«СЕГОДНЯ МЫ УЖЕ ТРЕТИЙ ДЕНЬ В КИТАЕВЕ»: ДИТЯЧИЙ ЩОДЕННИК КІНЦЯ XIX СТОЛІТТЯ ПРО ДАЧНЕ ЖИТТЯ КИЯН

Китаєво – історична місцевість на південній околиці Києва – від початку XVIII століття була відома завдяки заснованій тут монастирській обителі. У 30-х роках XIX століття Китаївська пустинь стала приваблювати не тільки прочан, але й тих, хто хотів провести «досужное время» (тобто відпочити) на природі, у красивому місці. «Из общественных удовольствий в летнее время были обыкновенны пикники, загородные гулянья и поездки на пароходе», – писав у нарисі «Киев в 1654–1855 годах» професор Київського університету Володимир Степанович Іконніков, і далі, посилаючись на джерела, згадав Китаївську пустинь серед найулюбленіших місць таких прогулянок. «По-моему ни берега Рейна, ни Эльбы, ни Дуная не могут сравниться с Днепровским прибрежьем, начиная с Подола до самой Китаевской пристани», – писала одна з мемуаристок кінця 1830-х років. Вона також зазначила, що спочатку галасливі пікніки бентежили «благочестивых иноков» обителі, вони лише здалеку поглядали на публіку, яка розважалася. Але їм довелося звикати до нових «прочан». З появою на Дніпрі пароплавів дістатися Китаєва ставало можливим уже не тільки для київського бомонду, але й для ширшого кола городян.

Якщо в першій половині і в середині XIX століття Китаєво було переважно місцем для прогулянок, то пізніше ця мальовнича місцевість входить у київський дачний простір. Дачний бум прийшов до Києва досить пізно. Вкритий садами Київ, зелені схили Дніпра, садиби, що нагадували скоріше не міські двори, а заміські маєтки (з повним господарським облаштуванням і навіть «живністю»), задовольняли реальну потребу у відпочинку від міської суєти, до того ж далеко не всім їхні статки дозволяли мріяти про дачний відпочинок. Що стосується Китаєво, то дістатися туди можна було тільки екіпажем або по Дніпру ліченими на той час пароплавами. У 1880-х – на початку 1890-х років як мінімум два фактори вплинули на загострення «дачної проблеми». Перший – «будівельна лихоманка», яка охопила місто, поява багатоквартирних і багатоповерхових будинків, суцільна забудова центральних вулиць. Другий фактор – зростання чисельності «середнього класу». Проживши осінь і зиму в квартирах з видом на будинки з протилежного боку вулиці, службовці, лікарі, інженери, педагоги прагнули з настанням гарної погоди вивезти свої сім'ї на свіже повітря, на природу, на простір. Але в прагнення виїхати на дачу з'явився ще один – дуже важливий – мотиваційний аспект: мода на дачі породила статусний ефект. Виїзд сім'ї на дачу став престижним маркером, що сигналізував про добробут і суспільне становище сім'ї. Для представників середнього класу це був своєрідний ремейк літнього життя аристократа в маєтку, що також впливало на соціальну позицію. Слово «дача» вказувало на стиль життя. Поширена мода на дачі як спосіб підвищити і самооцінку, і реноме зробила склад дачників досить різноманітним.

Щоденник 12-річної гімназистки Віри Антонович дає можливість доповнити кілька штрихів до уявлення про дачне життя в Китаєво в 1890-х роках. Дівчинка відзначала деякі деталі, що їх оминали увагою дорослі.

Віра була донькою Афіногена Яковича Антоновича – професора-економіста Університету Св. Володимира, редактора газети «Киевское слово», публіциста.

Афіноген Якович Антонович

Виходець із сім'ї священика Волинської губернії, він зробив запаморочливу кар'єру. До моменту, коли навесні 1892 року його донька почала вести щоденник, Антонович був видавцем-редактором відомої київської газети, ученим, тісно співпрацював з колишнім керуючим Товариством Південно-Західних залізниць С. Ю. Вітте, котрий напередодні отримав пост міністра фінансів.

