.

 Іл. 62. Наречена (1910)

 Іл. 63. Автопортрет (1911)

Триптих «Життя»

 Іл. 64. Любов

 Іл. 65. Сім’я

 Іл. 66. Повернення

У червні 1939 року присвоєно (одночасно з братом Василем) ступінь доктора мистецтвознавства, а в 1940 – звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Вони були першими в Україні, хто одержав цей учений ступінь і звання.

Утім, на жаль, на цьому добрі події в житті митця закінчилися, уже у воєнний час будинок, у якому містилася квартира Кричевських, був зруйнований, а дача в с. Шишаки також згоріла, де зберігалося чимало його картин та велика колекція витворів народного мистецтва – килимів, вишивок, кераміки, ікон.

Творчість та ідеологічне спрямування художника не подобалися владі, тому його позбавили наукового звання й титулу заслуженого діяча мистецтв. Федір Кричевський був заарештований НКВС і засланий до селища Ірпінь Київської області, де й помер з голоду 30 липня 1947 року.

Перепохований у Києві на Лук'янівському кладовищі в 1965 році.

Георгій Іванович Нарбут

 Іл. 67

Народився видатний художник-графік 9 березня 1886 року в Чернігівській губернії. Він був одним із засновників Академії та другим її ректором. Навчався в Петербурзі, підвищував кваліфікацію в Мюнхені. У березні 1917 року переїхав до Києва.

Георгій Нарбут був творцем українського державного герба і печатки Української держави,

 Іл. 68

також створював ескізи військових мундирів армії України, оформлення упаковок та етикеток для українських товарів, гральних карт, ілюстрації до дитячих книжок різних авторів.

 Іл. 69

 Іл. 70

Розробив поштові марки Української Народної Республіки в 30, 40 і 50 шагів, також банкноти, грамоти та листівки.

 Іл. 71

 Іл. 72

 Іл. 73

Помер відомий художник від епідемічного висипного тифу 23 травня 1920 у Києві. Похований на Байковому кладовищі.

Олександр Олександрович Мурашко

 Іл. 74

Народився в Києві 1875 року. Навчався в Петербурзькій академії мистецтв (1894–1900) в Іллі Рєпіна, а згодом продовжив освіту в Парижі та Мюнхені.

Ще в юності він спостерігав за роботою таких майстрів, як В. Васнєцов, М. Нестеров. Саме вони та професор Адріан Прахов першими звернули увагу на потенціал «худого, високого, лохматого, сором’язливого» підлітка. Малювання для Мурашка стає сенсом життя.

Роботи українського митця, ще за його життя, широко експонувалися за кордоном: у Берліні, Кельні, Дюссельдорфі, Будапешті, Венеції, Римі, Відні, Амстердамі.

Визнання Олександра Мурашка стало знаковим не лише для нього самого, але і його Батьківщини. Завдяки Мурашку українське мистецтво вийшло зі стану вузько національного, провінційного, талант митця підняв його до західноєвропейського рівня. Олександр Мурашко відзначився як художник-портретист.

Утім, на жаль, його яскраве та плідне життя тривало не довго, на 44-му році він був убитий агентами ЧК біля свого будинку на Лук’янівці. У газетах тоді написали, що він був пограбований та вбитий бандитами.

 Іл. 75.

  Іл. 76. «Жінка з квітами»

 Іл. 77. «Селянська родина»

Іл. 78. Портрет Адріана Прахова

Казимир Северинович Малевич

 Іл. 79

Казимир Малевич, мабуть, – одна з найвідоміших та неоднозначних постатей художньої спільноти всіх часів. Таку кількість суперечок, полярних оцінок, поглядів, вражень не викликав, мабуть, жоден художник. Однак, попри все, ім’я його відоме як на Батьківщині, так і в усьому світі.

Народився відомий митець 23 лютого 1879 року в Києві в українсько-польській сім’ї. Батько його працював у відомого київського цукрозаводчика Миколи Терещенка. За своє життя він багато разів змінював місце проживання, спочатку це було пов’язано з особливостями роботи батька, пізніше у зв’язку з власною активністю.

Протягом двох років К. Малевич (1928–1930) працював викладачем Української академії мистецтв, читав лекції з новітнього мистецтва.

Особливістю живопису Казимира Малевича є техніка накладення фарб одна на другу. Для отримання червоної плями художник на нижній чорний шар накладав червоний. Глядач бачив колір не чисто червоним, а з відтінком темряви. Експерти, знаючи секрет Малевича, легко виявляли підробки його полотен.

«Чорний квадрат» Малевича – найвідоміший твір російського авангарду. Як, утім, і за його межами – це одна з найзнаменитіших, суперечливих, скандальних і обговорюваних робіт в історії образотворчого мистецтва.

 Іл. 80

Напевно, жодне інше полотно не викликало стільки суперечок і емоцій, не породжувало стільки теорій і помилок.

