Прогулянка київським Кудрявцем

Прогулянки київським центром – це чудова можливість не тільки побачити загальновідомі туристичні локації столиці, а й доторкнутися до історії міста, відчути його творчу атмосферу і красу. Є багато місць у Києві, які майже невідомі туристам, але мають багату історію та дуже мальовничі.

Почнемо нашу мандрівку тихим центром міста з невеличкого скверу навпроти будинку № 21 по вулиці Січових стрільців. У центрі скверу біля бювету бачимо металеву фігуру лелеки. Автор скульптури – Борис Лікар, відомий у світі архітектор і художник, який заклав принципи концепції естетизації урбаністичного середовища. Серед відомих київських робіт Бориса Лікаря – скіфські баби, сонце та сфінкси на Софійській площі. Неподалік від скверу, на Кудрявському узвозі, була майстерня художника. Залізного лелеку він зробив як зразок міської скульптури для дітей. У 60-х роках минулого століття було відомо два таких лелеки. Один з них стояв біля старої водонапірної башти в Хрещатому (тоді Піонерському) парку, над крихітним прямокутним басейном, у якому незабаром завелися справжні жаби.

До сьогодні зберігся тільки лелека на вулиці Січових стрільців – своєрідна візитівка скверу – частина фонтану, який, на жаль, зараз закинутий і не працює. У 2017 році був анонсований проект відновлення скверу та фонтану в єгипетському стилі за рахунок посольства Єгипту, яке розташовано неподалік, але досі нічого не змінилося.

Вулиця Січових стрільців єднає Львівську площу та вулицю Мельникова. Одна з центральних вулиць міста, вона з'явилася на місці давньої дороги на Житомир і Львів, що й визначило її перші назви – відповідно Житомирська, а згодом – Львівська. За радянської влади вулиця носила ім'я Льва Троцького, потім радянського громадського діяча Федора Артема. У вересні 2015 року вулицю Артема було офіційно перейменовано у вулицю Січових Стрільців – на честь добровольчого українського військового формування часів Першої світової війни.

Вулиця пролягає з півночі на південь північно-західним схилом Старокиївської гори. Значення вулиці виросло у зв'язку з переселенням більшої частини жителів з київського Подолу, який у 1845 впродовж наступних років постраждав від сильних повеней.

Вулицю Січових Стрільців почали заселяти в середині XIX століття, але тільки в 90-х роках стартувала її активна забудова. Так, на місці великих хуторів з непоказними будинками були зведені двоповерхові цегляні, на окремих ділянках будувалися прибуткові будинки й комплекси. У 1897 році по вулиці проклали трамвайну лінію. А з 1930-х років почалася забудова вулиці житловими багатоповерхівками, які ми бачимо досі.

Якщо піти зі скверу вглиб та звернути праворуч, можна потрапити на Несторівський провулок, дуже тихий і зелений, який прямує з вулиці Кудрявської до Вознесенського узвозу.

Несторівський провулок відомий з 1830-х років під назвою Семенівська вулиця в місцевості Кудрявець. У довіднику «Вулиці Києва», виданому 1995 року, зазначено, що провулок отримав назву Несторівський у 1855 році на честь Нестора-літописця, який написав «Повість временних літ» – одне з перших писемних джерел історії Київської Русі. Однак на мапі 1900 року він позначений як Піостровський. Саме тут під час будівництва Будинку мисливців і рибалок (будинок № 9) були виявлені залишки церкви XII ст. – частина стіни, котловани та забутовка під фундаменти. При розчищенні фундаментів було знайдено фрагменти керамічного посуду, а також залишки давніх фресок.

Якщо повернути з Несторівського провулку ліворуч, на Вознесенський узвіз, за невеличким сквером можна побачити один з найстаріших у Києві мостів-віадуків.

Це ще й найменший міст Києва. Він побудований 1896 року над вулицею Петровською для зручного під'їзду транспорту до Казенного винного складу на сусідній вулиці Кудрявській. Під ним проходить Вознесенський яр.