Будинок Антоновичів на вул. Володимирській, 43

Сім'я Антоновичів мешкала у власному триповерховому будинку навпроти Золотих воріт. Частина квартир здавалася в найм; там же розташовувалася редакція «Киевского слова» (сучасна адреса будинку – вул. Володимирська, 43. Він добре відомий киянам, адже в ньому народився Олександр Вертинський). У районі вулиці Кудрявської в Антоновичів був ще один будинок, з величезним, як пише Віра, садом. Там вистачало місця для дитячих ігор та прийому гостей. Утім, відомий діяч, котрий входив у коло привілейованого суспільства, повинен був підтримати дачну «тему».

Отже, 21 травня 1892 року сім'я Антоновичів збиралася виїхати на дачу. Напередодні вже були відправлені чотири підводи з побутовими речами, але довелося зібрати ще дві. Дачне життя повинно було забезпечувати всі необхідні умови, достатній комфорт, можливість приймати гостей.

Згідно зі щоденником, життя в Китаєво, як на будь-якій дачі, змінювало розпорядок дня, вводило нові заняття, давало можливість відпочити від міської метушні, але навряд чи тут можна було знайти усамітнення. Щоправда, наприкінці травня багато дач ще не були найняті, сусідів було мало, Віра проводила час із мамою, братами та сестрою.

З першого дня вони здійснювали прогулянки в монастир. Навколо будинку із семи кімнат, який зайняли Антоновичі, був величезний сад. У своєму щоденнику Віра часто описувала навколишню природу, «прелестные виды». Але перебування на дачі для 12-річної дівчинки не зводилося лише до прогулянок і відпочинку. До неї приїжджала вчителька для підготовки до гімназичних іспитів, вона займалася музикою та французькою мовою. Вечорами Віра із захопленням читала, і навіть скаржилася, що вони привезли мало книжок з Києва. Перші дні всі діти працювали в саду: допомагали садівнику копати грядки, посипати доріжки піском.

Китаївська пустинь. 1891 р.

Уже на початку червня до Китаївської пристані підходили до шести пароплавів на день. По сусідству з Антоновичами зняли дачі їхні родичі та знайомі, які відвідували їх раніше і, мабуть, визнали це місце прийнятним для відпочинку. Утворилася досить велика дачна компанія людей одного кола, які охоче спілкувалися та проводили час разом. Демуцькі, Богданови, Рушковські, Реформатські, Котляревські – київська інтелігенція, крупні банківські службовці, видавці облюбували китаївські дачі. У липні Антоновичів приїжджав провідати Адріан Прахов, який «привез из Киева парного извозчика» для екскурсій по історичних околицях.

Хоча китаївське оточення Антоновичів належало до вишуканого соціального прошарку, дачна обстановка, порівняно з міською, була значно менш ритуалізованою. Поява дачної публіки змінила зміст дозвілля. За відсутності розважальних закладів китаївські дачники вели дуже рухливий спосіб життя, зі щоденними поїздками по околицях або пішими екскурсіями до місцевих визначних пам'яток, у Голосієво, Феофанію, до печер, «на языческое кладбище», яке «состоит из целой массы небольших, но высоких бугорков». Батько сімейства, здійснюючи екскурсії з дітьми, розповідав про «дворец Андрея Боголюбского», від якого «остался только небольшой вал».

На дачі до візитів і пікніків додалися купання в Дніпрі, катання на човнах, ігри (тут дівчинка освоїла крокет). Віра каталася на биндюгах, перекидалася в сіні, лазила по деревах. Пароплави привозили на відпочинок дітей із притулків і оркестри, які грали для відпочивальників. У серпні в Китаєво проходив ярмарок, на який приїжджало багато людей з Києва.

