Скроневі кільця з колекції «Десятинна церква» Національного музею історії України

Під час досліджень садиби Десятинної церкви Д. В. Мілєєвим (1908–1909), Т. М. Мовчанівським (1936–1937) та М. К. Каргером (1938–1939) було зібрано яскраву колекцію ювелірних виробів, доповнену окремими знахідками з численних скарбів, виявлених як випадково, так і під час археологічних робіт. Ці речі зберігаються в колекції «Десятинна церква» Національного музею історії України. Серед прикрас, предметів поясного набору та гарнітури костюма можна виокремити незначну групу перснеподібних та браслетоподібних скроневих кілець, про які йтиметься нижче.

Варто зазначити, що скроневі кільця із зібрання НМІУ поділяються на кілька груп:

• кільця з кінцями, що заходять один за другий (9 од.);

Іл. 1. Перснеподібне скроневе кільце з кінцями, що заходять один за другий

• прості розімкненокінечні (4 од.);

Іл. 2. Просте розімкненокінечне скроневе кільце

• загнутокінечне (1 од.);

Іл. 3. Загнутокінечне перснеподібне кільце

• кільце, завершення якого загнуте у формі латинської літери S (1 од.);

Іл. 4. Кільце із S-подібним завершенням

• браслетоподібне кільце з двома намистинами та кінцями, що заходять один за другий (1 од.) [Строкова 1996, с. 79, 80].

Іл. 5. Браслетоподібне скроневе кільце з кінцями, що заходять один за другий

Як вважають фахівці, скроневі кільця – виключно жіночі прикраси парадного й повсякденного вбрання містянок і селянок, хоча зрідка вони траплялись також у чоловічих похованнях як браслети. Переважна більшість відомих науковцям скроневих кілець походить із поховальних комплексів або скарбів [Рябцева 2005, с. 210; Степанова 2010, с. 277], хоча на поселеннях та городищах знахідки цих виробів теж відомі [Седов 1982, с. 260]. На зміну традиційному підходу до слов’янських скроневих кілець – маркера місця проживання окремих племен та одного з етновизначальних елементів народного костюма [Арциховский 1930, с. 44, 45], сучасні дослідники вважають доцільнішим для Х–ХІІІ ст. вживати поняття не етнічних, а територіальних ювелірних наборів, які позначали ареали розселення літописних племен [Рябцева 2005, с. 36–38].

Перснеподібні скроневі кільця були широко розповсюджені по всій території північно-західної та південно-східної Русі, тому не можуть слугувати для чіткого визначення регіональних чи хронологічних аспектів [Левашова 1967, с. 15; Седов 1982, с. 260]. На території Середнього Подніпров’я ці речі відомі на поселеннях біля с. Григорівка [Петрашенко 2005, с. 91]. Значну їх кількість було зафіксовано під час досліджень Автуничів [Моця та ін. 1997, с. 45, рис. 13]. У курганах і ґрунтових могильниках Правобережжя Х–ХІІІ ст. зосереджена переважна більшість відомих найпростіших скроневих кілець, і тут їх значно більше, ніж на Лівобережжі. Дослідники пов’язують поширення цих речей з територією проживання полян [Русанова 1966, с. 17].

Щодо способу носіння перснеподібних дротових кілець у дослідників існують певні розбіжності. Окрім загальноприйнятої версії про їхнє кріплення у волоссі чи на стрічках біля скронь, відомі випадки обшивання очілля або краю головного убору, тому в літературі іноді трапляється термін «потиличні кільця», хоча правильність фіксації матеріалів залишається сумнівною.

Іл. 6. Фрагмент шкіряної стрічки із закріпленими на ній скроневими кільцями
з кургану поблизу с. Юдичі (Білорусь) та реконструкція головного убору
з кільцями за М. А. Сабуровою [Сабурова 1997, с. 319]

У північно-східних регіонах Русі аналогічні предмети скріплювали ланцюжком і носили як шийну прикрасу [Левашова 1967, с 15].

Невіддільно від скроневих кілець логічно розглядати ще один тип головних прикрас – сережки. Археологічні джерела демонструють досить неоднозначну картину. У ході систематизації та класифікації ювелірних прикрас із курганних могильників в’ятичів, А. В. Арциховський не виділяв сережок до окремої категорії, аргументуючи це браком археологічних даних для визначення, як саме їх носили – у вухах чи на головних уборах [Арциховский 1930, с. 46]. Але Г. Ф. Корзухіна зауважила, що механізм застібки скроневих кілець не дозволяв вдягати їх у мочку вуха, і водночас звернула увагу на цитати з літописних джерел ХІІ ст., де сережки згадані як у жінок, так і в чоловіків, та на фіксацію однієї сережки біля вуха в похованнях дружинників, без уточнення, щоправда, біля якого саме [Корзухина 1954, с. 59]. Б. О. Рибаков дотримувався погляду, що сережок на Русі не носили взагалі, а їхню роль виконували скроневі підвіски, що їх називали «усерязь» [Рыбаков 1988, с. 521]. Цей підхід розвивала М. В. Сєдова, яка коротко згадує про масову появу сережок у побуті з ХІV ст. у результаті поширення моди зі Сходу [Седова 1981, с. 16], але С. С. Рябцева відокремила сережки від скроневих кілець з акцентом на саме намистинних сережках, якими масово користувалися на обширних теренах Русі, Балкан, Кавказу та Європи [Рябцева 2005, с. 210–234].