Міст унікальний ще й тим, що його прольоти викладені з цегли, що на той час було рідкістю. Збереглися навіть металеві балки із заклепками, яким понад 100 років. Довжина мосту – 10 метрів, висота – 4 метри. Кудрявський міст-віадук побудував київський інженер-архітектор Володимир Безсмертний, автор знаменитого «Будинку з котами». Трохи згодом, коли в Києві з'явився електрифікований транспорт, на мосту було розташовано службову трамвайну лінію.

До 9 квітня 2001 року до мосту ще їздили автомобілі, але після цієї дати він отримав статус аварійного, в'їзди на нього перекрили і він став пішохідним. У 2002 році була спроба реставрувати Кудрявський міст, але справа так донині і не зрушила з місця.

На початку Вознесенського узвозу (будинок № 7) зведено монастир Святого Василя Великого Української греко-католицької церкви. Церква Святого Василя Великого є головною спорудою монастиря отців василіан. Церква спроектована за проектом архітектора Лариси Скорик у стилі модерн, однак спирається на давні традиції. За її задумом «...образність церковної споруди пов'язана зі спогадами про дерев'яні, суворі за формою церкви і дзвіниці українських Карпат і одночасно про дерев'яні вежі фортечних укріплень і дитинця Київської Русі, які після Батиєвої навали зводилися на землях Галицько-Волинського князівства, продовжуючи архітектурно-будівельні традиції Київської держави. Головна риса внутрішнього простору церкви – наповненість світлом, ясністю, сонцем і небом над головою, на якому ввечері крізь скло верхніх скляних ліхтарів видні зірки». Меморіальна дошка свідчить, що храм відвідував Папа Римський Іоанн Павло II у 2001 році. На даху храму можна побачити піраміди, схожі на ті, що прикрашають територію Лувра, на стінах – образи святих, княгині Ольги та святителя Василя, а також образ Богородиці з янголами. Стіни з фактурної нетинькованої цегли з фрагментами білих вкраплень нагадують природний камінь, з якого будували укріплення дитинців, а колір фасадних стін подібний до стін дерев’яних церков. На кованих перилах біля храму зображено чотирьох ченців, які крокують у церкву. У кожного з них у руках різні предмети: хрест, книга, свічка і невеликий дзвін.

Поряд встановлено бронзовий пам'ятник святому Василю.

Відразу за храмом на Вознесенському узвозі, 13 розташовано старовинний двоповерховий так званий «котячий будинок». Його назвали так, оскільки у дворі над парканом зображено ціле котяче життя в шести скульптурах.

Там можна роздивитися рудого кота, закохану котячу пару і навіть чорненького старожила на димоході.

Сам будинок має історичну цінність: у ньому в середині ХХ ст. проживав дослідник давньоруської архітектури Іполит Моргілевський, який дуже вчасно зробив обміри Михайлівського Золотоверхого собору перед тим, як його знищили більшовики. Саме за кресленнями Моргілевського собор і відновлювали. На будинку встановлено меморіальну дошку в пам'ять про дослідника.

До речі, споруда досить незвичайна: перший поверх – цегляний, а другий – дерев'яний, з ажурною декоративною різьбою; нагадує він сільський будиночок.

П'ятиповерховий рожевий будинок на Вознесенському узвозі, 18 став відомим завдяки своєму мешканцеві – художнику-авангардисту Олександру Богомазову, який мешкав у ньому близько 26 років. Зважаючи на своєрідну манеру малювання в стилі кубофутуризму його називали «українським Пікассо». «Мистецтво  – нескінченний ритм, митець – його чутливий резонатор», – казав Олександр Богомазов своїм студентам у Київському художньому інституті, професором якого він був у 1922–1930 роках. Помер Богомазов від туберкульозу і був похований на Лук'янівському кладовищі. Практично одразу після смерті ім'я та творчий доробок О. Богомазова було викреслено з історії радянської епохи. Лише в середині 1960-х під час «відлиги» його ім'я та творчість були відроджені групою молодих київських мистецтвознавців.