Поведінка і спілкування в дачному публічному просторі були значно менше регламентованими, ніж у місті. «Мне по многим причинам жаль уезжать из Китаева, – писала Віра в останній дачний день. – <...> Тут мы пользовались совершенной свободой, а там [у Києві. – Т. А.], чуть выйдешь на улицу, надо одевать шляпу, перчатки, пальто и брать зонтик». Цікаво, що ці атрибути ритуалізованого простору в щоденнику з'являться згодом ще раз, але йтиметься не про міське життя, а саме про дачне, однак дача буде в Царському селі під Петербургом. Там новий статус А. Антоновича як товариша (заступника) міністра фінансів буде регламентувати не тільки службову, міську, але й дозвільну дачну сферу життя сім'ї. Дванадцятирічна донька майбутнього високопоставленого чиновника добре відчувала цей контраст столичного та київського дачного життя.

Повернемося до Китаєва. Зазвичай до кінця серпня починався зворотний переїзд дачників у місто, але в 1892 році дачний сезон тривав «по случаю холерной эпидемии». Насправді, це була так звана п'ята холерна пандемія, яка вирувала в 1881–1896 роках по всьому світу і під час якої було здійснено науковий прорив у запобіганні та лікуванні хвороби: 1892 року уродженець Одеси Володимир Хавкін, учень Іллі Мечникова, який працював в Пастерівському інституті в Парижі, створив першу ефективну вакцину проти холери, довівши на самому собі її безпеку для людини. Дівчинка, яка писала в тому ж році щоденник в Китаєво під Києвом, навряд чи знала про науковий подвиг Хавкіна. Схоже, китаївські дачники не піддавалися паніці і, як зазначила Віра, «мы все таки проводим время весело».

12 вересня карантин (яке знайоме нині слово!) було знято, і дачне життя Віри завершилося. Перед від'їздом вона ходила прощатися з лісом. Розставання було невеселим – у всі часи діти більше радіють літнім розвагам, ніж поверненню до навчального розпорядку. Але, як ми пам'ятаємо, дівчинка прощалася не тільки із забавами, іграми, але й із таким важливим виміром дачного життя, як «совершенная свобода». Вона намагалася втішати себе тим, що в місті «можно бывать в театре, в концертах и танцевать», і тут же додала: «но это совсем другое».

Утім, «другое» – міське життя – захопило її, і вона не помітила, як підійшло Різдво. У новому 1893 році, на початку травня, Антоновичі знову готувалися до переїзду на дачу.

Дачні оголошення в газеті «Киевское слово». 1890-ті рр.

Нового місця не шукали, Китаєво залишило гарні спогади, і пробна поїздка підтвердила: «Там очень хорошо: деревья распускаются, птички поют, все выглядит так весело. Мы все хотим скорее туда переехать». Але вже в кінці травня прийшла телеграма про призначення А. Антоновича товаришем міністра фінансів. 8 червня вся сім'я поїздом виїхала до Петербурга.

У столиці почалося інше, повне нових вражень, життя. Але досить часто Віра поверталася думками до недавнього минулого. І згадувала вона не тільки Київ. Незабутніми стали дні, проведені в Китаєво. «Завтра в Китаеве большая ярмарка, – написала вона в щоденнику 5 серпня 1893 року. – Чего бы я только не дала, чтобы быть там».

Джерела та література

Ананьева, Т. Детский взгляд: дневник киевской гимназистки о культурном быте горожан конца XIX в. Джерела локальної історії: Культурний побут городян XVIII – першої половини ХХ ст. Зб. наук. праць. Київ, 2013, с. 290–311.

Деотто, П. Петербургский дачный быт XIX в. как факт массовой культуры. Europa Orientalis. 1997, 16, с. 357–372.

[Драшусова, Е. А.] Жизнь прожить не поле перейти. Записки неизвестной. Русский вестник. 1881, 9–11.

Иконников, В.С. Киев в 1654–1855 гг.: исторический очерк. Киев, 1904.

Ловелл, С. Дачники. История летнего житья в России. 1700–2000. Санкт-Петербург, 2008.

Малинова-Тзиафета, О. Ю. Из города на дачу: социокультурные факторы освоения дачного пространства вокруг Петербурга (1860–1914). Санкт-Петербург, 2013.

Тетяна Ананьєва
провідний науковий співробітник
Музею історії Десятинної церкви