Попри залучення І. І. Срезневським [Срезневский 1912, с. 340, 1265] досить пізніх – ХІV–ХVІ ст. – джерел, крім згаданих повідомлень літописів, доречно також звернутись до опису Львом Діаконом князя Святослава зі згадкою в одному його вусі золотої сережки з обрамленим двома перлинами карбункулом [Лев Диакон 1988, с. 82]. І хоча в цьому випадку йшлося про князя, а не вихідця з народу, знаного специфічністю звичок та й загалом способу життя, для висновку про існування цих прикрас на Русі наведеного достатньо. Показово також, що джерелами в усіх випадках слово «сережка» було вжито в однині, що наштовхує на думку щодо непарного використання названих прикрас.

Чи не остаточне вирішення проблема використання сережок населенням Київської Русі отримала після дослідження виявлених у похованнях ХІ–ХІІІ ст. скроневих кілець зі вцілілими фрагментами шкіри, що їх вважали залишками головних уборів з прикріпленими скроневими кільцями. Експертиза засвідчила антропологічну приналежність зразків, а саме решток муміфікованих людських вух зі скроневими кільцями, використаними як сережки.

Іл. 7. Браслетоподібні та семилопатеві скроневі кільця
з рештками муміфікованих людських вух

Проколи простежені в мочці та в середній і верхній частинах вушного завитка, чим було доведено одночасне носіння кількох сережок в одному вусі та поліфункціональність скроневих кілець, що їх сережки повністю витіснять лише у ХІV ст. [Агапов, Сарачева 1997].

Отже, скроневі кільця, виявлені під час досліджень садиби Десятинної церкви, також могли мати поліфункціональне використання, і лише чітка фіксація речей у поховальних комплексах може свідчити про їх пряме призначення.

Джерела та література

Агапов, А. С., Сарачева, Т. Г. 1997. О способах ношения височных колец. Российская археология, 1, с. 99–107.

Арциховский, А. В. 1930. Курганы вятичей. Москва: Ранион.

Корзухина, Г. Ф. 1954. Русские клады ІХ–ХІІІ вв. Москва; Ленинград: Издательство АН СССР.

Лев Диакон. 1988. История / Копыленко, М. М. (пер.), Литаврин, Г. Г. (отв. ред.). Москва: Наука. (Памятники исторической мысли).

Левашова, В. П. 1967. Височные кольца. Труды ГИМ, 43: Очерки по истории русской деревни X–XIII вв., с. 7–54.

Моця, О. П., Орлов, Р. С., Коваленко, В. П., Козловський, А. О., Пархоменко, О. В., Потапов, О. В., Покас, П. М. 1997. Поселення Х–ХІІІ ст. біля с. Автуничі. Південноруське село ІХ–ХІІІ ст.: нові пам’ятки матеріальної культури / Моця, О. П. (відп. ред.) та ін. Київ: ІЗМН, с. 34–68.

Петрашенко, В. А. 2005. Древнерусское село (по материалам поселений у с. Григоровка). Киев.

Рыбаков, Б. А. 1988. Язычество древней Руси. Москва: Наука.

Русанова, И. П. 1966. Археология СССР. Свод археологических источников, Е1–24: Курганы полян Х–ХІІ вв. Москва: Наука.

Рябцева, С. С. 2005. Древнерусский ювелирный убор. Санкт-Петербург: Нестор-История.

Сабурова, М. А. 1997. Древнерусский костюм. Древняя Русь. Быт и культура / Колчин, Б. А., Макарова, Т. И. (отв. ред.). Москва: Наука, с. 93–109. (Археология с древнейших времен до средневековья в 20 т.).

Седов, В. В. 1982. Восточные славяне в VІ–ХІІІ вв. Москва: Наука. (Археология СССР с древнейших времен до средневековья в 20 т.).

Седова, М. В. 1981. Ювелирные изделия древнего Новгорода (X–XV вв.). Москва: Наука.

Срезневский, И. И. 1912. Материалы для словаря древнерусского языка по письменным памятникам, 3: Р–Я и дополнения. Санкт-Петербург: Типография Императорской Академии наук.

Степанова, Ю. В. 2010. Височные кольца из древнерусских сельских памятников Верхневолжья. Stratum plus, 5, с. 275–283.

Строкова, Л. 1996. Ювелірні вироби з колекції «Десятинна церква» у НМІУ та МІКУ. Церква Богородиці Десятинна в Києві. До 1000-ліття освячення / Толочко, П. П. (ред.). Київ: АртЕк.

Мар’яна Гунь
старший науковий співробітник
науково-дослідного відділу історико-археологічних
досліджень Музею історії Десятинної церкви