Сама будівля має вишукану прикрасу: у верхній частині будинку з цегли викладено дев'ятикутну зірку, що символізує вічність і високі ідеали.

З 1899-го по 1901 рік на вулиці Вознесенський узвіз, 20 у глибині двору розташовувалася Духовна семінарія. Відомо, що перед будівлею семінарії збереглися залишки фундаменту храму кінця XI ст., можливо, монастиря Святого Симеона.

Перший варіант проекту будівлі належав київському архітектору В. Ніколаєву (1894), остаточний – петербурзькому архітектору Е. Морозову (1898), безпосередньо будівництво здійснював київський архітектор Е. Єрмаков. Триповерховий цегляний будинок був спеціально зведений для Київської духовної семінарії. Він був розрахований на 500 вихованців. Сьогодні ця будівля вважається одним із кращих прикладів цегляної архітектури Києва кінця XIX – початку XX ст. Саме в цьому приміщенні з 1925 року міститься Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури.

На території академії – казковий світ скульптур, яких тут кілька десятків. Одна з них присвячена художниці Марії Примаченко. Неподалік встановили пам'ятник Тарасу Шевченку, а в кущах ще можна знайти кам'яного гнома Гімлі, біля якого лежить його сокира («Володар кілець»). Тут є і копія пам'ятника засновникам Києва.

Якщо повернутися до початку нашого маршруту і піти далі за сквер, вглиб забудови, можна вийти на вулицю Кудрявську. Вона виникла в 1830-х роках у зв'язку з прокладанням Житомирської вулиці (нині – вулиця Січових Стрільців). Спочатку складалася з провулків Кудрявського (від вулиці Січових Стрільців до Косогірного провулка) і Підвального (від Косогірного провулка до кінця вулиці, яка була приєднана до Кудрявської вулиці в 1909 році). Сучасна назва вулиці відома з 1908 року – від місцевості Кудрявець. Назва місцевості пояснюється просто: ще на початку XIX ст. тут були в основному невеликі приватні будиночки і кучерявилися рясні сади.

Чернець Паїсій Величковський (1722–1794) згадує Кудрявець у своїй «Автобіографії» і пише, що Кудрявцем називався палац Київського митрополита. Час, що його описує чернець Паїсій, охоплює роки його навчання в Київській духовній семінарії. Таким чином, у цьому значенні Кудрявець згадується вже в першій половині XVIII ст.

Також назву Кудрявець мав давній ручай, який впадав в історичну річку Глибочицю. Він існує і зараз, але тече під землею в колекторі.

Вулиця Кудрявська дуже мальовнича. Пам'яткою архітектури є житловий будинок (1816, 1850 роки) № 9. У ньому розташований музей О. С. Пушкіна, а на подвір'ї в 2009 році встановлено пам'ятник поету. Відомо, що двоповерхова жовта будівля була зведена наприкінці XIX ст. і належала заможному киянину Мазюкевичу.

Експозиція музею побудована на основі колекції киянина-пушкініста Якова Бердичівського. Їдучи в Німеччину, він подарував її місту з умовою, що буде створено музей. Серед експонатів музею – прижиттєве видання «Євгенія Онєгіна», книги з авторськими знаками друзів і сучасників поета – не тільки літераторів, але й відомих політичних і державних діячів. Також у музеї експонується статуетка поета на повний зріст, створена 1837 року скульптором Олександром Теребеневим. Унікальна її технологія: вона складається із суміші подрібнених мінералів, званої «бісквіт». Ще одним цінним експонатом є видання пушкінського журналу «Современник» із цензорським дозволом Крилова. Пушкіністи вважають, що Олександр Сергійович особисто тримав саме цей журнал у руках – згідно з тогочасною практикою, екземпляр із цензорською позначкою відправлявся персонально автору і видавцю.