Існує безліч трактувань цього таємничого витвору: від того, що за верхнім шаром фарби сховані ще декілька картин, до того, що це безодня, яку бачив митець у всесвіті та своїй душі. Але критики та мистецтвознавці так і не дійшли спільної думки. Тому питання залишається відкритим ще для багатьох майбутніх поколінь. Тим паче, що ця картина є тільки частиною триптиху «Чорний квадрат. Чорне коло. Чорний хрест», і тому загадок ще більше….

 Іл. 81

Активне життя художника, постійні подорожі за кордон, визнання на Заході не залишились непоміченими для радянської влади, тому звинувативши в шпіонажі, його саджали до в’язниці кілька разів.

 Іл. 82. «Ранок після заметілі»

 Іл. 83. Автопортрет

Помер він від раку, ще в досить молодому віці (56 років) у Ленінграді (похований під Москвою).

Іполит Владиславович Моргілевський

 Іл. 84

Дуже цікава та неординарна особистість. Відрізнявся небайдужістю до історичних та архітектурних пам’яток.

Народився Іполит Владиславович 12 вересня 1889 року в Оренбурзькій області, але, згодом, після закінчення Тифліського реального училища, вступив до Київського політехнічного інституту і назавжди пов’язав своє життя з Україною.

Після закінчення інституту, І. Моргілевський став фахівцем з обміру й дослідження пам’яток старої архітектури.

У 1927 році його призначили деканом архітектурного факультету Київського художнього інституту (таку назву носила тоді Академія). Також професор багато років займався дослідженнями Софійського собору і Михайлівського Золотоверхого монастиря, Борисоглібського собору в Чернігові та ін. Вивчаючи пам’ятки архітектури різних країн, І. Моргілевський дійшов висновку, що архітектура Київської Русі не була просто копією візантійської, а була самобутньою, оригінальною та суттєво відрізнялася навіть будівельною технікою.

Коли у 1934 році у влади виникла ідея знести головний собор Михайлівського Золотоверхого монастиря (протягом 1934–1936 років собор розбирали, 14 серпня 1937 конструкція будівлі була підірвана востаннє),

 Іл. 85

професор І. Моргілевський дуже тяжко переживав цю подію. Однак розуміючи, що він не спроможний нічого вдіяти, зайнявся детальними обмірами храму, щоб потім, у майбутньому, була можливість будівничим точно відтворити архітектуру собору. Так і сталося, його заміри та професійна фіксація всіх показників і до цього часу відіграє дуже важливу роль в архітектурному колі.

До речі, жив видатний професор неподалік Академії, за адресою Вознесенський узвіз, 13 ось у цьому будинку.

 Іл. 86

На фасаді можна роздивитися меморіальну дошку, присвячену І. Моргілевському, яка була встановлена 1993 року.

 Іл. 87

Помер 7 грудня 1942 року, похований на Лук’янівському кладовищі.

Долі дуже багатьох відомих творчих особистостей пов’язані з Академією. Ми познайомились лише з кількома найяскравішими, та це лише крапля в морі. Також згадати можна ще дуже багато хороших та неймовірно талановитих людей, таких як Абрам Маневич, Іван Врона, Микола Бурачек, Микола Стороженко, Василь Забашта, Костянтин Богомазов та багато інших, які своєю творчістю внесли неоціненний вклад в розвиток українського мистецтва.

 Іл. 88. М. Бурачек

 Іл. 89. І. Врона. 

 Іл. 90. А. Маневич

 Іл. 91. М. Стороженко

 Іл. 92. В. Забашта

 Іл. 93. О. Богомазов

Цікавим також у житті закладу є те, що Академія ставала майданчиком для зйомок фільмів, зокрема, там знімали одну серію з телесеріалу «Агенти справедливості», що його показували на каналі «Україна».

 Іл. 94

На кадрах із серіалу добре видно будівлю академії.

 Іл. 95

 Іл. 96

Тож, зазирнувши в минуле, можемо зробити висновок, що ця чудова будівля з початку свого існування стала майданчиком для навчальних закладів, які завжди відігравали важливу культурну роль та слугували колискою духовності і творчості нашої держави.

О. В. Борисюк,
лектор І категорії
сектору освітньої роботи МІДЦ

Джерела та література

1. Махновець Л. переклад. 1989. Літопис руський за Іпатським списком. Київ, с. 179, 215, 244.
2. Толочко П. П. 1972. Історична топографія стародавнього Києва. Київ, с. 141.
3. Смолій В., Горбик В. 1999. Звід пам’яток історії та культури України. Київ, с. 353–355, 486.
4. naoma.edu.ua
5. uk.wikipedia.org
6. segodnya.ua
7. interesniy.kiev.ua
8. starkiev.com
9.  new.pamyatky.kiev.ua
10.  bigkiev.com.ua
11.  kiev-foto.info
12.  vkieve.net
13.  news.bigmir.net
14.  24smi.org
15.  news.tochka.net
16.  lb.ua
17.  nachasi.com
18.  uartlib.org
19.  youtube.com