За Музеєм Пушкіна розмістився невеличкий двоповерховий цегляний флігель (вул. Кудрявська, 9 б), побудований 1912 року. На будівлі блакитного кольору можна відшукати табличку, на якій зазначено, що це пам'ятник архітектури. Варто звернути увагу на особливості фасаду будинку: на ньому зображено стріли, зібрані з безлічі невеликих пірамід. У геральдиці стріла символізує духовну зброю, а також є знаком носія хвороби, зокрема чуми, але місцеві жителі запевняють, що це – масонська мітка.

Яскравим зразком промислової архітектури Києва можна вважати Казенний винний склад № 1 на вулиці Кудрявській, 16. Він був заснований у 1896 році після введення четвертої казенної монополії на продаж населенню горілчаних виробів. Міністерство фінансів Російської імперії придбало дві приватних садиби по вулиці Кудрявській. Після знесення існуючих старих будинків і викорчовування саду тут було побудовано комплекс Казенного винного складу № 1. Зводили його за проектом відомого київського архітектора Володимира Безсмертного.

У 1922 році підприємство було націоналізовано, а на території винного складу почав працювати Київський лікеро-горілчаний завод № 2. Під час Другої світової війни тут виготовляли пляшки із запальною сумішшю, а в 1941–1943 роках німці організували на підприємстві виробництво мінеральних вод. Після того, як місто зайняла Червона армія, тут у 1945 році відродили лікеро-горілчаний завод.

Будівля зберегла автентичний вигляд 1898 року. Головний корпус складу прикрашений пілястрами і класичним для такого типу будівель цегляним декором. Але зараз будівля перебуває в аварійному стані. Відновлення її пов’язане з неабиякими труднощами, адже дерев’яні перекриття між поверхами обвалилися. Є побоювання, що великий історичний комплекс у самому серці Києва може бути знесений з метою подальшої забудови.

З Кудрявської вулиці можна звернути на Косогірний провулок, відомий з другої половини XIX ст. під двома назвами – сучасним і як вулиця Косогірний Яр. За його допомогою можна суттєво скоротити спуск із Кудрявської на вулицю Глибочицьку. Провулок невеликий, але крутий. Він відомий тим, що половину шляху по ньому займають довгі сходи. Ще недавно вони були в аварійному стані, але зараз реконструюються.

Київ відомий своїми узвозами. Їх першими «будівельниками» стали струмки і річки, які рясно збігали з глинистих київських пагорбів, вимиваючи в них цілі ущелини звивистих і глибоких ярів. Багато київських узвозів і досі повторюють звивисті русла цих ярів. Зручні для підйому і спуску, вони служили архаїчними першими вулицями, що простягнулися від укріплених поселень на прирічкових пагорбах до дніпровських пристаней і переправ.

Прокладений у 30-х роках минулого століття на місці старого припливу Глибочиці – Кудрявського струмка, Кудрявський узвіз спочатку носив ім'я військового льотчика Віктора Хользунова, героя громадянської війни в Іспанії. Він з’єднує вулицю Січових стрільців з вулицею Глибочицькою.

Отже, у «тихому центрі» нашої столиці можна знайти багато цікавого. Тож радимо скористатися останніми теплими днями осені та відвідати мальовничий «тихий центр» столиці. Це буде не тільки приємна прогулянка, але й новий історичний досвід.

Євгенія Кудрявцева,
завідувач відділу фондів МІДЦ

Джерела та література

Вулиці Києва: довідник. 1995. Київ. 

Малаков Д. В. 2013. Архітектор Безсмертний. Доцільність і естетика. Київ.

Монастирі Української Греко-Католицької Церкви. 2006. Львів.

Чешко В. М. 2007. Пам’ятки історії та культури України: каталог-довідник, 2. Київ.

Шулькевич М. М., Дмитренко Т. Д. 1982. Киев: архитектурно-исторический очерк. Київ.